Алла МАЛІЄНКО: Біль Чорнобиля назавжди лишиться з нами

Алла МАЛІЄНКО: Біль Чорнобиля назавжди лишиться з нами
206314 ПЕРЕГЛЯДІВ

Сторінки спецвипуску «Київського журналіста» (альманаха-щорічника у твердій оправі), який побачив сім років тому, повернуть читача до трагічних подій тридцятисемилітньої давності, до катастрофічної за наслідками, найбільшої в історії людства техногенної аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Катастрофа на ЧАЕС сталася 26 квітня 1986 року о 1 годині 24 хвилини ночі на четвертому енергоблоці. Унаслідок вибуху була зруйнована покрівля реактора і машинного залу станції. «Мирний атом» вийшов з-під контролю і став загрозливою, руйнівною силою. Рівень радіації більш ніжу тисячу разів перевищив гранично допустимі норми. Пожежу на станції вдалося погасити ціною героїчних зусиль і життів шести учасників її ліквідації – перших жертв Чорнобиля. Через добу було прийнято урядове рішення про евакуацію понад ста тисяч мешканців міста Прип’ять і близьких до станції населених пунктів Чорнобильського району. Тоді ж була створена 30-кілометрова зона відчуження, котра й досі живе особливим життям, як і десятки самоселів, що повернулися в рідні домівки. У травні – червні 1986-го шахтопрохідники з різних вугільних басейнів та спеціалісти спорудили під зруйнованим реактором захисну «подушку», а наприкінці того ж року над четвертим енергоблоком був зведений «саркофаг».

Про ці та інші події, пов’язані з аварією на ЧАЕС та ліквідацією її наслідків, розповідають матеріали цього видання. Їхніх авторів, зокрема, київських журналістів, з повним правом віднесли до чорнобильців-ліквідаторів. Бо вони в найбільш тривожні дні були в епіцентрі подій, і світ їхніми очима, через їхнє безпосереднє сприйняття, об’єктиви їхніх теле- і фотокамер щоденно бачив, як приборкується «атомний джин», локалізується його згубна дія. Вони спостерігали за ходом робіт, вели теле- і радіорепортажі за лічені метри від руїн енергоблока, спускалися в тунель під реактором, прокладену шахтопрохідниками, проводили зйомки з вертольотів, які зависали над зруйнованим енергоблоком.

Звісно, це не могло не позначитися на їхньому здоров’ї. Багатьох журналістів-чорнобильців уже немає серед нас. Але ми пам’ятаємо про їхню самопожертву і мужність, їхній професійний і громадянський подвиг. їм присвячений окремий розділ випуску «Київського журналіста».

Виокремлена у виданні й гостра проблематика, пов’язана з станом закритої ЧАЕС і тридцятикілометрової зони. Час притупив чорнобильський біль. У круговерті нових подій і проблем ми рідко згадуємо про те, що недалеко від Києва та інших близьких до станції міст і сіл, по суті в самісінькому центрі Європи, існує ізольована зона, місто-привид Прип’ять, а головне – радіаційно небезпечний об’єкт, яким стали споруди колишнього енергогіганта – Чорнобильської атомної. Україна, з плачевним станом її нинішньої економіки і фінансової системи, не в силах справитися з чорнобильським тягарем, а світ до цих проблем, схоже, збайдужів.

Видання доповнене фотознімками, на яких зафіксовані драматичні події, пов’язані з аварією на ЧАЕС та ліквідацією її сумних наслідків. Саме київські журналісти зібрали найбільше фотосвідчень про цю трагедію, оскільки з перших після аварії днів постійно відвідували ЧАЕС і тридцятикілометрову зону навколо неї. У добірці використана лише невеличка часточка з їхнього чорнобильського фотолітопису. Авторів ряду знімків – Валерія Зуфарова, Ігоря Костіна, Івана Аисенка, Анатолія Піддубного, Володимир Репіка, Володимира Самохоцького – на превеликий сум, уже немає з нами...

