Михайло СОРОКА: Чорнобиль нагадує і застерігає

Михайло СОРОКА: Чорнобиль нагадує і застерігає
409033 ПЕРЕГЛЯДІВ

 

 

Чорнобиль нагадує і застерігає

26.04.2024 08:00

38 років тому на ЧАЕС сталася найбільша в людській історії техногенна катастрофа

Минуло тридцять вісім років, як сталася Чорнобильська аварія. Уже виросло покоління, яке знає про неї хіба що з розповідей людей середнього і старшого віку або з літератури, фільмів, ЗМІ чи новітньої історії. Тож нагадаємо: 26 квітня 1986 року о 1 годині 24 хвилині ночі на четвертому енергоблоці ЧАЕС під час виведення його у плановий ремонт і проведення випробувань турбогенератора стався вибух і виникла пожежа, яка перекинулась на дах третього енергоблоку. Тут слід додати, що подібні випробування на  атомній станції, яка працювала, проводили вперше.

«ЛАНЦЮГОВА РЕАКЦІЯ» НАСЛІДКІВ КАТАСТРОФИ

В оперативних засекречених депешах Комітету держбезпеки УРСР тоді зазначалося, що випробування проводили «без офіційного узгодження з проєктною організацією» і з численними порушеннями регламенту співробітниками станції. Але вже 3 липня 1986 року на спеціальному засіданні політбюро ЦК КПРС, на якому обговорювали причини і наслідки цієї аварії, крім усього іншого, констатували (пункт 2 постанови): «Фізикою і конструкцією реактора, у тому числі системою його управління і захисту, не була виключена можливість розгону потужності реактора при деяких робочих ситуаціях його промислової експлуатації. У цьому – вина Наукового керівника і Головного конструктора реактора».

Через рік у Чорнобилі, в місцевому будинку культури, відбувся суд над винуватцями аварії. Але, звісно, Наукового керівника на лаві підсудних там не було. Та й уявити тоді, в умовах радянської дійсності й судової системи, ніхто не міг, що науковий керівник програми створення РВПК (реактора великої потужності канального) Анатолій Александров може стати підсудним або хоча б взяти участь у суді як свідок. Адже він – тричі герой соціалістичної праці, видатний фізик, творець радянського атомного флоту і ядерного щита колишньої наддержави, директор Інституту атомної енергії імені Курчатова, президент Академії наук СРСР. А невже в тих умовах могли судити генерального конструктора РВПК, двічі героя соціалістичної праці Миколу Доллежаля? Звісно, ні. І не тільки тому, що на момент аварії йому було 86 років. Крім поважного віку, він належав до елітарних представників радянської науки і техніки. Уродженець Запорізької області, він, як і Александров (теж уродженець України – Київської області), також зробив стрімку кар’єру, яка містила створення ядерного «котла» для продукування плутонія – «пального» для першої і наступних радянських атомних бомб.

Їх обох – і Александрова, і Доллежаля – в залі, де відбувся суд, ми, група журналістів, що висвітлювали цей процес, не побачили. Натомість на лаві підсудних сиділи тільки «стрілочники» – шість керівників Чорнобильської АЕС. З них мені чомусь найбільше запам’ятався директор ЧАЕС Віктор Брюханов. Він сидів ближче до залу, поруч з головним інженером Миколою Фоміним і заступником головного інженера ЧАЕС з другої черги Анатолієм Дятловим і час від часу сумними очима дивився в зал, немов чекаючи звідти хоч би підбадьорливого погляду. Але почалося довге, тривалістю в кілька годин, зачитування обвинувачення, і очі Брюханова поступово згасали, пригніченими виглядали й інші підсудні: звинувачення були безкінечні, покласифіковані, тенденційно спрямовані лише на адресу керівників станції та її колективу. Наче й не існувало тих, хто проєктував реактор і систему його експлуатації та захисту, навіть «захисту від дурня». Немовби й не було випадків, коли РВПК «підводив» ще до чорнобильського вибуху. За три роки до нього ситуація, подібна до чорнобильської, виникла під час фізичного запуску реактора першого блоку Ігналінської АЕС у Литві. Сталася аварія на Ленінградській АЕС. Та й на Чорнобильській атомній, на тому ж таки четвертому реакторі, під час його фізичного запуску, склалася аварійна ситуація, тоді пронесло… Про ці випадки добре знали в інститутах-розробниках, але всі акти, прохання, звернення про потребу довести РВПК до необхідних кондицій ігнорували, вони лягали в шухляди.

