Сергій ТРИМБАЧ. День пам’яті великого поета Тараса МЕЛЬНИЧУКА

«ТА ЛЮДИ ТОЧАТЬ СОКИРИ І Я СТАЮ ДЕРЕВОМ…»

Відмінність між Поетом і Деревом усе ж існує: «МЕНЕ МОЖНА РОЗСТРІЛЯТИ, А ДЕРЕВО ЩЕ ДОВГО ЖИВЕ З КУЛЕЮ В СЕРЦІ».

29 березня – День пам’яті великого українського поета,  простого тобі генія української поезії – Тараса МЕЛЬНИЧУКА (20 серпня 1939, село Уторопи, Косівський район, Івано-Франківщина – 29 березня 1995, Коломия, похований у рідному селі Уторопи). Дивовижний гуцул, що ніс у собі горді гени цілковитої свободи, духовної суверенності. І за те його люто ненавиділа російська гебістська система, в надрах якої вилупився нинішній рашистський  фюрер. Кілька арештів, кілька концтабірних «канікул». А на додачу ще й психушка, з її «лікувально-благовісним» упливом… Й ніщо його не зламало, ніщо.

     Так, на нього точили сокири, а у відповідь він поставав деревом – себто живою матерією, сокирі не піддатною.

          Я хочу дивитись
                   на людей
                   з такою ніжністю
                   як дивлюся
                   на звірят
                   чи на водорості

         та люди точать сокири

         і я стаю деревом

   Деревом він, Тарас Мельничук, і був, таким і височить посеред нашої літератури. Й відтак сама сокира зазнавала дивовижних видозмін:

               сокира птахою

               поклонилася

               сокира

               на маленьке деревце помолилася

               поможи Боже

Хоча відмінність між ліричним героєм поезії МЕЛЬНИЧУКА, його alter ego, і деревом є і вона посутня:

                різниця між мною

                і деревом та

                що мене можна

                розстріляти

                а дерево

                ще довго живе

                з кулею у серці

Та все ж таки Поет і був тим деревом, з кулею побіля серця. Куля та летіла крізь віки, прошиваючи серця і доли (і долі!), нищачи саме тіло Вкраїнське. Й відтак Поет, озираючись із таборової далини, не завжди упізнавав Український часопростір… Стародавні, старожитні сюжети, в яких Мельничук почувається таким собі Забутим Предком.

Стародавній сонет

Бджіл медоносних українські доли,
Й сама Вкраїна – вулик золотий...
Було, було... Та відгуло в світи
Й взяло з собою щільники медові.

І покриткою попідтинню доля
Пішла, розп'ята на штики й хрести.
Втіка з Сибіру Кармелюк Устим,
Але дарма – нема Вкраїни вдома.

Є прах. Є страх... З Софії капле кров,
Аж захлинулись Золоті ворота,
І жебраком йде до Москви Суботів,

А до галер прикований Дніпро
Везе своїх братів й сестер в неволю

Господи, Господи, за що знову її поґвалтовано тими ж москалями, Тополю нашу?

Може нічиїй  більше Музі, після Шевченкової, так трагічно не болів, до кривавих душевних ран, імперський полон України і українців, нічиїй. Навіть тоді, коли замріялась така жадана, така сподівана воля – у фатаморганних привидах Чорнобилю.

Немає серця – лиш осердя

Зосталось в грудях,

Де кубло

Звив ненаситець. Серце ж -

Ствердло,

А серце – мертве,

й сонце – вмерло,

Й в терновому вінку чоло.

І не кажи: «Нещасна доле!..»

Той хто загріб тебе, зборов -

Не зжалиться! –

він знає добре

І що то мова,

Й що Чорнобиль,

Й що вільним стати

може

обрій,

Лише умочений у кров.

Трагічний, страшний образ – і який пророчий… Поет знав, що свобода не дасться сама собою, не дарується з небес  – вона кров’ю завойовується.

І так воно в самій Природі, що живе тими ж законами, що й люди - попри те, що останні так часто не годні того визнати.

          Косив. Отак ось! Від плеча.
                   А ліва все вперед ішла...
                   Вмирають трави – а мовчать,
                   І лиже мед з коси бджола.

                   І піднімаються стеблини –
                    І хочуть знову прорости.
                   Але коріння...
                                  На корінні
                   Давно вже мертвий сік застиг.

                   І умирають сині трави,
                   І їх ніхто не воскресить...

                   І лиш бджола повзе, чорнява –
                   І лиже, лиже мед з коси.

         А люди – ті ж самі бджоли, відсмоктують мед (та ж кров). І трави, що мовчать, вмираючи. Скільки десятиліть і століть нищилась, вмирала Україна - і не завжди навіть стогоном озивалась. Окрім поетів…

Тому у своїй поемі-коляді «Пастирі» Мельничук закликає:

                   ходім колядувати

                   до Тичини

                   а потім разом

                   до Шевченка

                   бо ж три нас три нас

                   звіздарі

                   три пастирі

                   малого Йсуса

                   що ізнялися й полетіли

                   та крилечками  з броду

                   п’ють хрещену воду

   Істинно так, істинно. Читаймо поетів, пиймо освячену їхнім Словом воду – вони знали і знають про цей світ щось таке, чого й наймудріші філософи осягнути не годні…

   P.S.  Усі цитати з книги: Тарас Мельничук. Князь роси. Вибране, яка нещодавно побачила світ. Зусиллями упорядника Івана Малковича, який зіграв видатну роль у тому, аби поезія Тараса Мельничука влилась до кровеносної системи української поезії.

Сергій ТРИМБАЧ, кінознознавець, літератор, член Ради Незалежного Медіа Форуму

Світлина: Тарас Мельничук