Веління історії – стратегічний союз наших народів. ПЕРШОДРУК: Лекція Юрія ЩЕРБАКА в Ягеллонському університеті

Публікується вперше:

Лекція Юрія ЩЕРБАКА в Ягеллонському університеті 

На запрошення Інституту політичних наук і міжнародних відносин та установи польсько-українських студій Ягеллонського університету 23 квітня 2024 у Кракові відбулася зустріч з головою Ради Незалежного Медіа Форуму, Надзвичайним і Повноважним послом України, письменником Юрієм Щербаком.

Український гість виступив перед студентами і викладачами одного з найстаріших університетів Європи з лекцією на тему:

«Україна-Польща: стратегічний союз народів і держав – імператив історії».

У зустрічі взяв участь колега Юрія Щербака – посол Польщі в Україні в 2016-2019 років Ян Пєкло.

Юрій Щербак нагадав, що вперше побував у древніх стінах Ягеллонського університету 67 років тому – в 1975 році, – як студент Київського медичного інституту, член студентської делегації – і був зачарований революційним духом польської молоді, яка виступила за відродження країни, проти сталінізму.

Він розповів про своє захоплення польською історією, культурою, політикою і зв’язками з видатними діячами Польщі.

«На моїх очах відбувалися найважливіші події нашої спільної історії кінці ХХ-го і початку ХХІ-го століття. Спостерігав великі злети наших відносин й переживав їх драматичні падіння», – заявив Юрій Щербак.

Він повідомив, що під час тимчасового перебування в Польщі в 2022-2023 роках написав і опублікував дві книги: «Вбити імперію зла. Росія вічний ворог України» і «Україна в обіймах Польщі» - збірку статей, опублікованих у цей період у польській пресі.

На жаль, вихід цієї книги був затьмарений погіршенням українсько-польських відносин наприкінці 2023 року, пов’язаним з конфліктом навколо експорту українського зерна.

Юрій Щербак виклав свою особисту версію цих подій.

Він також не оминув трагічних подій 1943-1944 років на Волині, заявивши, що цей злочин був рішуче засуджений, як українським суспільством, так і керівництвом держави.

Разом з тим, Юрій Щербак процитував заяву члена Сейму Польщі, уповноваженого польського уряду до справ відбудови України Павла Коваля:

«українська держава не має нічого спільного (з Волинською трагедією – ред.), бо не існувала. Мова йде про злочині польських громадян української національності проти інших польських громадян».

Посол України нагадав також про злочин польської комуністичної влади 1947 року проти українців – так званої «Операції Вісла», засудженої Сенатом Польщі.

Незважаючи на конфлікти минулого, Юрій Щербак підкреслив, що Польща стала найближчим надійним союзником України, під час російської агресії 2022-2024 років.

Він навів конкретні факти допомоги Польщі зброєю, боєприпасами, логістикою, підтримкою мільйонів українських біженців.

Важливу частину виступу Юрія Щербака склали його думки щодо майбутнього українсько-польського стратегічного союзу двох народі і держав – життєво необхідних перед лицем російської загрози.

Він запропонував створити міждержавну комісію «Наше спільне майбутнє» для розробки плану як найтіснішої українсько-польської інтеграції у військовій, політичній, економічній, науково-освітній сферах.

Свій виступ Юрій Щербак завершив словами великого поляка – Папи Римського Івана-Павла Другого, який закликав українців і поляків не бути в'язнями сумних спогадів минулого, але подивитися на себе поглядом єдності.

Посол Польщі Ян Пєкло доповнив виступ Юрія Щербака закликом до зміцнення польсько-українського союзу для відсічі російським загарбникам.

Юрій Щербак і Ян Пєкло відповіли на численні питання слухачів щодо геополітичної та військової ситуації та стану польсько-українських відносин.

Виступ послів України і Польщі викликав великий інтерес серед студентів і професорів Ягеллонського університету і відбувся в дружній атмосфері.

Україна – Польща:

СТРАТЕГІЧНИЙ СОЮЗ НАРОДІВ

І ДЕРЖАВ – ВЕЛІННЯ ІСТОРІЇ

Юрій Щербак

Надзвичайний і Повноважний посол України, письменник,

голова Ради Незалежного Медіа Форуму

Шановні колеги і друзі!

Для мене висока честь виступати в стінах одного з найстаріших університетів Європи, навчальному закладі, що є символом безсмертної інтелектуальної величі польської нації та польської держави, її науки і культури.

