Шевченкове Різдво або Рахунки Пророка...

    Шевченкове Різдво або Рахунки Пророка: 

Богові, бо доля України є надто жорстокою і несправедливою; і самим українцям: за праведність історичної долі треба боротись, тільки тоді вона восторжествує!

    В от сій двовекторності звернень нічого дивного – Шевченко обрав собі місію національного Пророка, посередника між Богом і українцями. Він одкриває людям, Україні і українцям, волю Бога. А Богу – волю, прагнення України і українців…

      Заповіт: Богові й людям     

      179 літ тому, Різдво, у Поета двостороннє запалення легенів. Дивлячись в очі смерті Тарас Шевченко пише свій «Заповіт». Це сталося на Різдво, яке й тоді святкували 24-25 грудня. 1845 рік, 31-річний Тарас, від жовтня, гостює у свого приятеля, лікаря Андрія Козачковського у Переяславі - аж до початку 1846-го. Це той фантастичний період, коли було написано справді великі твори великого національного пророка.
     Потому переїзд у село В’юнище до поміщика С. Н. Самойлова, де прожив близько місяця…. У В’юнищах написано «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа».
     А за тим Шевченко захворів - і серйозно: двостороннє запалення легенів. Це й сьогодні важке захворювання (особливо нині, посеред воєнного лихоліття), а тоді воно ставило хворого на межу життя і смерті. Шевченка швидко перевезли до Переяслава, до Козачковського, якому вдалося врятувати поета… Тоді, у різдвяну ніч на 25 грудня, і було написано «Заповіт».

Як умру, то поховайте Мене на могилі
Серед степу широкого На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, Як реве ревучий.
Як понесе з України У синєє море
Кров ворожу... отойді я І лани і гори —
Все покину, і полину До самого Бога
Молитися... а до того Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

       «… а до того Я не знаю Бога»! Себто до моменту, коли Бог втрутиться і спричинить розв’язання історичних колізій по Справедливості! І тоді порвуться кайдани, і ворожою кров’ю окропиться воля…
       І знову ця мить настала нині для України і українців: чи ж восторжествує та Справедливість, чи знову скінчиться все якимось припасуванням до московитської повозки?

«На те й лихо, Щоб з тим лихом битись…» 

      «Заповіт» аж ніяк не поодинокий випадок пов’язаності поезії Шевченка з Різдвом. Скажімо, 24 грудня 1948 року, на Кос-Аралі, в неволі він пише вірш «На Різдво», який присвячує своєму другові Лазаревському. Де є такі рядки:

На-дворі, бач, Наступає свято...
Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати
У пустині!... Завтра рано Заревуть дзвіниці
В Україні, завтра рано До церкви молитись
Пійдуть люде... Завтра ж рано Завиє голодний
Звір в пустині, і повіє Ураган холодний,
І занесе піском-снігом Курінь, мою хату.
От-так мені доведеться Свято зострічати!..

     Є ознаки певної приреченості, покірності долі, яка спіткала українського пророка. А справа в тому, що адресатом звернення є конкретна людина, друг і товариш, а не народ в цілому, чи якась його значуща частина. Відтак перемагає ліричне, інтимізоване почуття; другові можна пожалітись на те, як воно важко у пустельній неволі.

А ти, друже мій єдиний, Як маєш журитись,
Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі
Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити;
Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю?
Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає.

      Надія пророка – на Божий промисел. І на Слово пророче, яке здатне зрушити з місця сюжети історії.

- За що тебе Господь кара, карає тяжко?
- Бо спіткнувся ти через провину свою…

      25 грудня 1859 року, у своє передостаннє Різдво, Шевченко напише вірш «Осія. Глава ХІУ. Подражаніє», який починається розпачливим:
Погибнеш, згинеш Україно, Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара,
Карає тяжко?
      У «Заповіті» 1845 року Шевченко, по суті справи, виставляє рахунок самому Богові за долю України – не в ролі поета, як видається декому, а в ролі пророка, котрий має свій канал зв’язку і своє суверенне право звертатись до Бога. В «Осія. Глава ХІУ» рахунок в інший бік – самій Україні… Не всій, правда, є конкретні винуватці. Та Кара БожаЗа Богдана, Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих До краю нищить... Покара,
Уб’є незримо і правдиво; Бо довго Довготерпеливий
Дивився мовчки на твою, Гріховную твою утробу
І рек во гніві: – Потреблю Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб’ють
Оперені, а зло зачаті Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..

      Це «подражаніє» Осії, біблійному пророку, який жив в Ізраїльському царстві, державі, що утворилась у північній частині Палестини біля 935 року до н.е. і проіснувала близько двох століть. Трагічним фіналом стало падіння єврейської держави внаслідок завоювання її ассирійським царем Саргоном ІІ. Осія – як справжній пророк – бачив, куди прямує історія, і попереджав:
       «Вернися, Ізраїлю, до Господа, Бога свого, бо спіткнувся ти через провину свою».
       Отак само «спотикалася» й Україна…
       Меседж пророка: тільки спокута порятує Україну, тільки спокута. Бо Держитель – він усе бачить. Зокрема утому Матері-України, «гріхи синовні несучи». То ж звернення пророка саме до Матері-Вкраїни:

Спочивши, скорбная, скажи, Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі, Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем, Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах…

     А далі, пророчо: звернення до самої матері-України, аби сказала «своїм лукавим чадам», чиї душі утрапили в полон московитський. Утрапили, і не відають:

Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар, Їх кроткий, п’яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти, Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста…

      Це ніби сьогодні писано: про те саме «криводушіє огнем». Бо ж неважко спрогнозувати: як тільки настане зупинка військових дій, одразу почнеться в Україні агітація за «доброго царя» московитського, з яким замиритись треба А ще здравиці-муравиці за «незлобиво-мудрагельного» сусіда, який узагалі «ні в чім не винен»,- це ж самі українці своїм «радикалізмом», себто прагненням до незалежності, розсердили, вивели того сусіда з рівноваги - сильно і так «необачно».     

     Ну а за тим – за тим, читай, і нова Переяславська рада – бо ж на те, мовляв, «немає ради».
     Одначе ж пророк Тарас Шевченко бачить фінал от сих трагічних сюжетів – фінал оптимістичний: Слово нове, Слово правдиве і пророче оживе, й за тим переможе.

Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської…

   Правда пророка є безжальною; це правда-мста – дожене і помститься. 

Сергій Тримбач,

критик, літературознавець, кінознавець, член Ради НМФ