Ніхто, звичайно, не знімає відповідальності з експлуатаційників. Адже багато фактів, поданих у звинувачувальному акті, відповідали дійсності, їх важко було спростувати. Але кого суд залучив як експертів? Переважно це були представники наукового керівника проєкту або головного конструктора РВПК. Ясна річ, вони захищали свої установи, тобто «честь мундира». Наведу висловлювання людини, яка вивчила суть чорнобильської справи, – колишнього слідчого Генеральної прокуратури України Сергія Янковського: «Мені довелося бути учасником цього розслідування з перших годин після аварії до направлення кримінальної справи в суд. Ця унікальна за своїм кримінальним змістом справа, яка складається з 57 томів слідчих документів і багатьох додатків, досі лежить мертвим вантажем в архіві Верховного суду Росії. Багато додатків до цих пір «фонять», але зате містять у собі вбивчу за доказовою силою інформацію. Впевнений, що про більшість документальних даних в Україні навіть не чули. Адже справа була цілком таємною, а первинні документи ми вилучили на станції негайно, і до вечора 28 квітня 1986 року вони вже були у Москві. Те, що потім вивчало багато спеціалістів, були в основному якимись урізаними копіями або взагалі фальсифікатом».

Так, ми досі не знаємо всієї правди про Чорнобильську аварію, найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Зате мільйонам українців добре відомо, яку високу ціну заплачено за те, щоб урятувати Україну, увесь світ від ще більшої катастрофи. І заплачено найдорожчим – людським здоров’ям і самим життям.

Ось лише деякі факти і статистичні дані сумного й гіркого «чорнобильського реєстру»:

● Рівень радіації відразу після аварії на території станції становив 20–25 мікрорентгенів на секунду, що більше ніж у тисячу разів перевищувало гранично допустимі норми.

● У розташованому неподалік від ЧАЕС місті Прип’яті з населенням близько 50 тисяч осіб рівень радіації досяг 4–14 мікрорентгенів на секунду і перевищив допустиму для населеного пункту позначку теж більш ніж у тисячу разів.

● Першими пожежу на станції почали гасити підрозділи пожежної частини атомної станції і пожежної охорони з Прип’яті, до них приєдналися пожежники з інших міст Київської області.

● Відразу після аварії внаслідок гострої променевої хвороби помер 31 ліквідатор.

● Через добу урядова комісія ухвалила рішення про необхідність евакуації прилеглих до станції населених пунктів. Загалом було евакуйовано близько ста тисяч осіб.

● В Україні, за даними Міністерства охорони здоров’я, постраждали жителі 2,3 тисячі міст і селищ у 12 областях. Загалом в Україні від чорнобильської катастрофи постраждало понад 3 мільйони осіб.

● До прямих радіаційних наслідків аварії належить зростання захворюваності на рак щитовидної залози. За перші вісім років після катастрофи в Україні прооперовано з приводу цього діагнозу 3270 осіб віком до 18 років.

● Згідно з даними неурядових організацій внаслідок аварії померло до 40 тисяч осіб.

● Вартість консервації четвертого енергоблоку і будівництва об’єкта «Укриття» становила 6 мільярдів доларів.

● Прямі й непрямі збитки України і витрати на подолання наслідків Чорнобиля, на думку фахівців, становлять понад 160 мільярдів доларів США.

Цьому, породженому Чорнобилем, реєстру наших бід, судячи з усього, немає кінця. Бо хто здатний врахувати й підрахувати не лише прямі, а й опосередковані втрати, яких зазнав і далі зазнає від цього лиха наш народ? Україна залишається з ним практично наодинці.

І ось за цих умов Чорнобиль отримав новий підступний удар: станція і тридцятикілометрова зона опинились під окупацією російської орди. Обставини цього віроломного нападу ще свіжі в нашій пам’яті.

ЩЕ ОДИН УДАР ПО ЧОРНОБИЛЮ

Звичайно ж, ідеться про варварський удар по всій Україні. Але так уже географічно склалося, що саме станція і зона навколо неї були на шляху агресорів до нашої столиці. І вже 24 лютого 2022 року, у перший день віроломного нападу Росії, її ординці увірвалися на цю багатостраждальну територію. І вона, в прямому сенсі, стала окупаційною зоною.