Вперше я побував тут, в Ягеллонському університеті, 67 років тому, в далекому квітні 1957 року, іще студентом київського Медичного університету. Я був зачарований древньою історією Академії Краківської та молодим революційним духом польського жовтня 1956-го, що закликав молодь до відродження країни, до  зламання кайданів сталінізму.

Від того часу – від 1957 року, коли вперше побачив Польщу, побував у багатьох її містах і студентських осередках, почалося моє захоплення польською культурою, історією, політикою.

Власне кажучи, Польща увійшла в моє українське серце набагато раніше – ще напочатку 1942 року, в зимовому Саратові в росії, коли ми з братом побачили військових у дивній уніформі, не схожій на совєтську. Це були офіцери армії Андерса, які, на щастя, не були розстріляні в Катині й не загинули в сталінських концтаборах.

Я думаю, що, можливо, сьогодні я – єдиний в світі живий свідок, який бачив армію Андерса на російській землі. Тоді я не знав, що прийде час і я напишу оповідання «Червоні маки на Монте Кассіно», яке буде опубліковане Єжі Гедройцем напочатку 1970-х років у паризькій «Культурі» поряд з віршами Чеслава Мілоша.

З 1958 року я пов’язав свою долю з польською дівчиною Марією зі Шльонська, моєю святої пам’яті дружиною, з якою прожили понад 60 років у мирі і злагоді в Києві, символізуючи українсько-польський союз у його найкращому, найвищому людському втіленні: союз люблячих сердець і спільних почувань.

З того часу і досьогодні я живу у вимірі двох історій – України і Польщі – цих могутніх взаємопов’язаних процесів, які впливали на долю Європи, на долю імперій, насамперед російської та німецької. Про це чудово сказав Норман Девіс, раджу  кожному перечитати його «Історію Європи».

Мені пощастило, бо в моєму київському домі побували такі видатні польські історики як Анджей Владислав Серчик і Збігнєв Вуйцик, які подарували свої книжки, що поглибили моє розуміння непростих польсько-українських відносин.

Доля дала можливість пізнати таких видатних поляків, як Ярослав Івашкевич, Єжі Гофман, Збігнєв Бжезінський, Єжі Єнджеєвич, Анджей Брихт, Яцек Куронь, Броніслав Гєремек, Ян Новак Єзеранський і багато інших. Не забуду свої зустрічі з керівництвом «Солідарності»  в Гданьську і перший державний візит української делегації на чолі з президентом Леонідом Кравчуком на запрошення президента РП Леха Валенси в 1992 році.

На моїх очах відбувалися найзначніші події нашої спільної історії кінця ХХ - початку ХХІ століття. Я бачив великі злети наших відносин і переживав драматичні падіння.

За час вимушеного тимчасового перебування в Польщі у 2022-2023 роках я написав і видав дві книги – «Вбити імперію зла. Росія вічний ворог України» і «Україна в обіймах Польщі» – збірку моїх статей, надрукованих у польській пресі.

Іронія долі полягала в тому, що в момент виходу «Обійм» наприкінці 2023 року сталося різке погіршення польсько-українських відносин. Це дало можливість одному з моїх друзів іронічно зауважити: «Україна в обіймах Польщі – це, мабуть, обійми польських фермерів на кордоні, де висипають на землю українське збіжжя? Чи не занадто жорсткі ці обійми?».

Я десятки разів коментував цю сумну ситуацію на каналах українського телебачення і дозвольте не зупинятися детально на ній.

Але хочу нагадати  основні тези свого особистого, неофіційного погляду на ці події:

– Українська сторона, найвищі посадові особи держави не звернули уваги, коли виникла ця проблема і почалися перші протести польських селян;

– Головну роль відіграло рішення ЕС допомогти Україні і дати дозвіл на продаж сільськогосподарської продукції на ринку Європи. Тому протестувати треба було в Брюсселі, а не в Гребенному;

– На початковому етапі мали місце обопільні шахрайські оборудки між українськими і польськими спекулянтами, яким вигідно було продавати-купувати зерно за демпінговими цінами;

– Загострила проблему бездіяльність уряду ПІС в період виборів і байдужість керівництва України до зростання протестів;

– Ситуацію погіршили роздратовані  публічні заяви керівників  обох держав, які образили громадську думку Польщі і України;

До протестів польських фермерів приєдналися ворожі до України промосковські політичні сили, що було дуже гостро  і негативно сприйнято в Україні;

Зараз триває складний і болючий процес перемовин між урядами й пошук компромісів.

