Григір ТЮТЮННИК: «Домучуйте когось іншого…»

«Домучуйте когось іншого…»

    У ніч з 5 на 6 березня 1980 року письменник ГРИГІР ТЮТЮННИК пішов з життя. Добровільно, 48-літнім. Лишилась записка від нього: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть».

    Ніч стояла навкруги, ще одна українська  ніч. Відчуття було - що кисень кінчається, вже не продихнеш. Роки, які невдовзі назвуть «застійними».  Задуха, яку Григір прагнув хоча б трохи тіснити своїм озоном…

    Господи, Господи, ніч. Микола Гоголь останньої  миті свого земного життя просив драбину («Швидше дайте драбину!»). Про неї ще в дитинстві йому оповідала матінка… Коли людина помирає, до неї прилітають янголи і ставлять перед ним драбину. Нею християнин і піднімається до Христа. Чим менше грішив - тим вище підніметься душа…

    Так само уночі, у самому кінці листопада 1937-го, заарештували батька Григорового, Михайла. Шестирічний хлопчик біг за «чорним вороном» крізь ту ніч, у надії, що «ворон»  спинить свій рух й оддасть батька зі своїх хижих рук. Не оддав, не повернув. Навіть фотографії не лишилось, навіть могили. Біль, який не полишав ніколи.

     «Мені,- напише, через роки, Григір,- якби мати живого батька… Хоч би знати, де його могила. Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі…». Чи не в отой дрімучий ліс, на якому все ще лежала тінь диявола, що царював в Україні у 1930-ті, лишивши потому в ній своїх намісників, і пішов Григір тієї лихої березневої  ночі?

    Нищили українське село, українських селян упродовж десятиліть. Й от сю містерію нищення нині  продовжено, рашистська орда не потерпить ніякої України й ніяких українців, таких не подібних до цієї невситимої наволочної масовки.

     Тієї лиховісної ночі, коли народжувалось 6 березня, утомлена душа Григорова заходилась збиратись в дорогу. Дорога - її багато в його новелах і повістях. А як інакше - це ж єдиний спосіб змінити життя, вибратись в інший, благословенніший час і простір.

   У мене є традиція: на початку березневої пори перечитую  оповідання Тютюнника «Деревій». І щоразу тихенько плачу… І щоразу запитую сам себе: чому, чому і чим так потрясає цей текст??

Що мені та Гекуба сільського, уже далекого життя? І отой Данило Коряк - худий, цибатий, плоскогрудий? Якого наймають лісники сторожувати на розсаднику (тобто там, де вирощують молоді дерева) - аби захищав саджанці  од вепрів, які од весни до осені капостять там. 

Данило той, як тільки перші знаки весни дадуть про себе знати, зачинав лаштуватись у дорогу. Споряджатися… Бо ж треба захопити не лише ту примусію (яке слово!!), що торік брав,  а й ту, що взимку надумав. Без чого - ніяк. Без сітки рибальської, без саперної лопатки складаної, сікача, без ножа (тільки замовити, щоби зробили його з ресори)… А ще торбу тютюну - тільки не свого, а Іванового, бо свій вимерз, відтак слабкий, не продирає…

  А головне - деревій прихопити, снопик дервію, бо жолудь хоч і пахне, але не так. До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарував з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: "Мені воно що мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває... ".

 Рушає в дорогу Данило не  сам, а з дружиною, Поліною, Полькою. Вона проводжає його до річки, до порому. А на тім березі він уже прошкує сам, жадібно вдихаючи в себе запахи новотвореної пори.  На розсаднику «ані душі, навіть слідів людських немає — неторкана земля. Тільки рівненькі, посаджені під шпур кленочки, тополі, дубки, ясени до сонця пнуться та напружуються в бруньках — ось-ось вони луснуть…». 

 І - кульмінація, яку завжди чекаю і яка завжди надходить несподівано і громовідно. І яка дарує розуміння, чим саме зачаровує «Деревій» Григорів? Це про рай земний. У тому раю немає «мерсів» і дорогих наїдків, немає курортів заморських і всієї тієї блискотняви, яка мережиться  екранами світовими.

 Зате є відчуття щастя… Скільки разів читав оповідання, і щоразу чекаю от сих слів, от цього сяєва людської душі:

 «Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить... І хоч на нього чекало багато роботи […] а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула втома від довгої, незвичної після зими ходи…».

 Все, тут я зупиняюсь і сідаю поруч Данила. Далі ми вже разом з ним вслухаємось у те, що там ходором ходить в душі Даниловій.

Усе частіше сідає поруч і Григір. Тоді я збираю слова, такі, щоби не мулькі були і надто згорьовані - сказати йому, що не треба було нас кидати… Поки зберусь - як чую: Григір піднявся і безшелесно розтанув у сонячних зблисках… Мабуть знову душа його потягнулась  туди, на саму Гору. Невидимою драбиною - все вище і вище.

І нас кличе за собою - туди, у Небесну височінь. Код якої заледве не у кожному Слові Григора Тютюнника.

Сергій Тримбач, письменник і кінознавець, член Ради Незалежного Медіа Форуму