Богдан ГОРИНЬ: Кого захищають Л.А.Дубровіна та О.С.Онищенко у справі підпалу академічної бібліотеки 1964 року?.

Богдан ГОРИНЬ:

Кого захищають Л.А.Дубровіна та О.С.Онищенко у справі підпалу академічної бібліотеки 1964 року?..

Із нової книги «Під ковпаком окупантів. Документальний есей-колаж»

Продовження. Початок у публікації «Кого захищали Олег Бажан і Юрій Данилюк у праві підпалу академічної бібліотеки 1964 року?..» 

У розвідці про підпал бібліотеки Олег Бажан і Юрій Данилюк наводять слова академіка Івана Білодіда, котрий 21 листопада 1965 р. повідомив президію ЦК КПУ, що за півтора року для відновлення нормальної роботи Публічної бібліотеки серед инших заходів були «підготовлені до видачі читачам наукові фонди бібліотеки; за рахунок дублетного і резервного фондів з числа 500 тисяч втрачених книг поновлено і повернуто на полиці 250 тисяч одиниць літератури».

Тут є над чим задуматися: із 500 тисяч втрачених книг на полиці повернуто за рахунок дублетного і резервного фондів 250 тисяч книг, отже, половину врятовано, а инші 250 тисяч загинули? Адже 250 тисяч книг — це велика бібліотека! А якісний показник втрати невідомий. Чому утаємничено, які саме книги вдалося поновити, а які безповоротно загинули?

Дивним є ставлення до втрати національних цінностей і нинішнього керівництва Національної бібліотеки АН України імені Вернадського.

Ось їхня заява: «Останнім часом в інтернет-мережі, на сайтах деяких установ та мас-медіа була розміщена недостовірна інформація про наслідки колишньої пожежі в Державній публічній бібліотеці, яка сталась у 1964 році. Ця трагічна сторінка в історії культури України, яку з болем пережили всі наукові та культурні діячі того часу, разом з тим не повинна і не може супроводжуватися накручуванням та відвертою фальсифікацією деяких фактів, що спотворюють реальний стан подій. Щонайменше дивно, що й до сьогодні ця неправда виринає й циркулює в публікаціях у мас-медіа.

Ще на початку 2000-х років у Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського було проведено спеціальне дослідження обставин пожежі 1964 року та з’ясування фактів втрат, наведених у деяких журналістських публікаціях, у тому числі щодо втрати рукописів, стародруків та книжкового фонду. Крім того, було проведено перевірку наявності рукописного фонду та фонду стародруків, історичних колекцій за обліковими документами, які залишалися у бібліотеці з початку заснування і до 1964 року та після пожежі. Результати свідчать про відсутність втрат рукописного фонду, стародруків та історичних колекцій.

З відповідним текстом можна ознайомитися на сайті НБУВ.

Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського відповідально заявляє, що пожежа не поширювалася на приміщення, де розміщувалися рукописний фонд, фонд стародруків, історичних колекцій. Фонди рукописів та стародруків були своєчасно вивезені з приміщень на вулиці Володимирській, 62. Історичний відділ колекцій та зібрань був тоді розташований у корпусі Братського монастиря на Подолі, який на той час перебував у віданні ДПБ, тобто в окремому приміщенні. З колекціями, вказаними як начебто втрачені, зокрема Бориса Грінченка та «Киевской старины», як і з документами «з історії домосковської доби», можна ознайомитись у фондах Інституту рукопису НБУВ. Ці колекції сьогодні активно досліджуються вченими».

Керівництво Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського заявляє, що інформація про пожежу Державної публічної бібліотеки АН УССР «детально досліджена із залученням архівних документів, результати опубліковані в монографії Л.А.Дубровіної та О.С.Онищенка „Історія Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. 1941–1964” (Київ, 2003), параграф 6.9, с. 305–322)».

