Павло ТИЧИНА: А справжня муза там, на фронті…

Павло ТИЧИНА:  А справжня муза там, на фронті… 

«А СПРАВЖНЯ МУЗА НЕОМУЗЕНА ТАМ ДЕСЬ НА ФРОНТІ В

НІЧ СУХУ ЛЕЖИТЬ ЗАПЛЬОВАНА, ЗАЛУЗАНА НА

УКРАЇНСЬКОМУ ШЛЯХУ…»

Це написав Павло Тичина (1891-1967), у якого нині, 23 січня, День народження. Стільки десятиліть він сам був обпльований, зведений до набору ідіотичних – партійних гасел… «Партія веде, партія веде!» – декламували ми, радянські школярі, біля загиджених класних дошок із тими ж словами. А поза класом – про Тичину, який «пише вірші, та все гірші, та все гірші». Воно й справді так виглядало, в отих словесах, прилизано цукеркових, загорнутих у вірнопіддані гасла і «рєчовкі».

Тичина – такий  собі П’єро, якого Карабас-Барабас переламав через коліно і той, з отим зламаним профілем, так і прожив решту життя. Переламав разом з усією Україною, в якій нині чимало сміливців, які розповідають, що на місці Тичини чи Довженка вони б діяли зовсім інакше. А деякі йдуть далі і пропонують викинути спадок геніїв (а вони – генії!) на смітник історії. Навряд чи розуміючи, що без геніїв Україна опуститься на кілька щаблів розвитку униз. Туди, власне, де й знаходяться автори подібних «мудрих» пропозицій. Які, скажу щось непопулярне, діють у руслі рашистських окупантів, котрі, заходячи нині у міста і села, першим ділом нищать саме українських інтелектуалів і українські книжки.

Павло Тичина був пророком, саме за це й скарали його диктатор і диктатура. Бо пророки – люди суворі і кажуть те, що бачать, що прозирають крізь чорні тіні чорної біди. І не вибачають духовної мастурбації.

Тоді, на фініші Першої світової і у розпал війни осатанілої імперії, яка визначила Україну, що прокидалась від сильної анестезії, своїм головним ворогом, і відтак вирішила продовжити операцію на її виснаженому тілі – уже без тієї самої анестезії, без знеболювальних. Кривавий скальпель з тих пір не випускають з рук, хіба що іноді відходять від операційного столу – аби перекурити…

І що ж українська література, як діє вона, який, сказати б, її дискурс за отсієї кривавиці?

Із збірки «Замість сонетів і октав» (1919-1920): 

Один в любов, а другий в містику,

а третій в небо, де орли…

І от якомусь гімназистику

вкраїнську музу віддали.

І от перебивають копію

з солодких руських поетес.

Ідуть з утопії в утопію

І називають це «Sagesse».

Ох, як ще недавно подібних «музик», таких нібито мудрагельних (Sagesse – це ж мудрість), маніакально зациклених на копіюванні «солодких руських поетес», було хоч греблю гати. Це тепер вони принишклі, і навіть можуть заголосити український гімн, і навіть закликати до пошуків ворогів… Пророк на ймення Павло Тичина бачив картину такою, якою вона є, або, принаймні, якою має бути.

А справжня муза неомузена

там десь на фронті в ніч суху

лежить запльована, залузана

на українському шляху.

Чого ж кричим, сліпі, задурені:

«Хто грим наклав – отой поет», –

цигарки палим недокурені

і затискаємось в корсет.

І – надсуворий вердикт:

Чи вже втомилась наша нація,

чи недалеко до кінця, –

що в нас чудова профанація

і майже жодного співця?

І майже жодної поезії,

яка б нас вдарила! – Нема.

Самі предтечі анестезії

та лиш розгубленість сама…

1919

Те, що потім, уже в 1930-ті, образ Поета, унаслідок «спеціальної військової операції» по розтину Україну, трансформувався у «предтечу анестезії», спеціаліста по навіюванню псевдокомуністичних снів, є справді трагічним сюжетом.

Одначе ж Тичина як пророк тоді, посеред розору війни, розумів: накладати грим на зранене обличчя нації є річчю злочинною – хоча б тому, що рани не лікуються в гримувальній кімнаті, що під шаром гриму рани починають гнити… Оті гримери – то несправжня муза.

«А справжня муза неомузена там десь на фронті», «запльована, залузана» – вона не заплющує очі і не гримує історичні травми…

І скажіть, хіба вже інше покоління, шістдесятників, не почуло пророчий голос Тичини? Почули Василі – Симоненко і Стус, почула Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Тарас Мельничук… Вони справді «неомузені», вони справді поведені на правду, без якої нація не є нацією.

А ще вони не забувають запитати свій народ, його провідників: чи є у нас культура? Бо відсутність її в арсеналі боротьби за майбутнє унеможливлює перемогу у війні цивілізацій – війні, яка нині вступила у свою вирішальну фазу.

Тичина усе це розумів, усе це ясно прозирав – з днем сьогоднішнім укупі.

Як приклад – ще один вірш із збірки «Замість сонетів і октав».

ІСПИТ

Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа

в руки, колоші закачали...

– ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм

скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!

Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.

А навколо злидні - як гудина, як гич! А навколо землі, столочена,

руда...

Тут ходив Сковорода.

АНТИСТРОФА

Найглибший, найвеличніший і разом з тим

найпростіший зміст, укладений на двох-трьох

нотах, – оце й є справжній гімн.

Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне

«Христос Воскрес».

1919-1920 

P.S. Довідково. В «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана», упорядкованій Іваном Малковичем, найбільше віршів саме Павла Тичини. Чи Малкович (і мене прошу зарахувати до цієї когорти) нічого не розуміє в поезії, чи ті, хто закликають запхнути Тичину куди подалі? Вирішуйте…

Сергій ТРИМБАЧ, кінознавець, письменник, член Ради Незалежного Медіа Форуму

Світлина: Павло Тичина