На наших очах кардіограма українсько-польських відносин фіксувала драматичні стрибки суспільних настроїв – від ейфорії милосердя і любові під час переміщення мільйонів українських біженців в 2022 році – до різкого охолодження відносин наприкінці 2023 року.

Як сказав з гіркотою один польський політик: «Jak szybko mozna zepsuc polsko-ukrainskie relacje jak  latwo stratic  czesc spolecznego kapitalu».

Але попри всі сигнали тривоги, всі несправедливі взаємні  звинувачення немудрих політиків і злоязиких публіцистів, які почали шукати «коди шляхти і козаччини», я залишаюсь впертим українцем, який твердо віртить в українсько-польське єднання перед загрозою з боку нашого віковічного ворога росії.  Вірю якщо не в обійми, то, принаймні, в міцне рукостискання.

У цьому вчить мене багатовікова історія України і Польщі – двох надзвичайно близьких націй з досвідом спільного існування у єдиній державі, з подібними мовами, культурами, ментальністю, звичаями та цінностями у вигляді свободи і незалежності.

Нагадаю слова Ігоря Шевченка, видатного американського науковця українського походження (1922-2009), похованого у Варшаві: «Без Візантії не було б ні України, ні Білорусі, але з другого боку без Польщі не було б України та Білорусі».

 Між тим, нас привчали до парадигми вічної ворожнечі , до існування в режимі «Вогнем і мечем». Але мечі давно заїржавіли, а на місці старих згарищ виросли нові будівлі, в яких живуть нові люди.

Я пригадую, як у 1999 році на прем’єрному показі у Варшаві я дивився мудрий і гіркий фільм мого друга Єжі Гофмана «Вогнем і Мечем». При мертвому мовчанні зала на екрані розгорталася драма братовбивчої польсько-української війни ХVІІ століття.

Запам’яталися останні титри фільма: війною, що зруйнувала Річ Посполиту, але не принесла щастя Україні, скористалася росія, знищивши як козацьку Україну, так і польську державу.

Сьогодні, коли триває кривава російська агресія проти України, коли Польща фактично стала прифронтовою державою, коли російські ракети перетинають кордони Польщі й коли Збройні Сили Польщі і країн-членів НАТО готуються до відбиття російських атак, варто згадати уроки історії, які часто були ігноровані як українськими, так і польськими політиками.

Від часів, коли Московія в результаті фатальної помилки Богдана Хмельницького приєднала Україну і утворила імперію Чорного  Двоголового Орла, була розроблена російська шовіністична ідеологія захоплення чужих земель, поневолення сусідніх народів, знищення незалежних держав.

Це була месіанська расистська ідеологія зверхності росії, її переможної сили. Однією з її перших жертв стала Україна. Перший поділ її відбувся у 1667 році між росією, Польщею, Османською імперією по лінії Дніпра. І коли сьогодні генерали в штабах НАТО розглядають можливість виходу російських загарбників на лівий берег Дніпра – тобто поділ України на Лівобережну і Правобережну – то нічого нового і дивного в цьому немає. Так само Катерина Друга на 20 років раніше ліквідувала Українську автономну козацьку державу, а потім у 1795 р. знищила державу польську.

    Серед розроблених росією вже у ХУІІ-ХУІІІ століттях механізмів агресії бачимо:

– ідеологію «збирання російських земель» – тобто загарбання азійських територій, агресія проти України, Польщі, Фінляндії, народів Балтії, Кримського ханства;

– псевдоісторичні претензії на «російську» приналежність окупованих  територій. Відома фраза одного російського вельможі, що український і польський народи – суть відгалудження від великорусского древа;

– риторика   «захисту» православного населення за допомогою збройного вторгнення;

– посилання на порушення якихось угод та на існування ворожих  росії сил на території, яку намітили загарбати;

– створення потужної п’ятої колони зрадників,які руйнують державу зсередини. Згадаймо українських промосковських гетьманів-зрадників чи Торговицьку конфедерацію. Тодішні польські змовники, якими керувала Катерина ІІ та російська агентура, які довели польську державу до зникнення з мапи Європи, були предтечами сучасних українських зрадників типу Януковича-Медведчука-Азарова.

До цього слід додати нестримну корупцію, підкуп владних еліт і брехливу пропаганду російських милостей.

Хочу звернути вашу увагу на діалог двох видатних істориків – американця українського походження Романа Шпорлюка з Гарвардського університету і Анджея Новака з Ягеллонського університету. Йшлося про суть імперій і відносини українського і польського народів. Кажучи гіркі правди  про минуле, ці історики тим не менше пілкреслювали існування життєво необхідних 400-річних глибинних дружніх зв’язків між нашими народами .