Щоб переконатися в сумнівній науковій вартості „дослідження” Л.А.Дубровіної (нині генеральний директор Національної бібліотеки ім. Вернадського) та О.С.Онищенка (від 1992 до 2013 року був генеральним директором Бібліотеки) розглянемо у їхній монографії розділ, в якому мовиться про пожежу Державної публічної бібліотеки АН УССР 1964 року. Докладне ознайомлення з цим „дослідженням” наводить на думку, що монографія була написана у часи президенства Леоніда Кучми, коли комуністичні сили ще не полишили надії на реванш, всяко вибілюючи злочини совєтскої окупаційної влади. Не можна виключати, що саме на замовлення впливових владних осіб просовєтскої орієнтації, зацікавлених у применшенні втрат, заподіяних Державній публічній бібліотеці АН УССР пожежею 1964 року і була написана «монографія», співавтором якої був генеральний директор бібліотеки.

Слід зазначити, що до з’ясування причин пожежі Державної публічної бібліотеки АН УССР і заподіяних пожежею втрат історики, письменники, громадські й політичні діячі звертатимуться ще не один раз і в тому нема нічого дивного, оскільки йдеться про рану, яка й досі жевріє на тілі української культури. Тому викликає подив заява керівництва Національної наукової бібліотеки Академії наук України початку 2000-х, в котрій із роздратуванням заявлено про «недостовірні твердження людей, які ніколи не мали доступу до фондів Бібліотеки і тому, за влучним висловом С.І.Білоконя, їхні „малофахові реляції” зробили вкрай шкідливу справу у формуванні громадської думки та висвітленні об’єктивних фактів».

Постає питання: невже звинувачення сміливцями-шістдесятниками, авторами і розповсюджувачами самвидаву тодішньої совєтскої окупаційної влади у нищенні нею української культури й українства як етносу було «шкідливою справою у формуванні громадської думки»? Адже саме це формування громадської думки про фізичне нищення окупантами Української Нації і її духовності стало поштовхом до боротьби за відновлення державної Незалежости України.

Дивно, що автори монографії, написаної вже в умовах здобутої українським народом державної Незалежности, ймовірно, з боязні не назвали головного винуватця того стану, в якому впродовж десятиліть перебувала Державна публічна бібліотека АН УССР, а тому не осудили злочинну байдужість совєтської влади до питання необхідності будівництва відповідного приміщення для зберігання скарбів культури України. З монографії дізнаємось, що «унаслідок заяв В.В.Погружальського були створені спеціальні комісії Комітету партійно-державного контролю Радянського району м.Київа та Президії АН УРСР, що працювали наприкінці 1962 — початку 1963 pp.», що члени комісій детально оглянули приміщення, умови зберігання книжкових і газетних фондів. Отже, обстеження стану зберігання національних скарбів було опущено на рівень «спеціальної комісії Комітету партійно-державного контролю Радянського району м.Київа та Президії АН УРСР». Очевидно, що до розв’язання цього питання Кабінет Міністрів УССР і ЦК КПУ проявили повну байдужість.

Л.А.Дубровіна та О.С.Онищенко у їхній монографії відзначають оперативність, проявлену для гасіння Бібліотеки: «24 травня вранці, коли спалахнула пожежа, зібралося надзвичайне засідання Президії, а вже 25 травня почала діяти комісія з евакуації …».

Яка ж то оперативність, коли бібліотека горіла цілісіньку добу, а комісія з евакуації почала діяти щойно з 25 травня? Далі читаємо: «У той самий день на допомогу мобілізовано значну кількість працівників Академії та виділено військові частини…

Завдяки оперативним діям керівництва Президії АН УРСР за 24 години вдалося локалізувати й ліквідувати основний осередок пожежі та здійснити термінову евакуацію вцілілих фондів, після чого було вирішено припинити використання води, яка також сприяла пошкодженню книжок. Гасіння продовжувалося фактично три дні (підкр. моє. — Б.Г.), і щоб врятувати книги від вогню і води, чергові пожежники, бібліотечні працівники та військові своєчасно накривали їх брезентом».

Заслуговує уваги твердження авторів «монографії» про те, що «упродовж двох днів — 25 і 26 травня — комісія попередньо встановила наслідки пожежі: повністю було втрачено орієнтовно бл. 500 тис. од. зб., що становило бл. 10% усього фонду». Пожежа ще не була подолана, ще не було змоги звірити, скільки книг згоріло, а скільки продовжує горіти, бо гасіння пожежі тривало три дні, а комісія (хто входив у її склад? — Б.Г.), щоб заспокоїти українську й світову громадськість, свідомо применшуючи трагедію, «встановила» (на основі чого встановила? — Б.Г.), що втрати становлять «орієнтовно бл. 500 тис. од. зб., що становило бл. 10 % усього фонду». Громадськості нав’язувалася думка, що нічого страшного не трапилося: втрачено всього «бл. 10% усього фонду».

