Україна-Польща. Шляхом до правдивої єдності

 Питання українсько-польських взаємин тривалий час сприймалося по обидва боки кордону переважно крізь призму трагічних сторінок спільної історії, проте наслідки здебільше штучних упереджень та незнання реального стану справ відгукуються донині. Показовим є приклад, про який оповім. 

31-го січня 2007-го року в Україну із дводенним візитом прибули віце-прем’єр-міністр По­льщі з питань праці та соціальної політики Анджей Леппер та директор бюро партії «Самооборона РП» Януш Максимюк. Покінчивши з офіційно запланованою частиною, пан Анджей відвідав найбільший на той час недержавний учбовий заклад Міжрегіональну Академію Управління Персоналом, де виступив з лекцією перед викладачами й студентами та відповів на питання журналістів, бути присутнім серед яких випала нагода й мені.

Кількома днями потому, газета «Персонал-Плюс» (наклад на той час становив сто чотири тисячі примірників) опублікувала мою статтю «Долаючи стереотипи», в якій окрім висвітлення самої події, я наважився торкнутися й позитивних сторінок нашого спільного минулого. Вже наступного дня до редакції зателефонував передплатник (принаймні так він відрекомендувався) й підвищеним тоном та москвинською мовою почав дорікати мені і звинувачувати в незнанні історії. Посилаючись здебільшого на художню белетристику савєтських часів (де змальовувався період Хмельниччини з киданням польськими жовнірами й шляхтичами українських дітей в казани з окропом), невдоволений публікацією опонент вимагав (наголошую, москвинською мовою) «вибачення через газету перед українським народом».

Згадані штучні упередження (фальшиві стереотипи) про «ворожість» між українцями і поляками головним чином торкаються подій XVI-XVIII століть, польських повстань першої половини ХІХ століття, часів визвольних змагань 1918-1921років, а віднедавна й свідченнями потерпілих внаслідок подій на Волині в 1942-1944 років та сумнозвісного виселення українців в часі акції «Вісла» 1947 року.

Значний відсоток більш ніж неприязності формувався під впливом створених ще москвинським царатом та поглибленого в 1930-ті роки вже кліше. Метою монархії було закріплення трьохсторонніх угод (1793 і 1795) про розподіл Речі Посполитої, а сталінський режим, пам’ятаючи вдало відбитий вояками Польщі та УНР похід Будьонного і Тухачевського на Варшаву в 1920 році й водночас не втрачаючи віри в «світову революцію», шукав нагоди унеможливити аналогічно вдалу спілку в майбутньому.

Тогочасні формально українські підсовєтські письменники постали перед безальтернативним «державним замовленням» і рятуючись від репресій (хоча що гріха таїти, дехто і з осатанілим завзяттям), заходились продукувати відверто антипольську тематику. Ось так і постали «історичні романи та повісті» Натана Рибака «Переяславська Рада», Зінаїди Тулуб «Людолови», Івана Ле «Побратими», Якова Качури «Іван Богун», Петра Панча «Гомоніла Україна», «Таращанський полк» та чимало інших, призначенням яких було створення ворожо-негативного образу.

Попри силове приєднання Польщі до «соціалістичного табору», практика сатанізації українсько-польських стосунків не припинялася і в часи «хрущовської відлиги» та «брежнєвського благополуччя». Репресії римо-католицького кліру за осуд матеріалізму, а інтелігенції й робітничого класу за страйки і відверті виступи, були настільки нерідкими, що спричиняли недовіру кремлівських очільників до силоміць затягненого в «комуністичний рай» союзника.

З цієї причини упереджено-примітивне трактування козацьких бунтів, православно-католицьких взаємовідносин та змаг українців (русинів) Речі Посполитої за виокремлення або принаймні отримання більшої автономії обмежувалося «польсько-шляхетською окупацією» та «антикріпосницькою національно-релігійною визвольною боротьбою». Попри неодноразові спроби відшукати істину в цій справі, остаточної крапки в ній донині так і не поставлено, проте факт з`яви новітніх наукових досліджень та публікацій є обнадійливим. 

Певна річ, що стосунки між українцями та поляками нерідко мали і більш ніж хмарний період, але брак знань серед широкого загалу історії є чи не найбільшим гальмом. У зв’язку з цим донині вар­то кожного разу наголошувати, що постання Речі Посполитої (Люблінська Унія 1569р.) не є виключно польсько-литовською угодою, оскільки русини (українці) та литвини (білоруси) брали в тім якнайактивнішу участь.

«Спільна Справа» (саме так перекладається Річ Посполита українською) очолювалася виборним монархом (права якого були суттєво обмеженими), була реально децентралізованою, мала представницькі та виборні місцеві органи влади, й насправді була чи не найдемократичнішою державою Європи. Тут не палали вогнища інквізиції й не полювали на відьом, а нащадки княжих родів Русі ставши магнатами та сенаторами Сейму, брали дієву участь у формуванні та здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики.

«Визвольна війна 1648-1657 років» (більш відома як «повстання під проводом Богдана Хмельницького») на початку точилася між козацько-селянськими загонами з одного боку, й військами русинського (себто українського) магнату Яреми Вишневецького –  з другого. Обидві сторони апелювали до короля Владислава ІV (Хмельницький навіть частіше), а посередником в їхніх сварках і щирим патріотом Речі Посполитої був брацлавський староста та київський воєвода Адам Кисіль (українець за походженням і свідомий син свого народу).

