Диво на Дніпрі. Історія стрімкого розвитку колишнього Січеслава

Дніпро – у минулому – місто-мільйонник, промислове серце країни. Унаслідок війни воно постраждало через близькість до Запоріжжя й фронту загалом. Попри це, тут – один із найбільших переселенських осередків, знайшло пристановище безліч соціальних і освітніх структур із тимчасово окупованих територій.

Початок міста пов'язують із заснуванням Нового Кодаку: 1645 року тут з'явилась дерев'яна церква святого Микола. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття сюди активно переселялись сімейні козаки, а вже в середині XVIII поселення нараховувало 4 тисяч мешканців і стало центром Кодацької паланки Підпільненської Січі. Тричі на рік тут проводились ярмарки, протягом року функціонував постійний ринок, а також – ремісничі майстерні.

У 1776 році імперська влада затвердила зведення міста Катеринослава в щойно створеній Азовській губернії. Для цього спершу вибрали берег річки Кільчень при впадінні в Самару, однак згодом виявилось, що місце – не вдале. Тоді Катерина II наказала перенести поселення (уже центр Катеринославського намісництва) на правий берег Дніпра.

Упродовж 1785-1791 років у Новому Кодаці ще знаходилась адміністрація Катеринославу й повіту, а саме містечко в документах називалось Катеринославом. Надалі, у першій половині 1790-х, органи переїхали на нове місце, а в 1795 році поселення приєднали до"міста" (населення першого переважало у 2,5 раза).

Катеринослав як місто розвивалось надто повільно: у 1804 році тут проживало 6,4 тисячі осіб, а 1850 – лише 13 тисяч. "Житловий" бум відбувся тільки після організації видобутку донецького вугілля та криворізької залізної руди й відкриття тут залізниці між промисловими районами (1873-1884 року). Це дало поштовх до зведення на заході міста та на лівому березі металургійних заводів: Олександрівського Південноросійського (1887), трубний – "Шодуар-А" (1889), Гантке (1891, нині – Нижньодніпровський трубопрокатний), "Шодуар-С" (1914, нині – "Дніпроважмаш") та інші. Як наслідок, населення Катеринослава почало стрімко зростати: якщо в 1865 році воно становило тільки 23 тисячі осіб, то в 1910 – тут проживало вже 196 тисяч людей. Серед них переважали українці, хоча тут мешкали й інші національності.

Місто швидко стало одним із найбільших промислових центрів південних та східних українських земель. У 1896 році тут з'явились телефонна мережа й станція, у 1897 – електричний трамвай, а в 1899 році виникло Вище гірниче училище.

Після проголошення незалежності Української Народної Республіки на початку 1918 році пропонувалось перейменувати Катеринослав на Січеслав. Проте це не відбулось: місто 11 січня того ж року захопили більшовики. Відновити контроль над Катеринославом вдалось наприкінці березня 1918 року, і влада УНР та Української держави протрималась тут до 30 грудня – тоді його зайняли війська Махна, яке 2 січня 1919 року вибили білоармійці. У підсумку українсько-більшовицької війни місто не раз переходило з рук у руки та занепало.

Опісля встановлення радянської влади промисловий потенціал був відновлений. 19 липня 1926 року Катеринослав отримав назву Дніпропетровськ. На початку 1930-х тут виникла низка вишів, зокрема Інженерно-будівельний інститут, Інститут інженерів залізничного транспорту.

У процесі індустріалізації Дніпропетровськ став одним із його центрів. У 1933 році затвердили перший генеральний план міста, де передбачався розвиток лівобережжя. Унаслідок виконання через Дніпро провели трамвайну колію в 1935 році, а в 1939 році – відкрили стадіон "Сталь" (від 1949 – "Металург"). Населення впродовж цього часу зросло більш ніж удвічі й 1939 року сягнуло 500 тисяч осіб.

25 серпня 1941 року Дніпропетровськ окупували німецькі війська. Нацисти намагались відновити життя міста, комунікації та промисловість, зруйновані під час відступу радянської армії. Це вдалось зробити лише частково. А вже 25 жовтня 1943 року місто звільнили від німців більшовики.

Уже до 1945 року основні потужності Дніпропетровська відновили. Того ж року розпочалось будівництво радіозаводу й автозаводу. У 1947 році було відновлено й розширено мережу електричного трамвая, а 1952 – розпочато зведення Придніпровської ТЕС.

У 1960-х було розгорнуте масове житлове будівництво, у 1970-х – з'явились такі "спальні" райони, як "Перемога", "Сокіл", "Сонячний", "Червоний Камінь", "Парус".

Розвиток міста продовжувався до середини 1980-х, коли почалась "перебудова". Після падіння СРСР промисловість занепала, а масове житлове будівництво припинилось.

Андрій БЕРЕЖИНА