Ядерні біси Росії

Заява військового злочинця Путіна (BBC News, Україна,26.09.2024) про чергові зміни в російській ядерній доктрині, що значно розширюють приводи і можливості нанесення ядерного удару проти противника, який воює конвенціональною зброєю (читай України), привернули увагу світу як ще один доказ ядерного шантажу і реальної загрози застосувати атомні боєзаряди проти безядерної держави.

В ході кривавої агресії й геноцидної війни проти України, Росія зажила слави ЯДЕРНОГО терориста – держави, яка постійно на різних вищих рівнях влади і пропагандистського середовища погрожує Україні та її союзникам застосуванням ядерної зброї. Росія перетворилася на зловісну ірраціональну силу, яка, зруйнувавши систему європейської безпеки та ігноруючи всі міжнародні конвенції й режими, захопила ядерні цивільні об’єкти України й розмахуючи атомними боєголовками, застрашує світ майбутнім Армагеддоном.

Хочу нагадати, що в міжнародному праві ЗАГРОЗА застосування ядерної зброї однозначно прирівнюється до ядерного тероризму і вважається тяжким кримінальним злочином. За кількістю ядерних погроз, що прозвучали з Москви за роки війни, фашистська путінська кліка перевершила всіх своїх попередників і тільки за це повинна перебувати на лаві підсудних нового Нюрнберзького процесу. Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму 2005 р., ратифікована Верховною Радою України в 2006 р., наголошує, що «будь-яка особа учиняє злочин, якщо вона ЗАГРОЖУЄ вчинити злочин, ушкоджує ядерний об’єкт з наміром спричинити смерть або змусити фізичну чи юридичну особу, організацію чи державу» піддатися на шантаж.

Фокусуючи увагу на ядерному біснуванні путінського режиму – його погрозах застосувати тактичну ядерну зброю в Україні, Польщі чи Румунії, його провалах з випробуваннями ракет «Сатана» і «Буревісник» чи ядернонебезпечних діях на тимчасово окупованій Запорізькій АЕС, - ми не повинні забувати про те, що від самих початків існування радянсько-російського ядерно-військового комплексу (1943 – 1949), батьками якого були Й.Сталін та Л.Берія, він будувався на шпигунстві, насильстві й беззаконні, з грубим порушенням прав людини і народів, з численними ядерними аваріями і зневагою до міжнародного права.

Трохи історії – моєї особистої. Мій шлях до ядерної проблематики почався з потрясіння, викликаного прочитаною книгою американських військових медиків «The Medical Effect of the Atomic Bomb in Japan», виданою в 1956 р. Я, молодий київський лікар, безмежно далекий від справ, пов’язаних з ядерною проблематикою, був зворушений, прочитавши про долю школи Шірояма (Sirojama) в Хіросімі: відстань від епіцентру вибуху – 500 метрів, обчислена доза випромінювання (абсолютно смертельна) – 6000 рентген; зі 117 школярів померли відразу 37 осіб, від опіків та ран – 30 осіб, від променевого ураження 39 осіб.

Єдиним неушкодженим залишився дворічний хлопчик, прикритий тендітним тілом своєї матері...Я написав тоді вірш про силу материнської любові, яка захистила дитину від променів смерті.

Потім, у 1986 році доля привела мене до Чорнобиля, де побачив я всю жорстоку силу «мирного атома», його наслідки у вигляді психічних захворювань, іммунодефіцитів, уражень крові, щитовидної залози, легенів, нирок, інших органів.

Чорнобиль став репетицією ядерної світової катастрофи, попередженням людству про можливу загибель, Про це я намагався розповісти у документальній повісті «Чорнобиль», перекладеній у США, Канаді, Японії, Німеччині, Польщі, Швейцарії, інших країнах.

Згодом побував у Хіросімі й зоні ядерної аварії на АЕС Фукусіма. Але почну з Вашингтона.

Тут я познайомився в домі моєї приятельки, відомої україно-американської публіцистки, професорки Марти Хом’як-Богачевської з її старшим братом – Ігорем Богачевським, фізиком-ядерником. На відміну від Марти, цей худий похмурий чоловік виявився мовчазним і зосередженим; сидячи за обіднім столом, він не брав участі в загальному базіканні. Лише потім, коли пили каву і я підсів ближче до нього, він повідав, що працював у Лос-Аламосі в проекті «Манхеттен» - створення атомної бомби, і що добре знав видатного польсько-єврейського математика зі Львова Станіслава Улама (1909-1984). Відчувалося, що Богачевський пов’язаний підписами про збереження таємниці: мовив коротко, ретельно добираючи слова. Розповів, що Теллеру вдалося створити водневу бомбу тільки завдяки відкриттю Улама – випускника Львівської політехніки, який досконало володів українською мовою. На моє запитання про ступінь радянського проникнення в американські ядерні секрети Богачевський порекомендував мені ознайомитися зі справою шифрувальника посольства СРСР в Канаді Ігоря Гузенка.