В Україні не забули, що свого часу саме Москва нав`язала нам будівництво за сто з лишком кілометрів від Києва, у басейні Прип`яті й Дніпра, цього «атомного енергогіганта», який мав, за радянськими планами, виробляти дешеву енергію і, крім внутрішнього споживання, експортувати її за кордон, прив’язуючи до Росії Європу ще одним канатом. А коли сталася аварія, Москва все зробила для того, щоб приховати її масштаби, недосконалість радянських технологій і техніки та, як уже мовилося, вивести з-під вогню критики головних винуватців вибуху на ЧАЕС.

Окупувати Чорнобильську зону «зеленим чоловічкам» з Росії було неважко. Вона беззахисна, там з причин ядерної небезпеки не розміщувалися наші війська. Не зустрівши збройного опору, агресор швидко зайняв зону і саму станцію. І навіть вирішив там окопатися, розпочавши риття окопів і будівництво фортифікаційних споруд. Причому, зокрема, в сумнозвісному Рудому лісі, найзабрудненішому місці в усій тридцятикілометровій Зоні відчуження. Саме на цей ліс площею 10 квадратних кілометрів припала найбільша частина викиду радіонуклідів під час вибуху четвертого реактора. Висока доза радіації в цьому місці призвела до загибелі дерев і забарвлення їх у буро-червоний і чорний кольори. Під час робіт з дезактивації території частину лісу знесли бульдозерами. Нині шар радіонуклідів, який ліг на ґрунт у 1986 році, опустився на 30–40 сантиметрів під землю. Земляні роботи окупантів у зоні, особливо ж у Рудому лісі, порушили цей природний бар`єр.

До цієї історії з безглуздим риттям окопів у Зоні відчуження, зокрема, й на місці Рудого лісу, варто додати й інші сліди й наслідки окупації ЧАЕС та навколишньої території. Під час перевірки встановлено, що в перші дні війни через Чорнобиль щодоби заходили 500–600 одиниць важкої техніки окупантів. За підрахунками працівників ЧАЕС, за 5 днів, які передували остаточному відходу російських військ із Зони відчуження, через неї пройшло близько десяти тисяч одиниць техніки. Ніякого радіаційного контролю цієї техніки і персоналу не здійснювали. Окупанти не користувалися встановленими в зоні дозиметричними пунктами, рухалися не тільки дорогами, а й ґрунтом, піднімаючи радіоактивний пил. На самій станції загарбники облаштували головний штаб, де перебувало близько півсотні одиниць техніки і тисяча солдатів.

Кому й для чого був потрібен цей штаб? І тут варто, на наш погляд, зробити таке припущення: Чорнобиль цікавив окупантів не тільки як один з найкоротших шляхів наступу на Київ. Їх цікавила і сама станція, а особливо – споруджене біля неї сховище відпрацьованого ядерного палива. Адже не випадково після відновлення контролю над Чорнобильською АЕС виявилося, що росіяни, по суті, знищили архів станції, який створювано десятками років (частину документів було виявлено на станції у смітнику).

Чому ми виокремили сховище відпрацьованого ядерного палива? Бо до його спорудження відпрацьоване паливо з українських АЕС вивозили в Росію, і кожного року Україна змушена була платити за це Російській Федерації великі гроші: 150–200 мільйонів американських доларів. На початку 2000-х років уряд України ухвалив рішення побудувати в Зоні відчуження Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива для українських АЕС. У 2017 році почалося його будівництво, а на березень 2022-го планували здати об`єкт в експлуатацію. Певна річ, це сховище не могло не зумовити в росіян інтерес. Загалом, як повідомила пресслужба НАЕК «Енергоатом», Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива не постраждало, його периметр не пошкоджено. Все обладнання, комп`ютерна та інша техніка – на місці. Думається, значну роль тут відіграло втручання Міжнародного агентства з атомної енергії.

Два роки тому, вже після окупації, на ЧАЕС побував глава МАГАТЕ Рафаель Гроссі.

Він дійшов висновку, що рівень радіації в зоні станції ненормальний, і це спричинило в нього тривогу. Очільник агентства не приховував: ця тривога, зокрема, і ненормальний рівень радіації – прямий наслідок недавньої окупації станції і тридцятикілометрової зони навколо неї російськими військами.