І ще одна тема порушена у спецвипуску. Йдеться про трагедію в далекій від України Японії. Причиною чорнобильської катастрофи був, як відомо, людський фактор. А до аварії у Фукусімі призвів природний катаклізм – гігантське цунамі, яке найболючіше вдарило по цій острівній країні в уразливому її місці, де була споруджена потужна, одна з найбільш сучасних атомних станцій. Навіть високорозвинена, зокрема, й у технологічному плані Японія не змогла застрахувати себе від великої біди, викликаної тим же «мирним атомом», який вийшов з-під контролю. І про це переконливо свідчить подана у випуску хроніка драматичних подій у Фукусімі та навколо неї.

Чорнобиль — трагедія, попередження, застереження. Жаль, що ми згадуємо про нього так рідко, як правило, під час «круглих дат», як от і в даному разі у зв’язку із тридцятиріччям від дня катастрофи на ЧАЕС. Нам, особливо і насамперед в Україні, життєво важливо постійно пам’ятати про уроки Чорнобиля, про тих відчайдушних і мужніх людей, які три десятиліття тому зуміли закрити зруйнований реактор і врятувати світ від ще більш трагічних наслідків вибуху на ЧАЕС. Сподіваємося, цій пам’яті служитимуть і сторінки спецвипуску «Київського журналіста», який дотепер не втратив своєї актуальності. Передруковуємо з названого видання статтю Алли Малієнко.

 

ЧОРНОБИЛЬ СТУКАЄ В СЕРЦЕ

Минули сумні роковини від того дня, коли «мирний атом» не лише скалічив життя сотень тисяч людей, а й став пересторогою для всієї земної кулі. Та весна 86-го пробудила небачену досі потвору – безпрецедентну за масштабами і наслідками аварію на атомній станції, яка поділила життя на до і після...

Навіть думками не хочеться повертатися в квітень 1986-го. Здавалося, та далека весна мала б радувати мою родину – народився другий син – Євген, у чоловікового брата Володимира 26 квітня – День народження. Та й кожен радіє весні, появі на деревах ніжної зелені і квіту, сонечку, пробудженню.

Моєму маленькому Євгену трохи більше місяця. Він плаче й не спить ні вдень, ні вночі. Я плутаю ніч і день, не висипаюсь. Вранці, не пізніше 6-ї, треба встигнути зайняти чергу за молоком, його відразу розбирають. Постійно чогось не вистачає, в магазинах – довжелезна черга за продуктами. Моя ровесниця, теж молода мама, волає під балконом, що в універмазі «викинули» дитячі колготки. Відповідно вся «хрущовка», таким чином, повідомлена, і знов черга. Треба встигнути, доки закінчаться уроки в школі – старший Михайлик у першому класі. Чоловіка не навантажую, бо кореспондентська робота в «Правде Украины» вимотує: постійні відрядження. Редакційне завдання має бути виконане вчасно: хоч спав, хоч – ні.

Інформаційний вакуум про те, що саме трапилося на Чорнобильській атомній, тривав декілька нестерпних днів. Особливо гостро відчувається занепокоєння і тривога: що коїться навколо тебе, коли на руках немовля. Країна, ніби нічого не сталося, готувалася до Першотравневої демонстрації. По телевізору сповіщають про що завгодно – тільки не проте, що найбільше непокоїть людей. А між тим, на вокзалах довжелезні черги за квитками, люди намагаються виїхати з Києва, дитячі майданчики затихають від дитячого галасу... Ми починаємо розуміти, що трапилося щось непоправне. Поступово родину охоплює розпач. Що робити?

Пройшло ще декілька днів. Рано-вранці дзвінок у двері. На порозі стояв батько. Він намагався привітатися, та комок підступив до горла. Батько зупинив свій погляд на онукові, і тільки зрадлива сльоза покотилася по щоці. «Збирайтеся, мама прислала». Це пізніше батько розкаже, як він пробирався машиною через пости, як доводилося об’їздити по ЗО кілометрів, як перекривали дороги до Києва.

