Олег БЄЛОКОЛОС: Мир у ворога не продається

Мир у ворога не продається

«Купувати мир у ворога означає

надавати йому кошти для чергової війни».

Жан-Жак Руссо

Цими днями багато хто в Україні згадував, що з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох НКВС розстріляло так званий перший соловецький етап – 1111 мучеників, серед яких були визначні представники української еліти: науковці драматурги, поети, вчителі, інженери. Це театральний режисер-новатор, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, філософ і письменник Валер’ян Підмогильний, поети, письменники і перекладачі Микола Зеров, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історик академік , професори Володимир Чехівський, Олексій Вангенгейм і Сергій Грушевський, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко і багато інших.​

А між тим, вони були приречені на загибель від рук російських катів ще наприкінці 1923 року, коли чисельні чекістські підрозділи, спеціально надіслані для цього з Москви, завдали вирішальної поразки основним силам українських повстанців на теренах сучасної України. Московські правителі, остаточно встановивши свою владу в Україні і погравшись трохи у оманливу  українізацію другої половини 1920-х років, згодом впритул зайнялися підкоренням українців – насамперед шляхом підриву демографічного потенціалу самостійно мислячого селянства під час Голодомору і наступного позбавлення народу найбільш європейської за духом еліти та майже повної заміни її на надісланих з центру нової більшовицької імперії жорстоких сатрапів.

Чому ж сталася ця трагедія? Як українці лише за п’ять років втратили за те, що здавалось би вже було здобуте спільними зусиллями багатьох представників інтелігенції, військового командування і рядових бійців, селянства і робітників після Лютневої (Февральської) революції 1917 року і знищення ненависної тюрми народів – Російської імперії? У чому причини того, що маючи одну з найчисельніших і загартованих у боях Першої світової війни армій у Центральній Європі, Україна на відміну від фінів, естонців, латишів, литовців, поляків так і не спромоглася вирватися з обіймів величезного державоподібного чудовиська, що простягнулося від Балтійського моря до Тихого океану?

На жаль, й по сьогодні відповіді на ці надважливі питання нашої історії рясніють великими «білими плямами». Спробуємо ж звернутися за деякими відповідями до одного з визначних експертів з історії України Ореста Субтельного. Аналізуючи внутрішні та зовнішні чинники, відмінності у становищі східних і західних українців, короткозорі дії Антанти, значення величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів більшовицької Росії, крайню політичну наївність української влади, недостатню її увагу до Збройних сил, недооцінку пропаганди і контрпропаганди він водночас наголошував: «… слабкість соціальної бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби» і додавав: «встановленню національного Уряду великою мірою заважав хаос, що панував в Україні в 1917—1921 рр.»

Натомість фінам, естонцям, латишам, литовцям, полякам попри величезні труднощі все ж таки вдалося у достатній мірі згуртуватися навколо ідеї національної незалежної держави. І не лише згуртуватися, але й відстояти її. Хоча й не без певної зовнішньої допомоги, яка мала дуже важливе, однак не вирішальне значення.           

Тож, як ми бачимо, аби не загубитися на звивистих стежках історії слід вміти воювати, адмініструвати, розуміти значення промислово-економічної бази, інформації та пропаганди і вправно орієнтуватися у часі, просторі і зовнішній політиці. На жаль, ми у своїй історії дуже часто обирали, як на здавалося, найпростіші маршрути, які із часом виявилися чи найскладнішими.  

Після 1991 року українці, здобувши нарешті омріяну Незалежність, в силу різних обставин знехтували європейським напрямом і дуже скоро знову опинилися у задушливих обіймах російського монстра. Хоча, доказів про те, що він не допустить мирного співіснування двох сусідніх держав, а рано, чи пізно вдасться до звичайної російської практики поводження зі слабкими і недалекоглядними, було більш ніж достатньо. І не лише з історії України початку ХХ сторіччя - згадаємо хоча б українсько-російський конфлікт довкола острова Тузла 2003 року.

На жаль, й після окупації Криму і російської навали на Сході в 2014 році ми так і не припинили торгівлю з агресором, чим за відомим висловом Жан-Жака Руссо, фактично купували в нього мир, надаючи йому кошти для чергової війни.

Сьогодні, як й у 1917-1923 роках, Москва, розуміючи, що перемогти українців на полі боя не вдасться, прагне насамперед внести розбрат у наше суспільство, посіяти недовіру між цивільними і військовими, послабити суспільну підтримку ЗСУ, демотивувати наших симпатиків за кордоном.

Між тим, сучасна війна – це багато у чому війна економічна, дипломатична, технологічна та інформаційна. При цьому, наша сьогоднішня військова потуга тісно і нерозривно пов’язана із нашим суспільством. Попри щоденні тривоги і постійні стреси тисячі і сотні тисяч українців лікують, навчають, шиють форму, печуть хліб і займаються волонтерством. Будь які загрози цим зв’язкам або створення хаосу, про який зазначав згаданий вище історик і великий друг України, можуть мати вкрай негативні наслідки і для держави, і для суспільства.

Внутрішні чвари, розбрат і скандали, зокрема корупційні – це останнє, на що чекають сьогодні від нас наші друзі за кордоном, які допомагають нам чинити опір навалі зі Сходу. Все це набуває ще більшої актуальності на тлі результатів нещодавніх виборів у США і очікуваного домінування Республіканської партії в американській політиці – як внутрішній, так і зовнішній.        

Головний урок же урок, який здається ми усі врешті-решт маємо винести з нашої власної історії – буде дійсно потужна українська армія з широкою підтримко добре керованого і згуртованого тилу – буде й Україна. Україна, яка не купуватиме мир у ворога, а матиме спроможність твердо відстоювати власну незалежність. Це основа нашої національної стійкості в її сучасному розумінні. В іншому випадку – на жаль будуть й інші Сандармохи. Це теж, урок, який нам не слід забувати.

Олег Бєлоколос, директор Центру досліджень національної стійкості