Війна цивілізацій триває. Українське кіно у пошуках України

Війна цивілізацій триває. Українське кіно у пошуках України

Війна росії проти України і її народу має чимало ознак війни цивілізацій. Відтак не дивно, що на боці українців західні держави, Росія ж тяжіє до ідентифікації себе із світом азійським, таким, власне, де обійшлося без впливу Заходу.

В новітньому українському кіно тяжіння до Заходу, його цивілізаційних установок і культурних цінностей є доволі виразним. Пояснення просте: прийшло покоління кінематографістів, вихованих уже на власне українських цінностях.

Із особливою силою і виразністю це виявилося в період 2014-2021 років. Режисери і сценаристи Олесь Санін («Мамай», «Поводир», невдовзі відбудеться прем’єра його «Довбуша»), Мирослав Слабошпицький («Плем’я»), Роман Бондарчук («Вулкан»),  Тарас Ткаченко («Гніздо горлиці», «Чорний ворон»),  Валентин Васянович («Атлантида», «Відблиск»), Ярослав Лодигін («Дике поле» за романом «Ворошиловград» Сергія Жадана),  Наталя Ворожбит (сценарист телесеріалу «Спіймати Кайдаша», режисер фільму «Погані дороги»), Наріман Алієв («Додому») – ці та інші кіномитці відвоювали не просто частину національного кінопрокату, а й заходились опановувати національний часо-простір, витворюючи, зокрема, виразну міфологічну картину українського буття.

Опановуючи, зокрема, український фронтир, ті зони, які, перебуваючи в межах Української держави, по суті справи випали з обігу національного життя. Це Донбас («Атлантида», «Погані дороги», «Дике поле», «Клондайк» Марини Ер Горбач), Херсонські степи, південна частина України загалом («Вулкан» та ряд інших стрічок Р.Бондарчука), Крим (згаданий фільм «Додому»), ба навіть Центральна Україна, де є фронтирні сегменти, для аналізу яких вдаються, використовуючи літературну класику («Знайти Кайдаша»).

Дещо перефразовуючи назву останнього фільму, можна сказати: нові покоління українських кіномитців перебувають у пошуках України – як частини Західної цивілізації, як народу, чия культура має виразну ідентичність, як ансамблю, який не загубиться у конфліктному полі цивілізацій. Це та Україна, існування якої не хоче визнавати імперська влада Росії, це ті українці, які з кожним новим днем наближають кінець імперії. Виведення на екран нації її нового, непізнаного досі образу, формує оновлене українське кіно й оновлений формат української міфології, чию формотворчу роль у завтрашньому поступі нації годі переоцінити.

Про останнє свідчить, скажімо, один із нових фільмів – «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Синтез традицій вітчизняного міфопоетичного кіно, з його симфонічністю пластики у відтворенні обрядово-фольклорної компоненти народного життя, насиченого вітальністю і силою перетворень,  та  кіно західного, з виразною центральною постаттю героя, здатного перемогти, здолати всі трансформації долі.

Нині час замислитися над тим, якою має бути екранна культура в Україні у повоєнний період.

Однією з цілей трансформацій вітчизняної екранної культури має бути очищення від російських наративів. Скажімо, імперський наратив ґвалтівника, який у ХХ столітті активувався як одна із чільних характеристик «будівника комунізму»: не чекати «милостей від природи», а взяти ту природу силою (примусові повороти річища рік, осушення болотистих територій і т.д.). Насправді в цьому наративі  куди багатший спектр діянь і впливів – передусім ішлося про ґвалтування самої людини, яка має підкоритися волі «здорового колективу» (себто патріархального за своєю сутністю).

Нині це виявляється у самій політиці, декларованій російськими чиновниками. Досить пригадати путінське «нравіцца – не нравіцца, тєрпі, моя красавіца», адресоване українцям напередодні 24 лютого 2022-го; кодекс ґвалтівника, його філософія у блатному формулюванні; за цим стоїть чоловічий шовінізм, вигранений до рівня державної бундючності. Не випадковим є зверхнє, не раз деклароване, зокрема і в сьогоднішній російській пропаганді, ставлення до України як держави вочевидь «жіночої», «бабистої» – то лі дєло російський імперіалізм, такий фалократичний, виструнчений по вертикалі: державній, ідеологічній, культурній.

Не випадковою ж є вибудуваність тієї пропаганди, всієї державної машини на чоловічих, брутальних образах, незрідка вигострених до символів. Навіть дату вторгнення в Україну пов’язали з чоловічим святом, 23 лютого, днем російської армії, начебто «нєсокрушимой і лєгєндарной». Що вже казати про образ путіна, який упродовж двох десятиліть ліпився як образ цілковитого «мачо», носія суто чоловічого начала.   Нині рашистські пропагандисти вимагають чоловічих дій, себто брутальних за максимою. Так само не випадковими є непоодинокі випадки  ґвалтування жінок в окупованих регіонах України – погвалтування, у яких своя передісторія, що походить від часів Другої світової.

Натомість в найновіших українських фільмах (їх авторами незрідка є саме жінки, вони все активніше стають до режисерського керма!) жіноча складова вселенського та національного життя постає як органічна, самісна і незалежна компонента. Прикладом чого є, скажімо, фільми «Погані дороги» Наталі Ворожбит (приз Венеційського фестивалю), «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич (два призи на престижному кінофестивалі у Локарно),  «Стоп Земля» Катерини Горностай (цьогорічна Шевченківська премія), «Бачення метелика» Максима Наконечного та інші.  

Ще однією ціллю має стати активація механізмів екранного спостереження і самоспостереження, які відкривають нові виміри і людської особистості, і самоспостеження нації як такої. Недавнім прикладом роботи у цьому напрямі є фільм «Простір» Дмитра Томашпольського (українці, що перебувають у вимущеній самоізоляції під час ковідного карантину, провокуються автором стрічки до самоспостереження, рефлексії).

Самоспостереження, тверезий аналіз реалій життя – з цим може впоратись покоління молодих режисерів. Надто багато загроз і надто багато прикладів з минулого, коли переможна війна нівелюється тим, що людський фактор принижується, разом з науками, які власне і вивчають космос людського, у всіх його проявах.  Зокрема, слід – чи не в першу чергу – унеможливити нові проникнення ідеологій і культурологій русского міра і його цивілізаційних установок, – останні завжди напоготові, аби замінити установки власне українські.

      Нині популярним є гасло «Все буде Україна!». Я би його трохи переінакшив: в Україні все має бути Україною! Бо присутність на її культурній карті «білих плям» багато в чому зумовили плани рашистського нападу, нових колоніальних переділів. Роль великого українського кіно у настанні нової, постколоніальної  України  годі переоцінити. 

Сергій Тримбач, кінознавець, член Ради Незалежного Медіа Форуму, заступник голови Національної спілки кінематографістів України

Світлина: кадр із фільму «Погані дороги»