Держава у нас є, лишилося сформувати українців

Про книгу Юрія Щербака „Вбити імперію зла: Росія – вічний ворог України” (Київ, 2023, 296 с.)

Екзистенційна загроза для Української Держави з боку Росії існувала завжди із появою останньої в якості імперії, разом із перманентним недооцінюванням її українцями впродовж століть.

Наукові розробки, політичні концепції, мистецькі вистави – усе це, напрочуд дивно, оминало теми історичної нації, державо- і націєтворення, які були наглухо замуровані в катівні народів під назвою росія. Чи то царат, чи то імперськість, чи то більшовицька революційність і згодом і совєтизація – все це етапи чисельних спроб видержавлення України, змосковщення менталітету провідних верств, зменталення її гуманітарної аури нації, зміщення діоптріїв до боротьби за виживання замість векторів розвою і процвітання.

Українська інтелігенція була почасти зрабована імперськими кліше, месіанським ідеями, утратницьки вживленими до коду української ідентичності: хліборобського субстрату (за В.Липинським). Зменталення етнічної свідомості, а також фрагментація національної ідентичності мучно вкарбувались в український національний код, тож навіть і зараз після двох тяжких років агресивної війни і тридцяти двох років з моменту відновлення Української державності маємо чимало працювати над фундацією саме української нації в рамках Української держави.

Держава у нас є, лишилося сформувати українців.

У цьому контексті вельми актуальним виступили багаторічні дослідження і робота Юрія Щербака „Вбити імперію зла: Росія – вічний ворог України”, в якій автором шалено і переконливо із яскравим синтезом наукового і публіцистичного стилів викладено висновки щодо екзистенційної та одвічної ворожнечі між московським режимом і Українською Державою.

Робота просякнута невмирущою і непохитною любов’ю до України, до її народу, цінностей і цілей майбутнього існування. Яскраві образи, красива мова, якірні порівняння – все це перетворює дану працю на утаємничений цікавий та ґрунтовний  путівник шляхом українського розвою, становлення як української державності,  так і еволюції та структури і перспектив московсько-ординської навали.

Юрій Щербак чітко висновує, що наразі відбувається боротьба Добра і зла, темряви і світла, гуманізму і деструктивізму. Саме ці процеси чітко віддзеркалюють справжню хіть до виборювання власних цінностей, спромогу до відстоювання власних ідеалів не лише за кафедрами симпозіумів і гучних форумів, а й безпосередньо із „вогнем і мечем” в руках. Така відкритість спонукає до глибшого занурення в авторський світ образів, світосприйняття і світорозуміння, унаочнює шлях професіонала в дипломатії, синтезує знання до одного комплексного шару – інтелектуального українства.

Автор не цурається сильних та відвертих слів, категоричних оціночних понять, невблаганно називаючи і як прибічників та державних достойників, так і згойників та недолюдків своїми іменами та конкретними прізвищами.

Напрочуд важливим є практичний досвід Ю.Щербака, адже саме він уможливив відійти від суб’єктивізму, прирощуючи описовим характеристикам авторського досвіду, унаочнюючи важливість компетентності, фаховості, протиставляючи це безглуздості популізму та  демагогії.

Непересічне місце в роботі посідають положення стосовно рашизму.

Звичайно, що навіть для Тімоті Снайдера, знаного американського історика, термін рашизм здався новим, адже він датує його початком агресивної війни проти Української Держави. Однак це не зовсім коректно, адже рашизм має давнє коріння, він є невіддільним від історії російського народу та його держави.

На думку Юрія Щербака, історія слова „рашизм” походить з глибини ХІV століття, коли московський князь Іван Каліта започаткував „збирання земель руських” – тобто нестримну і жорстоку експансію щодо сусідніх народів, що призвело до проголошення росії імперією в 1721 році. Далі автор звертається і до витоків російської літератури (Н.Бердяєв, І.Шмельов, А.Зубов), в яких автори по-різному, але зі збереженням наголосу на імперськість та месіанство, наголошують на тому, що „народ Росії обожнює рабство, ненавидить волю, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, століттями живе у темряві, мракобіссі. Але головне: цей народ готовий завжди поневолювати, пригнічувати всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства”.