На шляху нашого єднання лежало – і досі лежить – чимало мін уповільееної дії – згадати хоча б Волинську трагедію 1943-1944 років. Я не мав і не маю жодних сумнівів, що Волинська трагедія – це злочин, що має бути засуджений і був засуджений як керівництвом України, так і українським суспільством.

Відомий український історик зі Львова Ярослав Дашкевич заявив: «Український терор 1942-1944 років щодо польського населення Західної України заслуговує на СУВОРЕ і БЕЗЗАСТЕРЕЖНЕ засудження». Цей злочин був засуджений видатним діячем національно-визвольного руху, керівником УПА Поліська Січ Тарасом Бульбою-Боровцем.

Хочу нагадати слова колишнього амбасадора РП в Україні Яна Пєкло, сказані в 2023 році: «Nie mozna doprowadzic do tego, zeby Wolyn zdominowal rozmowy o wspolnej historii. Niektorzy uwazaja, ze mamy najlepszy moment, by w rozmowach z Ukraina poruszac ten temat. A to jest najgorszy moment…Zadziwiajace, ze do kwestii UPA I Wolynia siega sie  mocno і stanowczo, a wspolna polityka Pilsudskiego I Petlury nie jest tak szeroko znana».

Юридичну оцінку Волинської трагедії чітко висловив Голова комісії Сейму з закордонних справ, уповноважений польського уряду з питань відбудови України Павел Коваль.

 «Українська держава не має нічого спільного, оскільки не існувала. Мова йде про злочин польських громадян проти інших польських громадян. Одні були української національності, інші – польської. Злочин не обтяжує українську державу, бо вона не існувала. Але накладає на кожного громадянина обов’язок – назвати цей злочин і засудити його».

  Засуджуючи Волинський злочин, ми  також пам’ятаємо операцію «Вісла» – злочин польської комуністичної влади 1947 року, коли під командуванням маршала Роля-Жимерського біля 150 тисяч українців були депортовані з місць  сталого проживання на так звані «зємі одзискане» з метою «остаточного вирішення українського питання». Акція проведена в брутальному стилі сталінських депортацій цілих народів і була засуджена Сеймом РП в 1990 році.

Згадуючи ці та інші сумні події українсько-польської історії, я переконаний, що тільки християнська формула кардинала Вишинського і святого папи Івана-Павла Другого «пробачаємо та просимо вибачення» є  найбільш придатною  для розв’язання цього трагічного обопільного вузла ненависті і крові.

Схиляємо голови над могилами невинних жертв минулого. Нехай Бог упокоїть їхні душі і нехай не дасть розгорітися війні поховань і пам’ятників, бо стріла Життя летить уперед і вимагає думати про спільне майбутнє.

Шановне панство,

попри всі історичні непорозуміння, Польща довела, що є вірним союзником України в лиху годину. Вже з перших днів повномасштабної російської агресії у лютому 2022 р. Польща надала життєво необхідне Україні озброєння на суму 3,5 млрд доларів. Головним чином це була бронетехніка, артилерія та радянські літаки, стрілецька зброя, боєприпаси та інше спорядження.

Ще до початку бойових дій ЗСУ одержали польські ПЗРК «Пйорун», легкі піхотні міномети та ручні гранатомети.

Польща передала Україні 290 танків Т-72  і 80 танків РТ-90 «Тварди». Україна одержала близько 50 БТР «Росомах», надзвичайно ефективні самохідні установки «Краб». На території Польщі створено базу для ремонту артилерії та бронетехніки, підписано угоду про спільне виробництво танкових боєприпасів.

Польська військова і логістична допомога стала важливим фактором стратегічного партнерства, спрямованого в наше спільне майбутнє. Ми ніколи не забудемо імен найкращих синів Польщі, які віддали найцінніше – своє життя – за свободу і незалежність України. Ось вони:

Томаш Валєнтек,

Роберт Гнєздинський,

Даніель Штибер,

Януш Шеремета,

Кшиштоф Тифель,

Павел Садзіковський,

Міхал Журек.

Честь їхній пам’яті!

Одним з безпрецедентних результатів російської агресії в Україні стало раптове, вибухоподібне, для багатьох не очікуване зближення, збратання, об’єднання двох народів – польського і українського. За даними соціологів, 77% поляків допомагали українським біженцям в пам’ятні дні весни 2022 р.

Слава тим тисячам польських волонтерів, що привозили в Україну гуманітарну допомогу, евакуювали з України жінок і дітей, збирали кошти, відкривали тимчасові притулки, допомагали з харчуванням, медичною опікою, працевлаштуванням та освітою.