Чим далі від’їздили від Києва, тим внутрішня напруга зникала. Села і міста, що траплялися по дорозі, жили розміреним, неквапливим життям. Селяни трудяться на городах, господині метушаться на подвір’ях: підбіліють, підфарбовують, готуються до Великодня. У містах готуються до параду на честь Перемоги, підбілюють стовпчики обабіч дороги, вішають прапори. Складалося враження, що тут люди нічого не чули про те, що трапилося.

А хіба кияни чули, окрім чуток, щось більше?

Це вже пізніше, коли почали вмирати в московській клініці перші хлопці-пожежники, стало зрозумілим, що люди мають справу з незвичним невидим ворогом – атомом. Люди між собою говорять про якусь аварію. Вибух, Чорнобиль, пожежа. Радіо мовчить, телебачення теж. А де той Чорнобиль? Відразу не можу зорієнтуватися – десь поблизу Іванкова. Там, в районних газетах працюють головними редакторами члени нашого правління: в Іванкові – Петро Якович Дерикіт, у Чорнобилі – Микола Петрович Лаціс.

А що говорить історія про ці землі?

«Поселення ці лежали на східних рубежах Древлянської землі, на торговому шляху з «варяг у греки». За часів Кия, Щека і Хорива у «древлях» було своє «княження». У літописі Чорнобиль згадується під 1193 роком. Років 140 чорнобиляни платили данину татарським ханам. Після об’єднання Польщі й Литви в 1569 році Чорнобиль підпав під владу польській шляхті. Назва містечка Чорнобиль згадується дивним чином в історії Франції: уродженка Чорнобиля польська графиня Розалія Любомирська була страчена в Парижі за зв’язки з членами королівської родини.

Тоді чому атомну станцію назвали Чорнобильською? Отак просто взяли й приліпили назву славного містечка до атомного створіння. Вже коли сталося лихо, від-повідь на штучне «щеплення» влучно дала поетеса-полісянка Ніна Мельник:

З догадок вибили Чорнобилю тавро,

Що сама назва міста – символ лиха,

То вигадка, бо цього не було,

Чорнобиль так і був би містом тихим.

Будівництво Чорнобильської АЕС розпочалося на початку 1970 року: по-радянському помпезно, із штучним піднесенням.

На роботи з’їжджалися люди різних професій з усього Союзу. І наші хлопці, майбутні журналісти з Київського університету, теж працювали на будівництві атомної під час літніх таборів. Чи жартували, чи насправді так було: хтось із студентів, по закінченню так званої практики, замурував свій чобіт у новобудову майбутньої станції. Так, для приколу, щоб зафіксувати свій внесок у будову віку.

Введення в дію кожного чергового енергоблоку супроводжувалося гучною інформаційною компанією. Сипалися рулади на всі голоси. Досить підняти підшивки тих років, і стає ніяково від гучних похвал: Престижно! Патріотично! Перша АЕС в Україні! тільки поодинокі протести мислячих людей, голоси яких ніхто не почув, та й не хотів чути. Проти будівництва АЕС за 110 км від Києва виступили Президент Академії Наук Української РСР Борис Євгенович Патон і міністр меліорації і водного господарства республіки Микола Андрійович Гаркуша. Й серед нашого брата-літописця знайшлася смілива журналістка. Рівно за місяць до аварії, 27 березня 1986 року, у газеті «Літературна Україна» з’явилася критична стаття журналістки прип’ятської газети «Трибуна енергетика» Любові Ковалевської. А у 1985 році в тій же газеті «Трибуна енергетика» Любов Ковалевська зробила публікацію, в якій містився висновок, що катастрофа на Чорнобильській АЕС – лише «питання часу».