Окремо автор застосовує компаративний аналіз, вивчаючи та співставляючи із подальшою екстраполяцією на рашизм положення політичних щоденників Альфреда Розенберга.

Таким чином, Юрій Щербак, виявляє себе неупередженим дослідником, який, описуючи те чи інше явище, намагається об’єктивно, повно і всебічно дослідити його, використовуючи методологічний апарат, спираючись передусім, на авторитетні джерела та знаних авторів, тим самим, послуговуючись науковим стилем, збагачує власний дослідницький матеріал, поглиблює сприйняття.

Одним із тих, хто відкрито говорив про рашизм був перший президент Республіки Ічкерії Джохар Дудаєв, слова якого у 1995 році стали пророчими щодо захоплення Криму і війни проти України.

Розглядаючи сучасний рашизм, автор доволі мітко уподібнює сучасну рф із:

·               єдиною інтеграційною звірофермою;

·               паліями майбутньої світової війни;

·               бундючними мріями про світову державу;

·               країною, в якій панують неандертальські, дрімучі механізми російського суспільства, глибока і фундаментальна злоба і ненависть до сусіда, який намагається звільнитися;

·               суттєвим відсотком безнаціонального планктону;

·               шовіністичним хамством і безмежним матом, трешовим маскультом;

·               класичною фашистською державою, заснованою на вождизмі, мілітаризмі, державному капіталізму та придушенні прав людини й ліквідації політичної опозиції;

·               звіром з Безодні;

·               спромогою до імперського реваншу, презирством до міжнародних угод.

Акцентуючи увагу на необхідності розвитку стратегічної науки, Юрій Щербак наголошує на небезпеці „безхмарно-заколисуючої позиції”, яке виступає надійним запліччям воюючої країни.

Автор книги дуже влучно відзначає на реалістичний цинізм як сучасну політику і взагалі наголошує на „шизофренічному світі цинізму”. Суголосними із працями Є.Маланюка, є авторські положення про мікробів, де політична діяльність окремих держав аналізується крізь призму боротьби з мікробами. Також наголошується на необхідності розроблення запобіжників, щоб „не захворіти на історичне безпам'ятство після війни, запобігти інфікуванню вірусу безпам'ятства”. Окремо автор виділяє рускій мор як „особливо небезпечну психічну інфекцію, що охопила знану частину російського суспільства – „глибинний народ” – перекинулася на територію України, примножуючи ряди зрадників.

Ба більше, так званий рускій мір, Юрій Щербак пропонує називати рускій мор:

1) мор пошесть, смертельна чума, божевільна доктрина вищості всього російського, ідея геополітичного панування росії не тільки над її колишнім імперським простором, але й над Євразією в цілому;

2) трансформація старих царських шовіністичних, імперських ідей в агресивну сучасну практику путінізму-фашизму, складовими якого є монархічне чорносотенство, досвід комуністичного терору й придушення інакодумства, геббельсівські принципи тотальної пропаганди, методи Гітлера щодо захоплення і знищення суверенних країн.

Звертаючись до фольклорних корінь ненависті до українців, автор формує перелік лексем, якими населення рф зневажливо свідомо описують українців: зрадники, салоїди, сепаратисти, мазепинці, петлюрівці, бандерівці, оранжева чума, укропи, київська хунта, майдануті, карателі тощо. Так само цікавим є звернення автора до „перл” російського фольклору, загальний вектор якого влучно означено М.Добрянським: «В російському імперіалізмі є елементарно-дика і заразом вишукано-рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю „визволителів”».

Не обходить увагою автор і фольклор, адже більшість європейських політиків, особливо в перші часи війни, висловлювали жаль щодо неможливості „долучитися до російського мистецтва та культури”. Тут автор чітко констатує про нагальну потребу позбутися фольклорного сприйняття росії, адже саме воно уводить від визнання жорстоких фактів, „лютої ненависті московитів до вільних людей”, які назагал перекреслюють інерцію їхнього мирного існування.

