Роберт ЧИЖЕВСЬКИЙ: Що ми повинні робити перед лицем сучасного «прискорення» історії?

Історія прискорилася. У демократичних суспільствах громадяни – це не стадо баранів, яким просто повідомляють рішення правителів, а реальний суб'єкт – отже, ми повинні мати власну, продуману позицію.

Не лише українські революції, а й польський рух «Солідарність» були прагненням суспільства «від» Москви до міфічного Заходу. Так, «міфічного», адже ми дивилися на нього зсередини пекла, збудованого різними формами російської імперії. Це був образ, спочатку прихований «залізною завісою», а згодом ідеалізований – бо сприймався на відстані та контрастував із нашою постімперською бідністю. Сьогодні, як суспільства, ми краще знаємо Захід. Але не забуваймо наших первинних інстинктів, адже, можливо, ми помилялися щодо Заходу, але точно не помилялися щодо Росії.

І тут має бути кинутий перший якір нашого мислення: Росія – це зло. Не всі у світі бачать це так чітко, як ми, але ми повинні пам’ятати про це. Для поляків – це пам’ять про поділи Польщі та русифікацію, про Сибір і Катинь. Для українців – руйнування Січі та Батурина, боротьба з українською мовою та Голодомор. Від Івана Грозного до Путіна Росія залишається незмінною. Для нас це очевидно – то навіщо про це говорити? Щоб пам’ятати в ті моменти, коли Захід нас розчаровує.

Згадаю тут уривок польської патріотичної пісні – згадаю тим (на щастя, їх у Польщі небагато), хто, дивлячись на наші райдужно-зелені проблеми, готовий по-іншому глянути на Москву:

Хто сказав, що москалі

Є шляхетними братами ляхів,

Тому першому я вистрілю в голову

Перед костелом кармелітів.

Хто не відчув у гнилій бездіяльності

Наших кайданів, зневаги до прав,

Тому, як зраднику, я вихоплю життя

На неоплаканих кістках Праги.

Це все по-перше – зберігаймо імператив антиімперської позиції, адже за ним стоять наші знання та болючий, реальний досвід.

По-друге: Захід має Проблеми (свідомо пишу це слово з великої літери). За власним бажанням, впроваджуючи ідеологію райдужно-зеленого характеру, він підірвав свою економічну перевагу та зруйнував демографію. Він також розбив внутрішню культурну однорідність власних суспільств. У часи політичних суперечок патріотизм був спільним знаменником – основою компромісу. Сьогодні його методично знищують ліві ідеології. Замість демократичних національних держав нам пропонують параімперську конструкцію Брюсселя та Берліна.

Весь цей процес є самогубним, а якщо не всі ще відчувають біль падіння, то лише тому, що... ми ще летимо. Конфлікт між старими європейськими елітами та новою адміністрацією США відображає ці Проблеми. У цьому внутрішньому конфлікті Москва залишається на другому плані (хоча я майже впевнений, що вона вкладає «петро-рублі» в радикальні середовища, які цей конфлікт підживлюють). Ці внутрішні Проблеми є екзистенційними – без їхнього вирішення ми не виживемо. І тут я вважаю, що американці мають рацію.

По-третє: Сьогодні Захід має два обличчя – американське та європейське, і ми мусимо визначити свою позицію щодо реальних суперечностей і гри інтересів – гри, в якій не лише Київ, але й Варшава залишається лише периферією… Різниця, здається, очевидна – брутальна прямота Трампа і повна підтримка з боку європейських лідерів. Але чи справді? Це вже не історія, а сучасність: чи хтось ще пам’ятає початок війни? Масштаби допомоги та рівень залученості нинішніх «західних партнерів України»? Стара Європа – це майстри гіпокризії та публічних відносин. Сьогодні вони змінили риторику, але на початку 2022 року Німеччина блокувала передачу Україні озброєння німецького виробництва, навіть якщо його власниками були… інші країни. Сьогодні вони скажуть вам (скажуть нам) усе, що ви хочете (що ми хочемо) почути. Але я переконаний, що за лаштунками їхньої Twitter-підтримки України стоять ті самі розрахунки, про які Трамп говорить відкрито.

Підозрюю, що українські олігархи вже домовилися з німецькими компаніями, а тут? Приходить якийсь жахливий чоловік з-за океану і руйнує їхню концепцію.

Американці обурені, бо, мабуть, бачать ситуацію в трикутнику: під прикриттям американського озброєння і української крові Німеччина робитиме бізнес в Україні. Тепер США зухвало змінили правила гри, сказавши: «О ні! Тепер нехай стара Європа відправляє солдатів, а ми будемо робити бізнес». Але Європа не відправить (а якщо й відправить, то не в помітній кількості)... І не тому, що не хоче, а тому, що просто не має ресурсів. Виробництво зброї в Європі в жалюгідному стані, і для його справжнього відновлення потрібно було б відмовитися від екологічних утопій… А результат став би помітним лише за кілька років. Навіть німецьке військове виробництво сьогодні нагадує… крапельницю.

По-друге, нічого не вийде із військової підтримки Європи, бо для цього потрібні солдати, а в межах ліволіберальної ідеології «мужність» та інші традиційні «військові» цінності були відкинуті з огидою. Тож ми маємо «збройну підтримку» без солдатів і без зброї. Якщо хтось думає інакше, нехай подивиться на долю «створеної» кілька років тому спільної німецько-литовської бригади…

Який же вибір у нас є? Насправді його немає. Існує московська орда і США. Наша проблема – це сліпота консервативних еліт щодо оцінки Москви. Тож їх треба переконувати. Це радше наша справа, ніж їхня, а гроші на зброю надходять саме від них – від американських платників податків. Чи не має значення світ цінностей? Для мене він є центральним, але західні еліти так не думають. Тому ще раз: переконуймо їх.

Історія іноді дає нам приклади, які допомагають глибше зрозуміти сучасність. Тут рекомендую звернути увагу на героїчні й неоднозначні польські перипетії з Наполеоном: Сан-Домінго, Тільзіт, а зрештою (через кілька років) і його похід на Москву…

І ще одне: Україна з самого початку війни не була «самотня», як сказав у Білому домі президент України. Польща тоді була поруч з Україною всіма своїми (хоча й непорівнянними з американськими) силами. І це певний парадокс. Я чітко відрізняю політиків від суспільства, але саме «невдячність» закинули українському президенту над Віслою, а тепер і над Потомаком. Але чомусь не над Шпрее чи Сеною... Чому? Може, хтось вже готує нові «Мінські угоди», з бізнесом у тіні?..

І наостанок слово для радикальних польських прихильників американської політики. Чую від них: «Зупинімо кровопролиття», «Гинуть люди». О ні, мої дорогі! Гинуть захисники нападеної країни та солдати агресора – і це зовсім різні речі. Саме тут має прозвучати голос України, бо тільки вона може сказати: «Ми більше не можемо…».

Смерть російських солдатів – це наслідок підтримки їхнім суспільством агресивної політики. Якби вони гинули над Віслою, то ви теж їх жаліли б? А як же християнська доктрина про справедливі війни? Така проамериканська старанність є і морально, і інтелектуально компрометуючою.

Хочете правильного аргументу? Він має звучати так: «Ми не можемо виграти цю війну (на жаль). Час працює на Росію. Ми повинні це припинити». Саме так. Проливання української крові – це рішення самих українців. Але пам’ятаймо також (з українського боку), що зброя – це добра воля демократичних (а отже, залежних від своїх виборців) американських політиків…

Роберт ЧИЖЕВСЬКИЙ, польський історик