Після цього Л.Ковалевська почала мати «проблеми з КДБ». Стаття «Не приватна справа», якій судилося викликати таку сенсацію у всьому світі (після Чорнобиля її наввипередки цитували західні засоби масової інформації), спершу не привернула до себе уваги. Ніякого стосунку до експлуатації четвертого блока Чорнобильської АЕС публікація Любові Ковалевської не мала, хоча багато хто, знаючи статтю лише з чуток, досі впевнений у протилежному. Авторка зосередила вогонь критики, дуже професійної і безкомпромісної — на будівництві п’ятого блока, строки спорудження якого були зменшені з трьох до двох років. Любов Ковалевська наводила крикучі факти безвідповідальності і бракоробства: так, в 1985 році постачальники недодали 2358 тонн металоконструкцій. Але й те, що доставили, найчастіше було браковане. Далі, 326 тонн щілинного покриття на сховище відпрацьованого ядерного палива надійшло з Волзького заводу металоконструкцій з браком. Близько 220 тонн бракованих колон надіслав на монтаж сховища Кашинський ЗМК.

«Адже працювати так неприпустимо, – закінчувала свою статтю Любов Ковалевська. – Своєчасне введення чергового енергоблоку не є приватною справою будівельників Чорнобильської АЕС. Адже прискорення – це й наша активність, ініціатива, заповзятливість, свідомість, наше ставлення до всього, що робиться в країні».

Ось справжня позиція журналіста – писати правду, бо нема такого права у журналіста – бути боягузом.

Вже згодом, працюючи разом із Ігорем Засєдою, мені довелося чути ту гірку правду про неприпустимі речі на атомній станції від колег, яких доля повела у Чорнобиль в ті чорні дні 86-го. Телерадіожурналісти, фотокореспонденти правдами й неправдами пробивалися у зону. Сьогодні важко сказати, що саме гнало журналістів у Чорнобиль: професійне бажання бути першими чи прагнення чесно виконати свій громадянський обов’язок. Найвражаючіші знімки, на яких зафіксовані уламки колишнього четвертого енергоблоку, сумнозвісний розвал, а головне — люди, учасники ліквідаційних подій. Після відряджень до реактора поверталися до Києва не дбаючи про себе, про забруднений одяг, про брудні машини, про брудну редакційну техніку. І нахапалися тих радіонуклідів поза всякими нормами. Перші післяаварійні півроку були дуже складними для журналістів.

Скільки їх відійшло за межу з плином 30 років? Відкритих, чесних, талановитий

Іван Кузьмич Лисенко. Він так щедро любив цей світ, і його не стало одним з перших з того великого числа журналістів-чорнобильців. Серце його зупинилось раптово й тихо. Таку смерть, кажуть, треба заслужити своєю праведністю. Завдяки його об’єктиву залишились в історії знімки журналістів, які разом з іншими ліквідаторами йшли на передову.

Григорій Тимофійович Козаков. М’який, лагідний характер мав Григорій. Його ліричні вірші зачаровують. «Я народився у вересні...» — так називається його поетична збірочка, яка зберігається у нашій спілчанській бібліотеці. В ній Григорій залишив своє серце. Здавалося б, скільки минуло часу, а телерепортажі, які він готував, оживають у пам’яті його виразним голосом. Розповідав про все, що довелося побачити в Чорнобилі, на самій АЕС, із ким зустрічався. Свого роду сенсацією тих випусків був зруйнований реактор. Панорама поверженого енергоблоку, уперше знятого з землі зблизька, вражала.

Ігор Іванович Засєда. Я дякую долі, що мені довелося працювати з Ігорем Засєдою. Невідомо, чи стала б такою Київська спілка журналістів, якби на той час був інший голова. Найголовніша риса, окрім інших чеснот – Ігорева небайдужість. Часом він був вибуховим, нетерплячим, але то вже мала бути якась надзвичайна ситуація, де не можна було залишатися спокійним. Не міг він спокійно ставитися байдужості чиновників, котрі місяцями не приймали журналістів, ховалися від них аби не переобтяжувати себе зайвими проблемами. Особливо непокоївся Ігор, коли мова йшла про колег-чорнобильців. Допомагав, як міг, хворим: влаштовував у лікарні, телефонував, щоб звертали увагу, добував для них матеріальну підтримку. Це Ігор Засєда об’єднав тих журналістів, які за покликом свого професійного обов’язку і совісті одними з перших потяглися в страшне невідоме, створивши Асоціацію журналістів-чорнобильців. Це йому належить ідея не полишати чорнобильську тему, а продовжувати той жахливий літопис, щоб майбутні покоління не забували, кому вони мають завдячувати за сьогоднішнє сонце. Так силами журналістів Київської спілки побачили світ книжки «Открытая зона», «Біль і тривоги Чорнобиля», «Слів наших джерело». Автори цих книжок зараз тяжко хворі, стали інвалідами, а багатьох з них вже немає серед нас.