Тільки опинившись в Канаді в якості посла, я випадково згадав у 2001-му році це ім’я: Ігор Гузенко. В бібіліотеці Оттавського університету знайшов стару, пошарпану книжку Ігоря Гузенка «This Was My Choice», 1948 – «Таким був мій вибір». Я був переконаний, що Гузенко – українець і що його вчинок – наслідок якоїсь спричиненої совдепією української трагедії. Я помилявся. Ігор Гузенко (1919 – 1982) – росіянин, уродженець Московської губернії, старший шифрувальник посольства СРСР в Канаді, лейтенант ГРУ. Рішення стати «неповерненцем» прийняв у 1945 р. разом з дружиною, переважно з міркувань побутово-матеріальних: їм дуже сподобалося життя в Канаді й вони не хотіли повертатися до злиденного існування радянських людей.

Я вивчав цю історію в Оттаві, сидячи в посольському кабінеті зі скляними стінами в будинку на Сомерсет-стріт – і був вражений, дізнавшись, що драма, яка відіграла роль трігера у вибуху Холодної війни, розігрувалась у двох кварталах від нашого посольства ...на вулиці Сомерсет! Я подався туди: на протилежному боці вулиці стояли двоповерхові житлові будинки з темнокоричневої цегли конструктивістської архітектури. І через піввіку від подій, що відбувалися тут, вони мали цілком добрий вигляд. Праве вікно на другому поверсі належало квартирі, де проживала сім’я Гузенків. Це було кричущим порушенням фундаментальних принципів безпеки. Шифрувальники (це стосується усіх посольств і всіх часів) повинні жити при посольстві й не мати контактів з зовнішнім світом. Недаремно шеф Гузенка полковних ГРУ Ніколай Заботін – резидент радянської розвідки і військовий аташе СРСР у Канаді, який дозволив цю вольність, був негайно заарештований разом з сім’єю у Москві після скандалу з Гузенком і засланий до ГУЛАГу.

15 вересня 1945 р. Гузенко покинув посольство СРСР і перейшов на бік Канади і США. Перейшов, прихопивши всі архітаємні документи й шифроблокноти. Канадські й американські спецслужби оніміли, побачивши масштаби радянського проникнення в їхні ядерні таємниці: півтори тонни таємних документів, креслень, детальних схем пройшли через радянське посольсьтво в Канаді й потрапили в кабінет Берії, який ділився ними з Курчатовим: той, володіючи таким скарбом, став на подив своїх колег тенієм, деміургом, пророком, який вражав своїх свівробітників раптовими озаріннями, почерпнутими зі шпигунських донесень.

За свідченнями Дрю Пірсона (1897-1969), одного з найвідоміших американських політичних журналістів, під час тривалих допитів Гузенко здав 1700 радянських агентів, які діяли у Північній Америці; 26 з них було заарештовано.

Втеча Гузенка стала стартовим пострілом Холодної війни, за яким воспослідувала Фултонська промова В.Черчилля у березні 1946 р.

За книгою Гузенка на Заході було знято два ігрових кінофільми: «Залізна завіса», 1948 та «Операція Розшук», 1954. Винуватець одного з найбільших шпигунських скандалів у світовій історії, який виступав на телебаченні тільки у капюшоні, що прикривав обличчя, був номінований на Нобелівську премію з літератури за роман про життя великого російського письменника. Премії не одержав, проте увійшов в історію Канади. Завдяки його викриттям, була ліквідована радянська шпигунська мережа, хоч і запізно. Ядерний джин вже виповз з американської пляшки й перейшов на службу радянсько-російських імперіалістів, які перетворили атомно-водневу зброю на засіб шантажу в боротьбі за світове панування.

