Павло ТИЧИНА: А справжня муза там, на фронті…
Павло ТИЧИНА: А справжня муза там, на фронті…
«А СПРАВЖНЯ МУЗА НЕОМУЗЕНА ТАМ ДЕСЬ НА ФРОНТІ В
НІЧ СУХУ ЛЕЖИТЬ ЗАПЛЬОВАНА, ЗАЛУЗАНА НА
УКРАЇНСЬКОМУ ШЛЯХУ…»
Це написав Павло Тичина (1891-1967), у якого нині, 23 січня, День народження. Стільки десятиліть він сам був обпльований, зведений до набору ідіотичних – партійних гасел… «Партія веде, партія веде!» – декламували ми, радянські школярі, біля загиджених класних дошок із тими ж словами. А поза класом – про Тичину, який «пише вірші, та все гірші, та все гірші». Воно й справді так виглядало, в отих словесах, прилизано цукеркових, загорнутих у вірнопіддані гасла і «рєчовкі».
Тичина – такий собі П’єро, якого Карабас-Барабас переламав через коліно і той, з отим зламаним профілем, так і прожив решту життя. Переламав разом з усією Україною, в якій нині чимало сміливців, які розповідають, що на місці Тичини чи Довженка вони б діяли зовсім інакше. А деякі йдуть далі і пропонують викинути спадок геніїв (а вони – генії!) на смітник історії. Навряд чи розуміючи, що без геніїв Україна опуститься на кілька щаблів розвитку униз. Туди, власне, де й знаходяться автори подібних «мудрих» пропозицій. Які, скажу щось непопулярне, діють у руслі рашистських окупантів, котрі, заходячи нині у міста і села, першим ділом нищать саме українських інтелектуалів і українські книжки.
Павло Тичина був пророком, саме за це й скарали його диктатор і диктатура. Бо пророки – люди суворі і кажуть те, що бачать, що прозирають крізь чорні тіні чорної біди. І не вибачають духовної мастурбації.
Тоді, на фініші Першої світової і у розпал війни осатанілої імперії, яка визначила Україну, що прокидалась від сильної анестезії, своїм головним ворогом, і відтак вирішила продовжити операцію на її виснаженому тілі – уже без тієї самої анестезії, без знеболювальних. Кривавий скальпель з тих пір не випускають з рук, хіба що іноді відходять від операційного столу – аби перекурити…
І що ж українська література, як діє вона, який, сказати б, її дискурс за отсієї кривавиці?
Із збірки «Замість сонетів і октав» (1919-1920):
Один в любов, а другий в містику,
а третій в небо, де орли…
І от якомусь гімназистику
вкраїнську музу віддали.
І от перебивають копію
з солодких руських поетес.
Ідуть з утопії в утопію
І називають це «Sagesse».
Ох, як ще недавно подібних «музик», таких нібито мудрагельних (Sagesse – це ж мудрість), маніакально зациклених на копіюванні «солодких руських поетес», було хоч греблю гати. Це тепер вони принишклі, і навіть можуть заголосити український гімн, і навіть закликати до пошуків ворогів… Пророк на ймення Павло Тичина бачив картину такою, якою вона є, або, принаймні, якою має бути.
А справжня муза неомузена
там десь на фронті в ніч суху
лежить запльована, залузана
на українському шляху.
Чого ж кричим, сліпі, задурені:
«Хто грим наклав – отой поет», –
цигарки палим недокурені
і затискаємось в корсет.
І – надсуворий вердикт:
Чи вже втомилась наша нація,
чи недалеко до кінця, –
що в нас чудова профанація
і майже жодного співця?
І майже жодної поезії,
яка б нас вдарила! – Нема.
Самі предтечі анестезії
та лиш розгубленість сама…
1919
Те, що потім, уже в 1930-ті, образ Поета, унаслідок «спеціальної військової операції» по розтину Україну, трансформувався у «предтечу анестезії», спеціаліста по навіюванню псевдокомуністичних снів, є справді трагічним сюжетом.
Одначе ж Тичина як пророк тоді, посеред розору війни, розумів: накладати грим на зранене обличчя нації є річчю злочинною – хоча б тому, що рани не лікуються в гримувальній кімнаті, що під шаром гриму рани починають гнити… Оті гримери – то несправжня муза.
«А справжня муза неомузена там десь на фронті», «запльована, залузана» – вона не заплющує очі і не гримує історичні травми…
І скажіть, хіба вже інше покоління, шістдесятників, не почуло пророчий голос Тичини? Почули Василі – Симоненко і Стус, почула Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Тарас Мельничук… Вони справді «неомузені», вони справді поведені на правду, без якої нація не є нацією.
А ще вони не забувають запитати свій народ, його провідників: чи є у нас культура? Бо відсутність її в арсеналі боротьби за майбутнє унеможливлює перемогу у війні цивілізацій – війні, яка нині вступила у свою вирішальну фазу.
Тичина усе це розумів, усе це ясно прозирав – з днем сьогоднішнім укупі.
Як приклад – ще один вірш із збірки «Замість сонетів і октав».
ІСПИТ
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа
в руки, колоші закачали...
– ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм
скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!
Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.
А навколо злидні - як гудина, як гич! А навколо землі, столочена,
руда...
Тут ходив Сковорода.
АНТИСТРОФА
Найглибший, найвеличніший і разом з тим
найпростіший зміст, укладений на двох-трьох
нотах, – оце й є справжній гімн.
Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне
«Христос Воскрес».
1919-1920
P.S. Довідково. В «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана», упорядкованій Іваном Малковичем, найбільше віршів саме Павла Тичини. Чи Малкович (і мене прошу зарахувати до цієї когорти) нічого не розуміє в поезії, чи ті, хто закликають запхнути Тичину куди подалі? Вирішуйте…
Сергій ТРИМБАЧ, кінознавець, письменник, член Ради Незалежного Медіа Форуму
Світлина: Павло Тичина