Так як немає й Ігоря Івановича Засєди. Його, як і більшість чорнобильців, підкосила тяжка хвороба, з якою він боровся понад 11 років. Жодного разу не скаржився, не жалкував про те, що довелося без будь-яких захисних облаштувань, без дозиметрів бути в самому пеклі. І все задля того, щоб на власні очі побачити, зафіксувати. 2 травня 1986 року він поїхав у Чорнобиль виконувати редакційне завдання. Працював тоді в Українському відділенні АПН. Це агентство було улюбленим діти- щем ЦК КПРС, єдиною організацією, яка мала право писати про те, що не дозволяли навіть газеті «Правда».

Із розповіді Ігоря Івановича: « Я сів в редакційну «Волгу» (навіть через п’ять років вона фонила, її відігнали в Москву і відправили під прес) і помчав у Чорнобиль. Теплинь, сонце, квітучі садки і... нахабні лисиці в покинутих селах, що лежали неподалік від курей та качок. Євгена Павловича Веліхова, одного з керівників «ліквідаторів» «відловив» у коридорі колишнього райкому партії.

Ми проговорили з Євгеном Павловичем декілька годин: йому часто доводилося кудись зникати. Здійснили «подорож» на вертольоті – облетіли четвертий блок. Декілька разів пілот так крутонув вбік і вниз, тікаючи від тисячарентгентного «променя», що я лише міг дивуватися: як ми залишилися живими.»

Зустріч з академіком Веліховим була першим офіційним інтерв’ю у зарубіжних засобах масової інформації. У нас воно так і не було опубліковано...

Юлій Васильович Сафонов. Він відповідав у спілці за найважливішу ділянку – Асоціацію журналістів-чорнобильців. Турботи колег ставали його турботами, Коли готувалась до друку книга «Біль і тривоги Чорнобиля», Юлій Васильович був її упорядником. Скільки енергії, сил, переживань довелося йому вкласти у кожен матеріал. Телефонував, не шкодував часу на спілкування з кожним журналістом- чорнобильцем. А дізнавшись про хворобу або негаразди у чиїйсь родині – бив на сполох. Книга вийшла в світ наприкінці 2006 року, а в січні 2007 його не стало. Хвилювання від пережитого на папері Чорнобиля теж далося взнаки.

Було, приходить у спілку, тупцює біля порога і не проходить до кімнати. «Заходьте», – запрошуємо. «Та я соромлюсь,» – жартує. Насправді Юлій Васильович таким і був, сором’язливим, не надокучливим. Любив свою родину: дружину Галину, донечку Ладоньку, а найбільше – онуків Тимофія і маленького Максимчика. Якось зайшов до нас із старшим – Тимофієм. А він як сонечко, волосся золотаво-червоне. «Знайомтесь, – каже – це мій улюблений Рижик».

Бачив би Юлій Васильович, яким красенем виріс його Рижик. Закінчив вуз, працює у престижній фірмі. А цього літа одружується. Уявляю, як би тішився дід такій радісній сімейній події! Переконана, що пекли б і боліли Сафонову події на сході країни. Юлій Васильович народився у селищі Мар’ївка, Луганської області. Там зараз війна. Його Донбас, де він малим бігав босими ногами, де працював, обпалений війною.