Автори монографії конкретизують: «від вогню загинула значна частина вітчизняних періодичних видань, російських та українських книжок радянського й дореволюційного періодів, незначна кількість зарубіжних журналів переважно XX ст., а також та частина українських книжок з фонду «україніки», що була сформована з дублетних примірників, топографічно виокремлених ще наприкінці 20 — початку 30-х pp., а також інших спеціалізованих фондів (музичний, образотворчого мистецтва, спецвидів технічної літератури, спецфонду, куди була вилучена значна частина української літератури, визнаної буржуазно-націоналістичною тощо» (підкр. моє. — Б.Г.).

Отже, загинули унікальні видання, зокрема ті, що були заборонені цензурою. Ці видання знаходилися в спецфонді, оскільки були визнані як «буржуазно-націоналістичні». Які назви цих видань, хто їх автори — ці питання залишилися поза увагою авторів «дослідження». У бібліотеці то був фонд «за семи замками», тому мало хто, лише за спеціяльним дозволом, мав до нього доступ. Зберігання і поширення цих книг громадянами підпадало під статтю 62 Кримінального кодексу УССР.

Після переліку втрат автори відзначають, що вдалося «оперативно» врятувати від вогню видання «підручної бібліотеки».

У «дослідженні» Л.А.Дубровіної та О.С.Онищенка викликає обурення визначення нікчемної матеріяльної вартості втрат від пожежі. Цитую: «Загальна вартість втраченого книжкового фонду за попередніми підрахунками становила 117 тис. крб».

Наведена цитата свідчить, що автори монографії поставили своєю метою розвіяти в громадськості почуття непоправної духовної і матеріяльної втрати, якої зазнала українська культура. Задумайся, шановний читачу, над запущеним в очі громадськості туманом: 500 тисяч книг оцінено 117 тисяч крб!!! Мовляв, нема підстав для тривоги: середня вартість кожної втраченої одиниці — копійки.

Авторам «дослідження» видалося, що названа ними втрата близько 500 тис. од. зб. надто завищена, тому зробили таке уточнення: «Упродовж наступних днів (підкр. моє. — Б.Г.) співробітникам бібліотеки вдалося вручну відібрати для реставрації бл. 120 тис. книжок, через що загальна кількість втрат зменшилась до 388 тис. од.».

У «дослідженні» читаємо, що впродовж 25–29 травня вдалося вивезти з палаючої Бібліотеки, «підручну й довідкову бібліотеку…, генеральний алфавітний та систематичний каталоги, читацький каталог…, бібліотечне устаткування відділів і кабінетів». «На початок червня у бібліотеці не залишилося ні книжок, ні устаткування» (підкр. моє. — Б.Г.).

Щойно через два тижні, — «5 червня 1964 р. виходить Постанова ЦК КП України „Про пожежу, що мала місце в Державній публічній бібліотеці Академії наук УРСР”». Як і можна було сподіватися, в Постанові ЦК КП України відсутня оцінка духовних і матеріяльних втрат, яких зазнала українська культура, відзначено «зловмисний підпал», винесено «суворі вказівки й догани всім керівникам Бібліотеки, причетним до цього. 12 червня 1964 р. В.С.Дончака знімають з посади, тимчасово в.о. директора (до 16 вересня 1964 р. — Б.Г.) призначають М. П. Рудя».

Заслуговує уваги подана дослідниками інформація про те, що «впродовж червня-липня комісія переглянула пошкоджену літературу, внаслідок чого було списано 28 куб. м літератури (а скільки одиниць збереження було у 28 куб. м літератури? — Б.Г.), непридатної для відновлення, а загальні втрати, за даними відділів комплектування, фондів та обслуговування, зроблені ними за перечнем шифрами, складали загалом 600 тис. одиниць літератури» (підкр. моє. — Б.Г.).