Дуже влучно Юрій Щербак підмічає, що „у той час, коли Захід захоплювався блиском російської імперської культури, зачитувався творами Достоєвського та Льва Толстого, обожнював музику Чайковського та Стравинського, був в захваті від балету Дягілева та глосу Шаляпіна, не неозорих просторах Росії зростала дика сила, ворожа західним ідеям демократії та лібералізму, готова до завойовницьких воєн і жорсткого придушення повстань – в Середній Азії та на Кавказі, в Польщі й Україні, в Угорщині й Чехословаччині”.

У рамках дослідження рашизму автор достатньо ґрунтовно по тексту наводить неспростовні докази реалізації московським режимом концепції антиукраїнства, яка знаходить вияв у „знищенні українського народу, цивілізації, державності, мови, літератури, релігії, національної пам’яті, всеосяжній українофобії”.

Не обходить увагою Юрій Щербак і колаборантів, змальовуючи їх в образі „прислужницького охвістя окупантів україножерів, маргінальних прихвостнів”, зводячи врешті-решт нанівець їхні спромоги щодо „упокорення колишньої провінції”. Автор невблаганно і переконливо стверджує: „Зрадники – болюча для України тема, але без її обговорення, вивчення й зрозуміння її причин не обійтися, якщо хочемо побудувати ефективну європейську державу… живильним середовищем руского мору в Україні є комплекс меншовартісного схиляння перед Росією”.

Звертає автор увагу і ще на одну болючу тему: „втрату значної частини населення Донбасу через спалах ненависті й пролитої крові, які навряд чи полюблять Україну й Українську Державу, через те, що вони розгублені і дезорієнтовані люди, геть позбавлені почуття громадянської, державницько-національної приналежності до України.

Дуже відвертий автор і у своїх констатуючих реальних документальних образах жертв рашизму. Це і образи:

·               худорлявої дівчинки, яка не має однієї руки, хоч і мріяла колись грати на скрипці;

·               мертвої жінки, пошматованої уламками російської крилатої ракети;

·               двох веселих і міцних, як дуби, парубків, які, обійнявшись, посміхаються на фото – брати, обидва загинули на фронті, відбиваючи навали ординських загарбників;

·               запилюженої мертвої жінки-матері, яка прикрила своїм тілом малу дитину, врятувавши її.

Адже для більшості європейських громадян ця війна ще й досі „далека”, „не їхня” і „чужа”. Ці образи викарбовують навіки зміст справжньої „дружби” двох різних за своєю онтологічною суттю народів, зміст тої істинної „дружби” із гидким смаком рашизму і його фатально хворих провідників, тих кривавих вбивць, які ще й досі називають себе „визволителями українського народу”.

Юрій Щербак іде далі проводу стигматизаційних патернів. Він чітко унормовує стратифікаційну споруду рашизму, відзначаючи, що ці жертви є не лише наслідками діяльності політичного режиму, а й є наслідком підтримки агресії проти України 86 % росіян. Тож не треба уводити в оману байками про „добрих рускіх”, „нє всє там такіє”: громадяни росії – за вбивства, вони підтримують геноцид української нації, вона є основою кривавої війни, вони свідомо ідуть на вбивства мирного населення і таким чином чітко усвідомили та визнали себе віссю зла і прямо бажають настання шкідливих наслідків, бо вони – і є саме зло. Всі вільні люди для них – вороги їхнього рабства.

Можна погодитись із даними думками автора, адже сучасний рашизм це хижість, ницість, жадібність, нещадність, бездуховність і аморальність. Сучасний рашизм – синтез усіх людиноненависницький ідеологій, адже його возведено до найвищого рангу держаної політики, а найстрашніше – це підтримується домінуючою більшістю населення.

Автор доволі пророче намалював стосунки Української Держави та Польщі, адже політичні лідери і політичні партії змінюються, а вселенська дружба народів лишається. Є різні історичні події, різні підходи до їх трактування, але історію вже не повернути і ми не є причетними до її творення в минулому. Проте: ми творимо сьогочасну історію українсько-польських відносин і ми, тільки-но ми будемо відповідальні за її всеохоплюючі наслідки перед нашими нащадками та прийдешніми поколіннями!