У 1989 – 1991 роках я поринув у ядерну проблематику. Обраний членом Верховної Ради СРСР «горбачовського призову», я став головою підкомітету з ядерної енергетики і екології – і в цій якості організував ряд парламентських слухань й побував на ряді ядерних об’єктів Радянського Союзу. В зону нашої уваги потрапили такі злочини комуністичного режиму, як так звані навчання «Сніжок», якими командував маршал Жуков, коли в 1954 р. на Тоцькому полігоні (Приволзько-Уральський округ) внаслідок потужного ядерного вибуху постраждало 40 тисяч військовослужбовців, у тому числі з України, й 10 тисяч місцевих жителів; або підземний ядерний вибух 1979 р. на території Донецької області на шахті поблизу Єнакієвого; особливу увагу було приділено розслідуванню обставин чорнобильської катастрофи й зняттю грифу таємності з карт радіоактивного забруднення.

Ми виїздили на місце Киштимської аварії, що відбулася в 1957 р. на закритому об’єкті Челябінськ-40 - хімкомбінаті «Маяк». Ця цілком затаємнена аварія, в результаті якої біля 300 000 осіб були опромінені, а величезна територія на Уралі зазнала радіоактивного забруднення. Ніколи не забуду річки Теча, куди безконтрольно скидалися радіоактивні води комбіната, що виробляв зброєвий уран і плутоній для атомних бомб. Страшні мертві води, в яких стояли закинуті церкви та порожні чорні ізби. Тут загинули тисячі місцевих мешканців, які, нічого не підозрюючи, вживали отруйну воду.

Аналітичні довідки експертів, свідчення медиків, розповіді свідків переконували мене в тому, що радянсько-російська влада в Кремлі, створюючи так званий «захисний щит батьківщини» від гіпотетичного противника, насамперед не рахувалася з інтересами мільйонів мирного населення величезних територій Уралу і Сибіру.

Щит перетворювали на каральний меч проти власного народу.

У 1990 році мені випала честь стати головою комісії Верховної Ради СРСР, яка вирішувала питання закриття Семипалатинського ядерного полігону, розташованого в Казахстані. На ньому відбувся вибух першої радянської атомної бомби в 1949 р., і потім роками проводились випробування ядерної зброї – в атмосфері та під землею. Семипалатинськ – болюча тема для казахів, які заплатили надто високу ціну – вроджені вади, онкологічні захворювання, безпліддя, смерті – за сумнівну честь бути безправними жертвами ядерного безумства. Адже войовничим керівникам комуністичної держави, виробникам ядерної зброї та божевільним генералам, охопленим лихоманкою гонки озброєнь, було плювати на долю населення власної країни, яка зрештою надірвалася в безнадійному змаганні з процвітаючою Америкою.

Я вивчав документи, що свідчили про незвично високий рівень ракових захворювань в Семипалатинську, відвідував медичні заклади, які таємно вивчали захворюваність у місті та окрузі – але були замасковані під «бруцельозні диспансери», зустрічався з численними місцевими жителями, які розповідали про свої відчуття непереборного жаху і кінця світу під час випробувань. Підземні вибухи не захищали людей, бо відбувалися регулярні виходи радіоактивної хмари на поверхню.

Найбільш вражаючою була розмова з одним з

керівників Казахстану вночі на урядовій дачі, під час якої він пошепки повідав мені одну з найвищих таємниць радянського ядерного лоббі: незважаючи на міжнародний режим всеосяжної заборони ядерних випробувань в усіх сферах, на Семипалатинському полігоні ПРОВОДИЛИСЬ таємні вибухи під землею, Мій співрозмовник навіть намалював схему: у двох камерах під землею одночасно підривалися два заряди, енергія вибуху яких взаємно нейтралізувалася.

Таким чином радянські шахраї дурили своїх американських опонентів, яких вони в 1988 р. навіть показово допустили на полігон з приладами спостереження.

Особливо гнітюче враження справили на мене і моїх колег – членів комісії – збори колективу військового ядерного полігону, де зібралися сотні людей, переважно жінок – дружин військових-атомників. Питання про закриття полігону викликало в них істерично-агресивне неприйняття. Вони цинічно заперечували будь-яку шкоду, заподіяну випробуваннями мешканцям Семипалатинська, звинувачували нашу комісію в упередженості й бажанні послабити обороноздатність улюбленої країни. Керував цим спектаклем начальник полігону, українець генерал-лейтенант Аркадій Данилович Ільченко, маленька на зріст людина з карикатурно великою тулією генеральського кашкета. Кажуть, що в 1991 році він повернувся в Україну, де губляться його сліди.

Слухаючи протести співробітників полігону, ми пам’ятали, які високі виплати отримували вони в порівнянні з жителями Семипалатинська; знали також, що випробування проводились лише в ті дні, коли вітер дув у напрямі Семипалатинська, в протилежний бік від містечка атомників.

