Про повернення українців Міністр соціальної політики Оксана Жолнович

На сесію Комісії соціального розвитку Економічної і соціальної ради ООН, що проходила цього місяця у Нью-Йорку, з усього світу з’їжджаються урядовці, які відповідають за соцполітику у своїх країнах. У роботі сесії узяла участь і делегація України на чолі з міністром соціальної політики Оксаною Жолнович. Користуючись нагодою, наш кореспондент у Нью-Йорку поговорив з керівницею міністерства про виклики, які породила війна, – боротьбу з бідністю, стратегію повернення біженців, викрадення росією дітей, пошук грошей на всілякі виплати, брак соціальних сервісів, – і про те, як Україна їх долає.

ДОНОРАМ ВАЖЛИВО РОЗУМІТИ, НАСКІЛЬКИ СИСТЕМНО ВИТРАЧАЮТЬСЯ ЇХНІ КОШТИ

- Пані Оксано, чи все вдалося у Нью-Йорку, що планували? Очевидно, крім участі в роботі Комісії соціального розвитку, ви мали й двосторонні зустрічі...

- Так, я виступала на засіданні комісії... Моїм завданням було донести до делегатів різних країн, з якими ми можемо співпрацювати, виклики соціальної політики, що постали перед Україною.

Ми мали низку двосторонніх зустрічей, зокрема з представниками Португалії, ще в нас була вечеря в Постпредстві Швеції з міністром соціальної політики тієї країни, а також фінським міністром.

Засідання Комісії соціального розвитку в ООН – гарне місце для обговорення проблем і викликів з колегами, котрі займаються соцполітикою у своїх країнах. І також це можливість попросити про підтримку й допомогу.

У рамках розмови з міністром соціальної політики Швеції, яка нині головує в Європейському Союзі, ми говорили про синхронізацію наших нормативних документів з вимогами й стандартами ЄС, про підтримку України, про грантові кошти на реформи, технічну допомогу. Наприклад, нам потрібно, аби ми швидше і якісніше формували наші соціальні інститути – не вигадувати щось самим, а використовувати найкращий досвід.

- І що ви їм донесли?

- Основне завдання міністерства – вибудовувати системну політику. Тобто переформатовувати правила таким чином, щоб вони якісніше працювали на благо свого суспільства.

Сьогодні соціальні видатки України фінансуються переважно за донорські кошти, оскільки своїх не вистачає. Тому донорам дуже важливо розуміти, наскільки системно витрачаються їхні гроші.

Їх цікавить, зокрема, чи йдеться про разову допомогу – один раз щось там видали, створили якісь центри, а завтра воно пропало, чи це трансформується в систему, у сталі структури й матиме підтримку від держави в майбутньому, коли ми зможемо забезпечувати себе самостійно.

Тож мені було дуже важливо показати донорам і всім країнам, які надають нам підтримку, що ми маємо план, як відбудовувати соціальну сферу, і що рухаємося не хаотично, а керуємося стратегією, перетворюючи негайну підтримку в сталі інституції, робимо з них системні проєкти.

Я розповіла, що ми розвиваємо, де маємо переваги, а де проблеми.

- А які в нас переваги?

- Наприклад, у цифрових інструментах. Про це ми теж говорили...

МІЙ ГОЛОВНИЙ ВИКЛИК – АБИ КОЖНА ВИДІЛЕНА КОПІЙКА ДАВАЛА ЯКІСНИЙ РЕЗУЛЬТАТ

- І до чого домовилися?

- Насамперед про розвиток соціальних послуг.

У нас практично немає інститутів і дуже мало фахівців, які надають такі послуги. Що таке соціальні послуги?

Супровід людини, коли в неї стається якась надзвичайна ситуація. Наприклад, боєць має тяжкі поранення. Він потрапляє в лікарню й зовсім не знає, на що має право, куди йому далі рухатися.

Завдання соціального працівника – допомогти зібрати необхідні документи, наприклад, для інвалідності, пояснити все людині, скажімо, які є компанії, що забезпечують протезування, оформити заявку для фінансування за рахунок держави, підтримати родину. Психологічна допомога – це теж соціальна послуга.

Буває, коли дитина з інвалідністю, і родина не може повноцінно працювати, бо хтось із батьків мусить бути «прив'язаний» до дому. Але в Україні, як давно в інших країнах, формуються центри з догляду, де дитиною опікуватимуться упродовж дня, як у дитсадку. Сім'я може працювати, і дитина також соціалізується. А ввечері її забирають додому.

Соціальних сервісів у нас практично немає.

- У нас є, тільки вони комерційні…

- А ми хочемо зробити їх державними, де б людина могла отримувати їх безкоштовно.

Тому, по-перше, треба організувати правильну модель, по-друге, виробити механізм відповідних закупівель, по-третє, якщо це робити державним коштом, то послуга має відповідати певним стандартом.

Бо в нас буває так – пройшов «психолог» двотижневі курси й уже надає «послуги», від яких може більше нашкодити, а не допомогти.

Тому все потрібно верифікувати, підігнати до єдиних вимог і стандартів, аби люди були впевнені: коли вони звертаються до якогось фахівця, то він справді допоможе, а не нашкодить.

Ще моя велика амбітна мета – ми хочемо позбутися інституційних сиротинців, аби кожна дитина виховувалася в родині – прийомній чи рідній.

Аби дітей не віддавали в інтернат, для запобігання цього родині часто потрібна підтримка.

Наприклад, жінка, яку покинув чоловік, народжує в пологовому будинку й не знає, як їй бути далі. Якщо там буде соціальний працівник, який підкаже, що є допомога, центри тимчасового проживання, що можна отримати якісь сервіси, то, можливо, мама передумає і не віддаватиме свою дитину в сиротинець.

Або якщо народжується дитина з інвалідністю, то батькам радять віддати її в інтернат, бо її неможливо виховувати. Але є центри раннього втручання та інші види підтримки й допомоги, що можуть дати сім'ї можливість упоратися з цим викликом, – просто їй потрібно надати цей сервіс.

УКРІНФОРМ - партнер Незалежного Медіа Форуму