Тому Юрій Щербак дуже компетентно та всіляко упосліджує тих політиків, які, маючи намір до загравання із електоратом, прагнуть поставити під сумнів ті стратегічні події, які історично зумовлюють об’єднання українського та польського народів і довговічний стратегічний союз. Недалекоглядна політика із цього питання партії „Право і справедливість” мала своїм наслідком їх програш на виборах у листопаді 2023 року.

Резонує авторській позиції й те, що останнім часом серед інтелектуальних кіл польської громадськості набули популярності ідеї, що росія не має наміру обмежувати свої військові операції лише територією України, а й планує найближчим часом атакувати країни-члени НАТО, зокрема Польщу. Поляризація із цього приводу польського соціуму є природною, утім вона має відбуватись не в контексті : нападе росія чи ні, а в контексті: коли нападе, і що Польща має обирати: 1) поблажливо чекати нападу, стратегічно німувати і уповати усілякими сподіванками на допомогу НАТО, ставши полігоном реального випробовування ст. 5 про колективну оборону (випадки із ситуацією в Сирії не є релевантними); 2) або ж ужити профілактичних та випереджувальних стратегічних заходів з метою унеможливлення нападу росії на Польщу.

Такий формат діалогу відповідає концепції книги Юрія Щербака, адже ним чітко увиразнюється неефективність НАТО, мала здатність даної організації в сучасних умовах повномасштабної війни щодо реального системного протистояння Росії. Зокрема автор зазначає: „Агресивна війна росії проти України докорінно змінює хід світової історії, створює нові небачені загрози для людства, робить непотрібними міжнародні інституції ялтинсько-гельсинського світу – насамперед ООН з її безсилою Радою Безпеки та спеціалізованими органами МАГАТЕ, ВООЗ, ОБСЄ і т. ін.”.

Властивий авторові діалогічний принцип також увиразнено та органічно доповнюється самокритикою, зокрема у „власну, наївну віру, у силу ООН й мудрість міжнародних лідерів”.

На цьому тлі, автор не уходить у поблажливі та оманливі міркування і гіпотетичні роздуми, не сягає в обрії філософії моралі або анатомії людської деструктивності, або ж теологічні концепції солідарності, справедливості, доброї волі тощо.

На противагу багатьом публікаціям, Юрій Щербак чітко пропонує власне професійне бачення фахового дипломата: двосторонній союз Української Держави і Польщі. Союз із Великою Британією. Тобто на відміну від участі в організаційних структурах, перевагу Юрій Щербак надає двостороннім угодам. Підкреслю: перевагу, а не заміну; тобто членство в НАТО для Української Держави є безальтернативною умовою її подальшого існування.

Опікування безпечним майбуттям Польщі, не є популістським, адже дружина автора була полькою, саме Польща стала тим закутком миру та затишку, в який поринув автор у перші дні кривавої війни, абсолютно невідомої своїм дальшим розвитком і розміром руйнувань, масштабністю смерті та глибиною відчаю. Саме польські колеги допомогли заснувати українсько-польський „Незалежний Медіа Форум” і очолити його, публікувати і оприлюднювати результати власних досліджень.

Тож серце авторське криється прозорою увагою і зрозумілою, осяжною турботою про безпеку як Української Держави, так і Польщі. Юрій Щербак відкрито висловлює побоювання, що „звір з Безодні” хоче, щоб пожежа перекинулася на Польщу, стала всесвітньою. Ба більше, автором чітко унормовується, що безпека цих країн є симбіотичною:  збезпечена (позбавлена безпеки) Україна унеможливлює убезпечення Польщі.

Поляки прагнуть абсолютно точно визначити дату вторгнення рубежем 2028 року. Поза це, розуміють навіть на прикладі України, що вони не здатні до фізичного відбиття агресії російської армії, якщо кількість солдат сягне 800 000 осіб. Яцек Бортосяк, президент Фундації «Strategy&Future», озвучив власну думку про виграш росії у війні проти України, а Марек Будзіш висунув сценарії нападу росії на країни НАТО після програшу України. Тобто в польському геостратегічному дискурсі просуваються наративи про програш України.