Окупація тривала трохи більше ніж місяць, а натворила багато бід. Це й порита окопами земля та варварське втручання у природу, і заміновані значні території зони, і руйнування шляхів сполучення, і пограбування приміщень та техніки, зокрема автомобільної. Окремо слід сказати про тих, кого застали рашисти на станції і кому довелося протягом окупації та частих допитів підтримувати життєдіяльність її об’єктів. Вони вистояли, виконавши свій професійний обов’язок.

АТОМНА ЕНЕРГЕТИКА: ЧАС НОВИХ ВИПРОБУВАНЬ

Чорнобиль через російську агресію знову нагадав світові про себе. Особливо з урахуванням окупації Енергодара та Запорізької атомної електростанції, найбільшої АЕС на Європейському континенті й третьої у світі за сукупною потужністю (шість атомних енергоблоків із загальною вихідною потужністю 5700 МВт). ЗАЕС виробляла в Україні майже половину електроенергії, отриманої від атомної енергетики.

Цю станцію ворог захопив 4 березня 2022 року. Через кілька днів після цього окупанти заявили, що тепер ЗАЕС належить енергетичній компанії Росії – Росатому. Час ішов, інфраструктура станції поступово руйнувалася, а на території станції агресор облаштував військову базу, розгорнувши важку самохідну реактивну систему залпового вогню «Смерч». Звідти здійснювали постійний обстріл Запоріжжя, Нікополя, Марганця та інших українських міст і сіл. Кричущий факт із цієї практики терористів: 26 квітня 2022 р., в день чергових роковин чорнобильської аварії, у напрямку Запоріжжя над майданчиком ЗАЕС пролетіли дві російські крилаті ракети. В Енергоатомі України цей інцидент класифікували як ядерний тероризм, що наражає світ на небезпеку ядерної катастрофи. Ситуацію в Україні Міжнародне агентство з атомної енергії у своєму звіті назвало безпрецедентною. Як сказано в документі, «уперше збройний конфлікт триває на території великої ядерної установки».

Підрив окупантами 6 червня 2023 року Каховської греблі й ГЕС на Дніпрі став новою серйозною загрозою для ЗАЕС, бо загострює проблеми з її охолодженням. Оголосивши про привласнення станції, Росатом намагався організувати електропостачання з неї на окуповані території. Український персонал станції піддають жорстокому терору, і це робить ситуацію на об’єкті ще більш загрозливою. Не допомагає і присутність представників МАГАТЕ: їхні спроби активізувати переговори про демілітаризацію території станції поки що безуспішні.

Ще у вересні 2022 року п’ятдесят країн-учасниць 66-ї Генеральної конференції МАГАТЕ ухвалили спільну заяву, у якій був заклик до Росії вивести свої війська з території ЗАЕС та припинити ядерний шантаж. Саме захоплення Запорізької АЕС російськими військами, написано в документі, є корінною причиною наявних в Україні загроз для ядерної безпеки та фізичного захисту. У заяві наголошено, що Росія має припинити всі дії проти ядерних об’єктів та на ядерних об’єктах в Україні.

На недавньому засіданні Ради Безпеки ООН представники Європейського Союзу, США та України поклали повну відповідальність за інциденти на Запорізькій атомній електростанції на Росію, яка її окупувала. За повідомленням Укрінформу, постпред ЄС при ООН Ставрос Ламбрінідіс зазначив, що вперше країна, яка є постійним членом Ради Безпеки ООН, незаконно захопила атомну електростанцію одного зі своїх сусідів. Заступник постпреда США при Організації Роберт Вуд заявив, що контроль російських окупаційних сил над Запорізькою АЕС, а також експлуатація електростанції некваліфікованим персоналом посилюють ризики для безпеки великого ядерного об’єкта в Україні.

Посилення мілітаризації станції та прилеглих окупованих територій залишається частиною російської воєнної стратегії, заявив у своєму виступі на Радбезі постійний представник України при ООН Сергій Кислиця, Москва використовує їх як прикриття для артилерійських ударів по територіях і населених пунктах на іншому березі Дніпра, розповів постпред. Нещодавно в соцмережах з'явилися нові кадри російських солдатів та військової техніки в коридорах енергоблоків, додав він. Серед порушень, які вчиняє Росія, – установлення протипіхотних мін по периметру станції, блокування доступу законного керівництва й персоналу на об'єкт, відключення автоматизованого передавання даних від системи радіаційного моніторингу, а також незабезпечення своєчасного та повного технічного обслуговування. Україна, за словами Кислиці, категорично відкидає «божевільні звинувачення» в тому, що вона може спричинити ядерну катастрофу.