Потім було засідання в Кремлі, на якому керівник ядерної програми Радянського Союзу В.Н.Михайлов (1934 – 2011), академік, організатор і керівник понад 100 ядерних випробувань на Семипалатинському та інших полігонах і група генералів з піною на губах захищали існування цього об’єкту, звинувачуючи нас , членів комісії Верховної Ради СРСР, у відсутності патріотизму й намаганні знищити «ядерний щит» держави, яка перебувала в стадії агонії.

Незважаючи на тиск і демагогію з боку представників ядерно-військового комплексу, ми прийняли рішення закрити Семипалатинський полігон. Нашим потужним союзником у цьому став всеказахський антиядерний народний рух, очолюваний письменником Олжасом Сулейменовим. Я міг би пишатися своїм скромним вкладом в денуклеаризацію Імперії зла, якби не те, що «нова», «демократична» Росія Єльцина призначила В.Михайлова міністром атомної промисловості РФ, а військові атомники продовжили свою працю з удосконалення тактичної та стратегічної ядерної зброї.

Путін перетворив ядерний шантаж на потужне знаряддя завнішньої політики Росії.

Працюючи в Москві (1989-1991), зустрічаючись з численними російськими політиками, військовими, вченими-ядерниками, перебуваючи на таємних колись атомних об’єктах, де мені з гордістю показували «сакральні» будинки, де зупинявся Л.Берія, я зрозумів, наскільки сильним є російське поклоніння ЯДЕРНИМ БІСАМ, що перетворилося на справжній культ. Ядерна зброя стала чимось на зразок язичницького божества, невід’ємною частиною ПОБЄДОБЄСІЯ – бундючного переконання у праві Росії диктувати свої умови світу, нав’язувати народам шовіністичну владу «русского міра».

Атомна зброя, старе дітище Сталіна і Берії, Курчатова і Сахарова, стало одним зі священних символів російської імперсько-шовіністичної ідеології, і є сьогодні ефективним інструментом залякування світу.

Ядерна зброя давала – і покищо дає - Росії відчуття НЕПЕРЕМОЖНОЇ країни – штовхаючи РФ на ризиковані міжнародні авантюри.

Як сказав один з аналітиків Atlantic Council (УНІАН, 4.09.2024), «здатність Путіна залякувати Захід, можливо, стала його найбільшим успіхом за всю війну». Згадаймо хвальковиті заяви російського диктатора на форумі в Санкт-Петербурзі про те, що їхня тактична ядерна зброя втричі – у чотири рази потужніша, ніж американська, потужніша за бомби, застосовані в Хіросімі й Нагасаки, а кількість боєзарядів – у рази більша, ніж у НАТО на європейському континенті.

У відповідь на російські загрози, США мають розгорнути в Європі 100 тактичних ядерних зарядів B61-12 повітряного базування на винищувачах F-35 зі змінною потужністю вибуху від 0,3 до 50 кілотонн.

Росія, ядерна держава , однин з підписантів Будапештського меморандуму й «гарантів» безпеки України, несучи поразки у конвенціональній війні з Україною, погрожує ядерною зброєю державі неядерній. Ця ганебна поведінка викликає обурення не лише в країнах Заходу, але й споводує застереження в таких державах-гігантах, як Китай та Індія.

Незважаючи на те, що після багаточислених російських погроз на Заході виробився своєрідний імунітет і велика кількість експертів не вірять в реальність ядерних ударів по Україні, тим більше по Польщі, Румунії та країнах Балтії, реалістично мислячі аналітики допускають такий поворот подій. Дуже важливою і показовою є думка секретаря РНБО Олександра Литвиненка в його інтерв’ю The Times (Українська правда, 17.06.2024) про те, що Путін МОЖЕ застосувати ядерну зброю у разі «катастрофічної поразки» в Україні.

Саме з цього, з найгіршого варіанту української національної трагедії треба виходити, маючи справу з кремлівським схибленим параноїком і людиноненависником.

...В одній з євангельських притч розповідається, як Ісус послав двох біснуватих у стадо свиней – і занапащене стадо кинулося у нападі безумства з високої кручі в море й потонуло ( Матв. 8: 28-32).

Ядерні біси правлять вмираючою російською Імперією зла й ведуть її до загибелі. Ніякому Достоєвському не могли наснитися ці біси.

Україна, НАТО, Захід, все людство повинно запобігти ядерному безумству Росії, яка погрожує знищити життя на планеті.

Юрій ЩЕРБАК, письменник і дипломат, Голова Ради НМФ

Теги: Незалежний Медіа Форум, Independent Media Forum

Автор: uacenter.media