Польща стала транспортною артерією життя, базою постачання зброї, амуніції, інших необхідних ресурсів. Цим Польща викликала лють путіна, погрози помсти з боку кривавого диктатора, залякування ядерними ударами, планами наступу в районі Сувалкського коридору  та іншими інформаційно-психологічними операціями.

Тільки наша єдність і незворушна воля обох народів до перемоги забезпечить поразку російської Імперії Зла.

         Шановні друзі,

виходячи з нашого історичного досвіду, на мій погляд вже сьогодні треба було б розпочати обговорення нашого майбутнього повоєнного союзу. Цей військово-політичний союз, не замінюючи собою НАТО чи ЄС, має стати додатковим регіональним бастіоном проти російського імперіалізму.

Не виключено, що в такому союзі, до якого могли б увійти крім Польщі і України, держави Балтії і Скандинавії, Велика Британія, Румунія, інші держави Міжмор’я, і, звичайно, США, постане питання про володіння ядерною зброєю – чи в режимі  Nuclear Sharing чи в іншому форматі.

Хочу нагадати, що в 2022 році, в розпалі українсько-польського «медового місяця» в Польщі почалася дискусія про наше майбутнє державне об’єднання. Деякі нетерплячі романтики пропонували повернутися до ідеї багатонаціональної та багатоконфесійної держави – Речі Посполитої багатьох тнародів.

Один з таких романтиків – краківський поет, архітектор та візіонер пан Ян Павліцький (Добжанський-Сталони) писав: «Затиснені поміж двома винятково кривавими і божевільними народами, які посилаються на своїх Бісмарків, Гітлерів, Сталіних і путіних, ми повинні використати  цей момент і повернути існуючі колись на цій географічній широті Сполучені Штати Європи».

Це має бути об’єднання, народжене 600 років тому під час Грюнвальдської битви, за розмірами своїми ненабагато меншими від ЄС, з кордонами від Щеціна до Ялти, від Вільнюса до Одеси.

Інші польські автори обговорювали питання об’єднання наших держав у Конфедерацію чи навіть у Федерацію.

Хоч би як  критично ставитися до цих мрій, треба визнати актуальність і продуктивність обговорення проблеми українського-польського майбутнього.

На мій погляд, треба розпочати зі створення спільної державно-громадської Комісії «Наше спільне майбутнє». Мислячи креативно і нестандартно, Комісія мала б розробити проект українсько-польського єднання  в умовах нової безпекової реальності ХХІ століття.

Звичайно, треба діяти мудро, обережно, поступово, крок за кроком. Починати не зі створення єдиної держави зі столицею у Львові чи з  президентом-поляком, який підносить над собою Меч-Щербець, не з ситуації Польща – вчитель, а Україна – старанний учень, бо така держава-химера розвалиться через два дні під ударами національних амбіцій політиків і гордих суспільств. Повинні співпрацювати як вільний із вільним, рівний із рівним

Починати з поступових інтеграційних кроків, як робили це де-Голль і Аденауер в 1963 році.

В цьому ряду – створення потужних  спільних польсько-українських корпорацій, об’єднаних фірм середнього і малого бізнесу, реалізація спільних дослідницьких і виробничих проектів.

Наступні кроки – створення міжнарламентської асамблеї для розробки спільних законів, об’єднання деяких військових і розвідувальних структур, навчальних закладів і громадських організацій.

Зрозуміло, що це буде непростий шлях, бо знайдеться чимало ворогів як зовнішніх, так і внутрішніх.

Пам’ятаймо слова Леона Василевського, близького сподвижника Юзефа Пілсудського: «Polityka polsko-ukrainska nie moze byc zakladnikiem wrogosci obecnej w kilku powiatach».

Зрозуміло, що не можна буде інтегрувати історичні і національні погляди і  релігійні традиції обох народів, те, що становить серцевину – CORE – їх духовного існування. Але цього, мабуть, не варто і домогатися. Бо якщо свято Пасхи по-українські звучить ВЕЛИКДЕНЬ, а по-польськи – ВЄЛЬКАНОЦ, то тут нічого не поробиш. Нехай наш союз освячують слова святого папи Івана-Павла Другого:

 «Нове тисячоліття вимагає, щоб українці і поляки не залишалися в’язнями сумних спогадів минулого, а...подивилися одні на одних поглядом поєднання, зобов’язуючим будувати краще майбутнє для всіх».  

Вірю, що так і буде.

Нєх жиє Польска, Слава Україні!