Як повідомило днями видання «The Wall Street Journal», російські окупанти мають намір цього року спробувати перезапустити Запорізьку атомну електростанцію, принаймні повернути до експлуатації хоча б один із шести енергоблоків. У публікації також стверджується, що відповідні плани озвучив голові МАГАТЕ Рафаелю Гроссі особисто кремлівський диктатор Путін під час зустрічі в Сочі. Експерти попереджають, що Росія не має кваліфікованого персоналу, який міг би провести перезапуск АЕС безпечно і правильно. А це, мовляв, несе величезну загрозу позаштатних ситуацій і аварій на найбільшій станції Європи.

* * *

Війна Росії проти України і, зокрема, ситуація на Запорізькій АЕС, знову загострила проблеми ядерної енергетики, змушує згадати Чорнобиль і ті біди, які здатний принести людям, причім у планетарних масштабах, випущений з-під контролю атомний джин. Як було з аварією на Чорнобильській АЕС? Радянське керівництво намагалося приховати і саму її, і ті загрози й небезпеки, які виникли в ніч на 26 квітня тридцять вісім років тому. Адже тільки через чотири дні після аварії з’явилося перше офіційне (заспокійливе – а як же інакше) повідомлення «Від Ради Міністрів. Як уже повідомлялось (а ніде ще не повідомлялось, – ред.), на Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, що призвела до певного витоку радіоактивних речовин… На даний момент радіаційну обстановку на електростанції та прилеглій місцевості стабілізовано…» І це повідомлялось у той час, коли радіонукліди з Чорнобиля вже досягли Скандинавії та інших куточків Європи, а світові ЗМІ були переповнені тривожною інформацією про вибух на ЧАЕС і його катастрофічні наслідки.

…Мабуть, найбільш вражаючий для мене спогад тих весняних днів 1986-го – перебування під зруйнованим четвертим реактором. Ніхто тоді ще не знав, як поведе себе розплавлена маса реактора, тому була спроєктована система її охолодження. З групою журналістів я побував під четвертим енергоблоком тоді, коли начинену датчиками, приладами і переплетінням труб бетонну «підошву» 1,7 метра завтовшки повинні були ввести в експлуатацію. Перш ніж потрапити в тунель, що вів до охолоджувальної системи, нам довелося пройти кілька постів, у темпі подолати лабіринт коридорів станції і пересікти найнебезпечніше, як нас попереджали, місце – розкопане подвір’я з тилу приміщення третього і четвертого енергоблоків. Саме там був основний робочий майданчик шахтопрохідників, які здійснювали підкоп.

І, як не дивно, саме на цьому подвір’ї панував найбільш буденний робочий ритм, немовби на звичайному будівельному майданчику. Пам’ятаю, насамкінець шахтопрохідники навіть попросили телеоператора Українського телебачення Сергія Минька відзняти на плівку їхній, так би мовити, груповий портрет. Сергій, звісно, не міг їм відмовити, і ці кадри, якщо вони збереглися, – це неоціненні свідчення і людського героїзму, і… легковажності, якоїсь навіть безшабашності, бо ж і на самому подвір’ї, і, звісна річ, за стіною, яка його оточувала, було дуже високе радіаційне поле. Його невидимі руйнівні промені пронизували беззахисний людський організм. Гірка правда: далеко не всі учасники зйомки, включно з самим Сергієм Миньком, дожили до наших днів…

Чорнобиль не забувся, не може забутися. Він не тільки в нашій пам’яті, не лише в сучасній історії України. Чорнобиль постійно – якщо й не прямо, безпосередньо, то опосередковано – про себе нагадує. І застерігає світ, а передусім жалюгідних любителів усіляких авантюр: з атомним джином не слід жартувати.

Михайло Сорока, журналіст, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

 

 

Теги: Михайло СОРОКА, Незалежний Медіа Форум, IMF, Independent Media Forum
Автор: uacenter.media

Незалежний Медіа Форум
www.uacenter.media
www.mediaforum.news
E-mail: [email protected]
Kyiv - Київ:  +38 067 461 6900
Варшава - Warszawa: +48 609 00 6656

Редакція Незалежного Медіа Форуму не завжди поділяє точку зору автора

© ICF "INDEPENDENT UKRAINIAN MEDIA CENTER IN EUROPE", 2022-2024
© POLSKO-UKRAIŃSKA FUNDACJA POKOJU CONCORDIA 818, 2023-2024

Мої відео