Повномасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже понад 630 днів. Це вже довше, ніж перша російсько-чеченська війна (1994-1996).

Максим Майоров, історик, політолог, експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки сьогодні опублікував цікавий допис, з яким пропонуємо ознайомитись.

"Повномасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже понад 630 днів. Це вже довше, ніж перша російсько-чеченська війна (1994-1996).

Побіжно про аналогії між цими двома конфліктами я згадував на 70-й день тут (https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/05/5/161295/).

Аналогій насправді більше, включно з тією, що в обох випадках повномасштабній фазі конфлікту передувала “гібридна”.

Свій гібридний етап 2014-2022 років ми наполегливо записуємо в загальну хроніку російсько-української війни. Щодо конфлікту на Північному Кавказі в історіографії так не прийнято. Хоча перед тим, як російська армія безпосередньо вдерлася до ЧРІ, неодноразово Москва пробувала повалити владу Дудаєва чеченськими руками. Навесні 1992-го, влітку 1993-го і восени 1994 року в Грозному тривали бої із заколотниками.

Крім того, восени 1992-го російська армія окупувала окремі території Сунженського і Малгобецького районів, які у чеченців були спірними з інгушами, а наступного року чеченська “опозиція” знов за підтримки Москви вивела з-під контролю центрального уряду ще й Надтеречний район Чечні. Аналогії з Кримом і ОРДЛО в 2014-му доречні.

Щоправда, росіяни з їх чеченськими колаборантами не намагалися вигадувати нові країни і народи, як це було у випадку з Донбасом. У Чечні не було аналогу “Новоросії”, але цікаво, що свої гібридні операції Москва проводила приблизно там, де у 1926-1929 існував Ново-Чеченський округ. Втім, і без “Новочеченії” росіяни мали в своєму арсеналі засобів впливу історичні зазіхання на північну Чечню з боку терських козаків та ногайців. Але Кремль тоді не став інвестувати в ці проєкти, тож вони залишилися маргінальними.

Повертаючись до повномасштабного вторгнення, можна ще раз згадати російську самовпевненість. Обіцянку міністра оборони Грачова “навести порядок” в Чечні за дві години силами одного парашутно-десантного полку та схожі пафосні заяви про “Київ за три дні”.

Утім більш корисні паралелі Грозного не з Києвом, а зі співмірним за населенням з чеченською столицею Маріуполем, який так само опинився в оточенні і героїчно витримував російську облогу. Гарнізон Маріуполя в повному оточенні оборонявся 82 дні, а останній місяць - утримував лише завод Азовсталь. Перша облога Грозного тривала 66 днів, половину з яких чеченці утримували контроль лише над невеликим передмістям Чорноріччя.

У першу російсько-чеченську війну оборонцям Грозного пощастило більше, ніж захисникам Маріуполя - вони організовано відступили через діряві російські позиції. Гірше довелося у лютому 2000 року, коли залишати чеченську столицю довелося через щільні мінні поля. 

Далі перша російсько-чеченська війна вже дуже мало нагадувала сучасну російсько-українську. Разюча відмінність була передусім у співвідношенні сил противників, і в тому, що невизнана ніким ЧРІ, на відміну від України, не мала зовнішніх союзників, які б постачали їй у промислових масштабах найсучаснішу зброю, а Москву натомість - душили санкціями. Чеченці були змушені вести переважно ”малу” (партизанську) війну. Тож як їм вдалося не просто встояти протягом 630 днів, а ще й перемогти значно сильнішого за себе ворога за цей час?

Наведемо лише кілька основних причин.

Тодішня Росія була неготовою до затяжної кривавої війни. І до самого кінця Москва так і не змогла адаптуватися до нової парадигми. Росія сучасна, хоч одразу і не сподівалася такого спротиву з боку України, все ж змирилася з думкою, що доведеться вести війну на виснаження.

“Кривава чеченська рана” сильно заважала Єльцину особисто. Одне із перших велике перемир'я він санкціонував, аби негатив від війни не зіпсував Росії свято 50-річчя Перемоги 9 травня, на яке були запрошені провідні світові лідери. Далі таких мораторіїв на бойові дії було чимало, і вони об’єктивно грали на користь слабших чеченців. Практично весь час війни тривав модерований ОБСЄ дипломатичний процес: Масхадов постійно зустрічався і домовлявся з російськими генералами. Це підтримувало суб’єктність чеченського резистансу і загальну віру в його перспективи (водночас підривало віру в перспективи чеченських маріонеток Москви). Росія дуже залежала від міжнародної спільноти і прагнула зберегти її підтримку через “належну поведінку”.

Бойові спроможності “федералів” тоді були теж досить обмежені через незадовільну підготовку і оснащення, вкрай низький морально-психологічний рівень. Російські солдати були демотивовані та надзвичайно корумповані: випадки продажу зброї моджахедам та пропуску їх за гроші через блокпости набули характеру масового явища.

Все це відбувалося на тлі тоді ще реальної свободи слова та внутрішньополітичної боротьби в середині РФ. Російські медіа не завжди грали з російською владою за одно. Журналісти брали розлогі інтерв’ю у командирів та лідерів спротиву, засуджували звірства “федералів”, ставили під сумнів саму доцільність війни. Війна була вкрай непопулярною, а втрати російської армії переносилися гостро і голосно.

Чеченські командири вдало використовували полонених як засіб “народної дипломатії”: їх передавали російським матерям, що самотужки добиралися до Чечні, і це все набувало широкого розголосу. Зокрема і стараннями ічкерійської пропаганди, заслуги якої зазвичай приписують керівнику департаменту інформації Мовладі Удугову.

Звісно, і за таких несприятливих обставин величезна Росія могла б воювати ще дуже довго. Але хоч на якомусь завершенні конфлікту став наполягати Єльцин. Війна послаблювала його позиції перед конкурентами (тоді головними були комуністи), а ще Єльцина зраджувало його власне кволе здоров’я. Поставити остаточну крапку він вирішив ще перед президентськими виборами 1996 року, які Єльцин насилу виграв.

Знаменита операція “Джихад” у серпні 1996-го, коли моджахеди спустилися з гір, увійшли в Грозний і заблокували російські війська в столиці, припала на час підготовки Єльцина до інавгурації. Тож йому було не до Чечні. А розрулював ситуацію генерал Лебедь. Напередодні він посів третє місце у виборчих перегонах і за підтримку Єльцина проти Зюганова у другому турі дістав посаду секретаря Ради безпеки РФ. Лебедя безсовісно заманювали перспективою очолити всю Росію, якщо (точніше коли) помре кволий Єльцин. І щоб проявити себе, генерал вирішив власноруч розрубати чеченський вузол - підписав Хасав’юртівські угоди, завершивши таким чином ганебну і непопулярну для Росії війну.

Таким чином, ЧРІ перемогла завдяки щасливому збігу обставин, а також фанатичній вірі чеченців у свій успіх - попри те, що поєдинок Давида з Голіафом у реальному світі дуже рідко завершується на користь першого.

Заслуга українців у сучасній війні не менша. Бо нам протистоїть мотивований і згуртований ворог, готовий терпіти шалені втрати і не зважати на думку міжнародної спільноти. Хоч і не з таким разючим дисбалансом як у Чечні, але наші сили все одно менші, ніж у Росії. А тому інвестування у внутрішню кризу в РФ знову і знову виглядає рятівною стратегією. Хоч цього разу і буде значно важче, ніж у дев’яносто шостому.