Не можу не сказати про дорогу нам всім людину – колишнього редактора чорнобильської районної газети «Прапор перемоги» Миколу Петровича Лаціса. У Чорнобилі він одружився, має двох синів. Там напризволяще залишилися його домівка з квітучою черешнею, яка пнеться до сонця, не всихає, і щовесни зустрічає білими пелюстками свого господаря. 2 травня 1986 року Миколі Петровичу було доручено евакуйовувати село Машів, яке знаходилося за 10 кілометрів від АЕС. З яким болем розповідає Микола Петрович у своїх книжках про випробування, які випали на долю чорнобилян. «Коли минаємо села Комівку, Криву Гору, Старосілля, людей майже не видно. І на душі стає тривожно і сумно. В’їжджаємо в село Машів, перетинаємо залізничну колію, зупиняємось. За якихось кілометр-півтора АЕС. Над нею в’ється дим і кружляють вертольоти. У селі Машів збираються люди. Відповідаємо на десятки запитань. Лиш на одне, найболючіше, ми не могли відповісти: «Чи надовго виїжджаємо?» «На тиждень – два», – як казали нам в урядовій комісії. Серед ночі з’явилися машини, і ми почали вантажити бичків, коней, свиней.

Третього травня підійшла нова колона автомашин. Це вже для домашньої худоби селян. Господині на прощання гладили, обіймали, цілували своїх корівок, просили водіїв не гнати машин, обминати вибоїни... Плакали люди, плакали й корови... Після обіду під’їхали автобуси. Переважна більшість жителів сідала в автобус самостійно, а декого доводилось садити силоміць. Бабусі плакали, проклинали і владу, і нашу групу. Та як же не плакати, коли залишаєш напризволяще і збудовану, може, ще дідом чи батьком хатину, і вирощену своїми руками яблуньку, і нажите власним горбом майно, і виплекані під вікнами троянди. Залишаєш рідну землю і рідні зорі над нею. Колона рушила з села, услід їй бігли собаки. Люди махали їм руками, хрестили свої садиби, ніби передчували, що не повернуться сюди вже ніколи...

Повідав нам Микола Петрович і трагічну долю родини Лопатюків з Чорнобиля. Іван Григорович Лопатюк працював керуючим чорнобильського районного об’єднання «Сільгосптехніка». Син працював на 4-му блоці. В ту зловісну суботу Іван Петрович встав раненько, мав намір перевірити, чи надійно працює техніка на посівній. Сів на свого «уазика», виїхав на трасу Чорнобиль – Прип’ять. У напрямку Копачів мчали міліцейські пожежні машини, прокотився бронетранспортер. Проїхав кілька кілометрів – пост ДАІ: «Далі їхати не можна», – пояснив міліціонер, – На атомці зірвався четвертий блок...»

У грудях Івана Григоровича похололо, серце стислося і ніби зупинилось, та відразу застугоніло, кров ударила в скроні: «Там же на тому блоці Вітя, синок». Батьківське серце уже віщувало: з сином біда, біда, біда... «Не можна машиною» – пішов пішки через ліс. Не йшов – летів. Ось і четвертий блок. Та сина там уже не було. Його забрала «швидка допомога» знесиленого, майже непритомного. А далі аеропорт Бориспіль, спецрейс на Москву, шоста клініка. Саме туди відправили найбільш уражених радіацією... Вічний спокій знайшов Віктор Лопаток на Митинському кладовищі під Москвою.

У відомому ювілейному фотоальбомі вміщено фото: на бордюрі перед могилою сидить сивий чоловік. Змарнілий, убитий горем. Не людина – сама скорбота. Це зустрічаються батько і син. 

Алла Малієнко, заступник голови Київської організації Національної спілки журналістів, заслужений працівник культури України, голова Наглядової ради Незалежного Медіа Форуму

 

Теги: Алла Малієнко,День пам'яті Чорнобильської трагедії,Київський журналіст,Долі людські,Національна спілка журналістів України, Незалежний Медіа Форум, Independent Media Forum, IMF, www.uacenter.media
Автор: uacenter.media

uacenter.media, ua.mediacenter.eu@gmail.com,

01001 Київ, вулиця Хрещатик 10, +38 067 461 6900, +48 609 00 6656

© Міжнародний благодійний фонд

«Незалежний Український Медіа Центр у Європі», 2022

© Yurii SCHERBAK, 2022   © Valentyn KONDRATIUK, 2022-2023

Мої відео