Богдан ГОРИНЬ. ПЕРШОДРУК: Російська ментальність

ПЕРШОДРУК: Російська ментальність

Публікується в авторській редакції

Ухвалений Верховною Радою України Акт про Незалежність України, всенародний референдум на підтвердження цього Акту, визнання України як незалежної держави в існуючих кордонах усіма провідними державами світу, в тому числі й Росією, на жаль, не зупинили триваюче віками вороже ставлення російського етносу до України. Одна з причин такого ставлення полягає у діаметрально різній ментальності двох народів. Якщо характерними рисами ментальності українців є індивідуальна та національна свобода, боротьба за свободу й незалежність народу, повага до свободи й незалежности инших народів, то визначальною рисою ментальності росіян є успадкована жадоба загарбання земель инших народів на півночі, півдні, сході й заході, несприйняття індивідуалізму, свободи, демократичних засад життя. Про ці риси ментальности росіян відверто пише відомий російський військовий і державний діяч, військовий міністр, генерал від інфантерії (вищий генеральський чин у піхотних військах Росії до 1917 р.) Алєксєй Куропаткін (народився 1848 р. у Вітебську, помер 1925 у с. Шешуріно Псковської губернії). У надрукованій 1909 р. у Берліні його книжці «Записки генерала Куропаткина читаємо (цитую із збереженням орфографії):

«Главная задача, поставленная нашей армии въ 18 и 19 столетии заключалась въ расширении границ наших на северо-западе и юге с целью выхода къ морям Балтийскому и Черному.

Задачи эти были выполнены.

…Таким образомъ нашей армии, выполнившей успешно въ 18 и 19 столетияхъ задачи по овладению побережьями Балтийского и Черного морей, въ первых годах 20 столетия была поставлена на очередь новая задача, связанная съ выходом России къ Великому океану».

Далі Куропаткін ставить п’ять завдань, які повинна виконати Росія. Процитую завдання під № 2:

«На Западе – продолжить борьбу царя Алексея Михайловича и возвратить отъ Польши Белоруссию и Малороссию». (Записки генерала Куропаткина. – Берлін, 1909 р., С.19).

До цього пункту Куропаткін подав примітку: «Польша была естественным противником России… ибо владела нашими землями в Белоруссии и Малороссии» (Підкр. моє. –Б.Г., там само. – С. 21). Чи не нагадують ці слова промови Володимира Путіна «о наших российских землях в Украине и других республиках»?

Перебуваючи у 1916-1917 рр. році на посаді Туркестанського генерал-губернатора Куропаткін продемонстрував, як росіяни повинні поводитися на окупованих територіях. Під його керівництвом було жорстоко придушене середньоазійське повстання.

Куропаткін зовсім не шкодує за людськими втратами, які понесла Росія при завоюванні нових територій, приєднання їх до імперії, оскільки керівники Російської імперії ніколи не рахувалася з людськими жертвами при досягненні поставленої мети. Куропаткін пише: «…выход к Балтийскому морю стоил России в 21 год борьбы 120 000 убитых, раненых, без вести пропавшихь и до полумиллиона выбивших из строя больными» (С.22-23). «Выход к Черному морю стоил нашей армии в течение 4-х лет около 90 000 убитыми, ранеными и без вести пропавшими и до 300 000 выбившими из строя больными. Общее число выставленных нами для борьбы с Турцией в 18 столетии воинских чинов составляло до 1 500 000 человек…Из этих данных видно, что борьба за выход к морям Балтийскому и Черному стоила России несравненно больших усилий, чем присоединение Белоруссии, Малороссии и Польши» (С.23-24).

«…В течение трех войн 19 столетия с Турцией, мы выставили 1 700 000 бойцов, довели силу армии в 1878 г. до 850 000 чел. И потеряли убитыми, ранеными, без вести пропавшими 126 000, больными 243 000, а всего 369 000 чел.

«… приобретение Черноморского побережья, устьев Дуная и права иметь на Черном море военный флот обошлось нам в три миллиона выставленных в поле бойцов, потерявших в бояхъ до 250 000 и от болезней до 450 000 чел.» (С.45).

Приведені цитати із книжки Куропаткіна свідчать, що у ХХІ столітті менталітет росіян у порівнянні з XVIII і з XIX століттями не зазнав жодних змін. Росія продовжує зусилля по загарбанню нових територій, постановивши у числі її першочергових завдань приєднати до Росії Україну, незважаючи на великі втрати, яких зазнає після широкомасштабного вторгнення на нашу територію. Як у 18-му і 19-му століттях керівників російської недоімперії не турбують людські втрати на війні (згадаймо тут цинічний вислів сталінського маршала Жукова: «бабы нарожают»).

Річ у тому, що Росія не мислить свого існування без України, її чорноземів, її древньої історії і культури. Росію мучить комплекс неповноцінності, бо не знає, з чого починати свою історію після того, як історики перестали говорити про вигадану «колиску», в якій народилося «три братні народи». Росія продовжує привласнювати історію і культуру Київської Русі, ставить пам’ятник у Москві хрестителю Руси-України Володимиру Великому, наче Володимир хрестив древніх русичів не у Дніпрі, а в Москві-ріці, виставляє у Третьяковській галереї (наче власні) вкрадені мозаїки зі зруйнованого за наказами з Кремля Михайлівського собору в Києві.

А ще Росії при її сучасній катастрофічній демографії вкрай необхідна українська людність, щоб приєднавши її до Росії, називати себе слов’янським народом, оскільки етнічні росіяни не мають нічого спільного зі слов’янами.

Невіглас в історії Володимир Путін безліч разів у своїх виступах нав’язує українському народові антиісторичну побрехеньку, що українці і росіяни – один народ. Дивно, що в Росії ще не вийшла праця «Путин и вопросы истории» на зразок відомої свого часу праці «Сталин и вопросы языкознания».

Головні тези виступів Володимира Путіна, починаючи з середини 2000-х рр. дають підстави вважати, що настільними його книгами є одіозна праця Адольфа Гітлера «Майн камф» і російський додаток до неї – праця Александра Дугина «Основи геополитики», яка має підзаголовок «Геополитическое будущее России».

Під впливом ідеології німецького нацизму і російського імпер-шовінізму Путін марить про велику «Евразийскую Империю». Ось чому він розцінює розпад СССР як «велику геополітичну трагедію» і заявляє про начебто втрачені, подаровані Україні, Казахстану комуністичною владою російські землі, які необхідно, очевидно силоміць, відібрати, проголосити на тих землях Новоросію, а в перспективі приєднати до Росії всю Східну Україну. На Західну Україну він поки не зазіхає.

Державна незалежність України не впала з неба, не була вона нам, як вважає Путін, подарована Леніним і Сталіном. Нинішню Свободу і Незалежність України виборювало багато поколінь патріотів минулих часів. Якщо абстрагуватися від окремих періодів, то вся історія України після упадку Київської Русі була боротьбою за свободу і незалежність рідного краю. У цій боротьбі вікопомними будуть дати 24 серпня і 1 грудня 1991 року.

Заяви Путіна про необхідність «собирания русских земель» ставлять перед Україною, її владою, її Збройними силами важке й відповідальне завдання: звільнити тимчасово окуповані Росією українські землі, відстояти Свободу і Незалежність України, її територіальну цілісність у кордонах, визнаних державами світу, включно з єльцинською Росією. Глибоко вірю, що в Нації на виконання цих завдань вистачить сил і патріотичної наснаги.