До пам’яті приходять і спільна перемога козацько-польського війська над більш ніж вп’ятеро переважаючою армією турецького султана поблизу Хотина (1621) й спільний вдалий похід Сагайдачного й польських добровольців на Москву (1617-1618). Зрештою, крап­ку в історії турецької експансії Європи поставила перемога українсько-польського війська під орудою короля Яна Собеського у битві 1683 року поблизу Відня.

Показовим є нехай і не задокументований, але ймовірно дійсний факт: після укладення миру з більшовиками (1920) Юзеф Пілсудський став чи не єдиним із закордонних очільників, хто наважився вибачитися перед українськими військовиками за невиконані обіцянки.

Попри трагічні події 1940-х років, коли внаслідок бойових дій на Волині регіон залишився майже мононаціональним, та акції «Вісла» (депортація в 1947-му кількох сотень тисяч українців за межі етнічних теренів), боївкарі Української Повстанської Армії й Армії Крайової спромоглися укласти угоду про нейтралітет.

Врешті-решт, варто нагадати, що Польща найчастіше і найактивніше з-поміж усіх країн соціалістичного табору вдавалася до актів непокори й спротиву: повстання в 1970-х у Гданську, виступи активістів профспілки «Солідарність» на початку 1980-х. Стверджую, оскільки був свідком тому, що в колі свідомих українців акти спротиву просовєцькому режимові знаходили співчуття, розуміння і підтримку.

1 грудня 1991 року (день Всеукраїнського рефе­рен­думу щодо незалежності) мені випало зустріти у Польщі. Свідчу і з цього приводу: поляки з неприхованою радістю вітали здобуття українцями власної держави. Природне прагнення мати щирі й добросусідські стосунки, врешті-решт здоровий глузд, брали гору над амбіціями та негативним спадком національної пам’яті.

Чи не найконтроверсійнішими для обох сторін є ставлення до особи Степана Бандери та діяльності Організації Українських Націоналістів й Української Повстанської Армії. Значний відсоток осіб, котрі нині проголошують себе «бандерівцями» й радикалами і практикують носіння на одязі або військовій уніформі нашивок у червоно-чорних барвах (відзнака революційного відламу Організації Українських Націоналістів), насправді жодної праці самого Степана Бандери не читали й не мають найменшої уяви про його світогляд і діяльність.

Є великою помилкою визнавати Бандеру причетним, і поготів організатором зачистки Волині від поляків в 1942-1944 роках. У цей час він перебував в німецькому концтаборі Заксенхаузен, а особи, котрі причетні до постання УПА (Микола Лебідь, Дарія Ребет), в подальшому (вже в еміграції) відійшли від очолюваної ним ОУН(р) й створили власне політичне середовище. В документах того часу, Українська Повстанська Армія власним керівним органом визнавала Українську Головну Визвольну Раду. Цей факт викликав у самого Степана Бандери та його найближчого оточення велике невдоволення, але реально вплинути на зміну посталого стану речей вони не могли. В часі вже післявоєнної діяльності УПА між керівництвом ОУН(р) з одного боку, й УГВР з іншого, відбувалися суперечки щодо права репрезентувати її у вільному світі, й виглядає так, що Бандера в цьому конфлікті таки не здобув першості.

Аналізуючи волинські події варто враховувати ще кілька фактів: найчисельніша дивізія Армії Крайової постала саме на Волині, її діяльність не обмежувалася нападами на нечисельні німецькі тилові підрозділи, а силові акції окремих частин Української Повстанської Армії не зводилися до прагнення силою очистити Волинь від поляків. Дуже часто об`єктами атак були й самі українці з середовища Організації Українських Націоналістів, котру очолював наступник Євгена Коновальця Андрій Мельник, та осілі на Волині вояки і старшини армії Директорії, очільником якої був союзник Юзефа Пілсудського Симон Петлюра.

Під сучасну пору історія ставить перед нами новітні виклики, але маємо докази, що наші народи проходять випробування часом. Польща першою протягла руку допомоги Україні, прийнявши кілька мільйонів втікачів від московської навали. Сповідуючи ідею співпраці всіх патріотичних національних середовищ, посталих на кращих традиціях співпраці в минулому та прагнучи поглибити наші взаємини в майбутньому, представники польських та українських патріотичних кіл, попри свідоме перешкоджання певних наднаціональних політичних угруповань, знаходять у собі мужність подати один одному руки й закликати до спільної боротьби з силами, які нині відмовляють і українцям, і полякам у праві бути господарями на власній землі.

Понад двадцять років тому очільники Української Греко-Католицької Церкви й польського костелу, оцінюючи не безхмарне минуле двох народів, спромоглися сказати «пробачаємо і просимо пробачення». Настане час, й історики та політики візьмуть християнську ініціативу кліриків за основу й також знайдуть спільне розуміння подій 1920-1940-их років. Тішуся, що перші кроки в цьому напрямку вже здійснені.

        Олесь ВАХНІЙ

На знімку - автор - Олесь ВАХНІЙ, народився 1971року. У 1995-му закінчив факультет народної художньої творчості Київського інституту культури. Член Національної спілки журналістів України. Публікується із 1991 році в газетах «Молодь України», «Хлібороб», «Українське Слово», «Українська літературна газета», «Шлях Перемоги», «Вечірній Київ», в діаспорних та регіональних виданнях Полтавської, Черкаської та Чернігівської областей.