Картини Марії ПРИМАЧЕНКО, які ще не бачив світ

Нині про яскраву, але глибоку творчість Марії Примаченко говорить майже весь світ, тоді як 30 років назад про майстриню майже не знали співвітчизники. Роботи художниці викрадали безкарно з музеїв та обійстя, продавали ледь не за безцінь на ринку, не раз критикувались – до них ставились зневажливо, наче до народної самодіяльності.

І тільки справжня українська інтелігенція: етнографи, шістдесятники, дисиденти – та небайдужі люди змогли насправжки оцінити талант мисткині, фінансово й матеріально підтримували її снагу до малювання, намагались уберегти від саморуйнування шедеври національного живопису. Завдяки старанням частина картин збереглась у фундах музеїв та приватних колекціях, проте не відомо, скільки творів канули в небуття.

Проте... чому подібне допустили? Хіба держава могла так легко проґавити великого майстра й не цінувати його доробок? Принаймні як вона дозволила зневажливе ставлення до експонатів у музеях і в інших закладах культури?

Сьогодні, на жаль, ми лише здогадуємось та не в силі відповісти на ці питання. Для пошуку причин мистецтвознавці зазирають глибоко у творчість Марії Примаченко, багату на тонкі алегорії, – і знаходять там дещо цікаве...

На початку своєї діяльності художниця застала сталінський терор: була свідком скривавих репресій, пережила насильну колективізацію й Голодомор. Отримавши можливість малювати в Центральних експериментальних майстернях, вона використовувала темні акварельні фарби та мальовала потьмяні образи – віддзеркалення життя під радянським ковпаком. Це згодом майстрині запропонували спробувати гуаш і картини отримали звичну й популярну нині барву, але Пабло Пікассо та журі міжнародної виставки в Парижі 1937-го року високо оцінили роботи Марії Примаченко саме в першопочатковій кольоровій гамі, мабуть, розуміючи закладений двоякий сенс у химерних образах.

Звісно, радянське керівництво не було настільки сліпим – також бачило й усе тямило. Тому намагалось в очах суспільства нівелювати доробок майстрині, віддалити мотиви в сільську, наївну переферію. Так тогочасна преса називала Примаченко "молодою колгоспною художницею із сонячно-радісної України", чим намагалась приховати таємну суть робіт, надати їм винятково оптимістичного забарвлення. Згодом така потреба відпала, оскільки після Другої світової війни вектор творчості митця перемістився на внутрішню трагедію – втрату чоловіка.

Сьогодні пам'ять про Марію Примаченко відновлюється, її життєпис та спадщина ретельно досліджується, а призабуті картини дістаються зі сховків й реставруються. Два роки назад, на початку повномасштабного вторгнення, робота "Квіти виросли кого четвертого блоку" продали по фантастичній для українського ринку ціні – півмільйона доларів.

Зокрема, Національний музей народної архітектури та побути витягнув із глибини фондів і намагається активно залучати у вітчизняне й світове культурне середовище свою колекцію малюнків художниці. Сюди входить понад 200 зображень, які тривалий час не публікувались та не виставлялись. Свого часу їх ретельно зібрала й організувала відомий етнограф Лідія Орел, близько знайома з знаменитою Українкою й котра аж до смерті підтримувала з нею письмовий контакт.

Разом зі скансеном наш журнал ще у 2020 році підготував номер "Наукового альманаху", присвячений Марії Примаченко. На сторінках журналу публікувались уперше добірка картин із колекції, а також – спогади працівників музею, які активно спілкувались із художницею. Це – цінне документальне джерело, корисне для дослідників та мистецтвознавців.

Валентин КОНДРАТЮК

За матеріалами №6  «Пам’ятки України. Науковий альманах» за 2020 рік

ua-book.house