Однак суголосними із позицією Юрія Щербака є думки Ярослава Вольського та Йозефа Ланга, котрі відходять від песимістичних сценаріїв і розглядають шлях та засоби, а головне стратегії виграшу України, як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі.

Юрій Щербак чітко викристалізовує досяжну для розуміння думку:

1)    неможливість тиражування потворних гримас історії;

2)    стратегічну безперспективність та професійно обґрунтовану сумнівність пропозицій щодо укладення „компромісу” між Україною та росією на зразок „Мінських угод”.

Авторська позиція із цього приводу відлунює і настрої серед пересічних українців та військово-політичного керівництва: компроміс щодо волі та свободи, суверенітету та конституційного ладу, територіальної цілісності та незалежності,  є неможливий, адже вони є неподільними категоріями. Неможна бути: або частково незалежним, або частково вільним, або частково свободним, або частково територіально цілісним.

Зараз той час, коли визначається не лише майбутня доля Української Держави, а й уторовується новий шлях, нової Європи, нових лідерів в Європі, нових цінностей і нових стратегій. Цей час можна прожити у вичікуванні, мовчанні і німуванні, спостеріганні, а можна виявити справжню суб’єктність і формалізувати хронотоп власними діями, упорядкувати його відповідно до спільних європейських цінностей та інтересів, людських благ, прав людини – усього того, власно заради чого і було утворено свого часу ЄС.

Тож Україна в 2024 році має стати членом НАТО.

Це і буде виявом доброї волі країн НАТО, їхніми конкретними діями, певним чином спокутуванням провини за втрачений із 2008 року час, коли історія мала б зовсім інший вигляд, якщо б Україну тоді прийняли до НАТО. Історію не можна змінити, але змінити можна сьогодення. І праця Юрія Щербака – одна із яскравих спроб формування нових обріїв дій, горизонтів майбутньої не лише української, а й європейської суб’єктності, засада для нової безпекової архітектури.

Звичайно, що автор звертає свою концептуальну увагу і до питань майбуття Української Держави.

Письменник далекий від ідеалізації України, так само як і від поціновувачів пустої та ницої концепції „неначасників”. Аналізуючи реальні причини втрати стратегічного потенціалу, розпродажу зброї, демілітаризації безпекового сектору, неефективності міжнародних угод, системної слабкості та стратегічної безпорадності політичних лідерів, відсутності національної ідеології, панування корупції та суттєвого поінколи визначального впливу олігархів на політичну систему, Юрій Щербак доволі сміливо пропонує і допускає „прихід до влади військового режиму”.

Так само, автор відкрито та сміливо називає одного з провідників сучасної безпекової політики США – Г.Кісінджера – одним із руйнівників української державності, підспівувачів путінському режиму; при цьому чітко маркуючи З.Бжезинського – другом України.

Юрій Щербак чітко пропонує радше зготуватись та усвідомити шляхи та наслідки розпаду Росії, аніж рятувати імперію зла, коріння якої чітко зміцнюються нехіттю поборників свободи до реальних та суттєвих дій.

Автор правильне наголошує, що ми „воюємо не лише за територію, а передовсім за національне й народне існування”.

Як висновок.

Надзвичайний і Повноважний посол України (у США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі), громадський і державний діяч, доктор медичних наук, сучасний прозаїк поет і драматург, Юрій Щербак – такий є образ сучасного українського інтелектуала, боронителя генетичного коду української нації, національної ідентичності, дороговказа шляху до національної державності, поціновувача української культури, провідника та масштабника української звучної мови.

Настав час спостигання нових істин, залишення лушпиння дикунської ейфорії очікування дива, формування нової української ідентичності.

Увиразнення української модерної культури, представленої стародавніми козацькими і релігійними співами та іншими фольклорними багатствами, сприятиме відродженню гордості й сили українського народу, плеканню його культурної спадщини, виходу давньої й сучасної української цивілізації на світову авансцену. Адже українська цивілізація, за Юрієм Щербаком, – духовне єство українського народу, запорука його виживання, джерело майбутнього воскресіння й процвітання.

Завершу словами автора: „Україна повинна стати українською”, – Юрій Щербак.

В.Ліпкан,

Президент Глобальної організації союзницького лідерства

доктор юридичних наук, професор