Автори монографії безвідповідально маніпулюють цифрами втрат. Перша названа цифра: «втрати становлять орієнтовно бл. 500 тис. од. зб.». Друга цифра: «Упродовж наступних днів (підкр. моє. — Б.Г.) співробітникам Бібліотеки вдалося вручну відібрати для реставрації бл. 120 тис. книжок, через що загальна кількість втрат зменшилась до 388 тис. од. (…)». Далі читаємо: «загальні втрати, за даними відділів комплектування, фондів та обслуговування, зроблені ними за перечнем шифрами, складали загалом 600 тис. літератури» (підкр. моє. — Б.Г.).

Нарешті ще одне оманливе твердження: «Важливим напрямом діяльності бібліотеки на кілька років стало відновлення втрачених фондів, яких було, як остаточно визнано, бл. 400 тис.».

Ось вам, шановні читачі, наочний приклад псевдонаукового «дослідження», мета якого полягала в применшенні втрат, яких зазнала від пожежі Державна публічна бібліотека АН УССР. Мовляв, не було причини чинити галас з приводу втрат, оскільки (цитую): «Уже на весну 1965 р. з різних джерел, і передусім з дублетів та резервів Бібліотеки, було збільшено фонд на 86 тис. кн. од.».

Назване збільшення фондів це, очевидно, мізер супроти вище названих 600, 500 чи навіть 400 тисяч втрачених одиниць книжкового фонду. Тому в бібліотеку стягували все, що було можливо стягнути задля зменшення кількісного показника втрат: «Книжкова палата УССР передала бібліотеці весь резервний фонд довоєнних українських видань — понад 5 тис. книг. Якась кількість книг надійшла з Наукової бібліотеки Харківського університету, Республіканської сільськогосподарської бібліотеки та численних бібліотек України та СССР».

Отже, тодішнє керівництво бібліотеки ставило своєю метою нарощувати кількісний показник одиниць книжкового фонду, завуальовуючи правду про трагедію, якої зазнала від пожежі українська культура.

Автори «дослідження» твердять, що «співробітники сектору для ліквідації лакун у фондах за каталогами складали картотеку втрачених книжок і проводили доукомплектування фонду».

У «дослідженні» «виправлено» попередні твердження про втрату 600 чи 500 тис. одиниць книжкового фонду, «яких було, як остаточно визнано, бл. 400 тис.».

Як можна повірити цьому твердженню, коли не опубліковані алфавітний і систематичний каталоги втрачених книжкових одиниць? Чому? Адже це був би єдиний вірогідний документ, з якого можна б дізнатися, які книги, яких авторів втрачено. Маючи в руках такий каталог зацікавлений читач міг би дізнатися, що втрачено, а що вдалося відновити після пожежі. Без наявності алфавітного і систематичного каталогів заяви авторів монографії сприймаються як свідомий обман української і світової громадськості.

Цитую: «У 1964 р. бібліотека пережила трагедію — пожежу, яка завдала істотних матеріяльних збитків. Однак колектив бібліотеки з допомогою академічних інститутів, инших відомств країни зміг швидко ліквідувати її наслідки» (підкр. моє. — Б.Г.). Твердження авторів «дослідження» про те, що колектив бібліотеки «зміг швидко ліквідувати наслідки» пожежі — голослівна заява, оскільки Національна бібліотека за довгі роки не спромоглася скласти й опублікувати «Алфавітний і систематичний каталоги втрат, спричинених пожежею Державної публічної бібліотеки АН УССР 24 травня 1964 р.».

Численний колектив бібліотеки не спромігся або не був зацікавлений скласти такі каталоги, замість яких в догоду просовєтски налаштованим чиновникам у тодішніх органах державної влади було опубліковане псевдонаукове дослідження Л.А.Дубровіної та О.С.Онищенка „Історія Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. 1941–1964” (Київ, 2003).

Богдан ГОРИНЬ, український політичний та громадський діяч, народний депутат України 1-го та 2-го скликань, журналіст, мистецтвознавець, політолог, колишній дисидент, член Ради НМФ

 Світлина https://vikna.tv/: Богдан Горинь