Емське мововбивство: 150 років потому...

Емське мововбивство: 150 років потому...

30 травня 1876 року кривава, збудована на крові та кістках імперія страшно злякалася нашого слова. Не шаблі, не повстань, а рідного, сильного, українського, яке жило в історичній пісні, героїчній думі, сільській школі, родинній пам’яті. Емський указ став одним із найцинічніших актів мововбивства: заборонили друк книжок українською, скасували ввезення їх з-за кордону, знищили сцену, добили освіту, змосковили церкву, змосковлювали свідомість, - саму можливість бути собою в публічному просторі.

Мій земляк, уродженець Миколаєва, професор Юрій Бойко-Блохин, батько якого був серед перших членів Аркасової «Просвіти», добре засвоїв уроки російщення. Саме тому він, вчений і громадський діяч, домігся того, щоб на приміщенні в німецькому Бад Емсі, в якому ухвалено той убивчий документ, до 100-ліття трагічної дати було встановлено меморіальну дошку. Ця таблиця проголошувала: «В цьому домі підписав 30 травня 1867 року цар Олександр ІІ наказ про заборону і кару за використання української мови. Доказом життєвої сили своєї культури, встановлює українська спільнота цей пам’ятник. Бад Емс, 1976. Світовий Конгрес Вільних Українців». Пізніше дошку розбито, а приміщення… згоріло. Випадковість? Не думаю.

Війна російських злочинців проти України — це справжній геноцид проти нашого народу, рідної мови, ідентичності та права бути собою. Від Емського указу до сучасних ракетних ударів, від антиукраїнського мовного закону «КК» до політики «русского мира» змінюються інструменти, але зберігається ворожа, кривава мета: витіснити українське, підмінити його «зручним язиком», стерти пам’ять і голос народу. Імперія спершу забороняє книжки, а потім намагається знищити тих, хто їх читає.

Зрозуміймо: українська мова — це питання національної безпеки. Її захист — не символічний жест, а фундамент державності. Там, де звучить українська, там Україна. Справжня перемога — це не тільки звільнені території, а й утверджений український простір у школі, медіа, культурі, повсякденному житті. Бо мова — це надійний кордон, який проходить у свідомості, а не тільки на мапі. Мова - це Шевченко. Куліш. Огієнко. Субтельний. Кримський. Багряний. Стус. Симоненко. Нитченко.

Наш обов’язок сьогодні - боротися. Обʼєднуватись. Розмовляти українською голосно і переконливо. Завдання - нагадувати світові про чорну дату мововбивства. Століття геноциду. Голодомор. Війну, що триває в самому центрі Європи. Народ, який бореться за майбутнє світу. Героїв-оборонців. Полонених. Викрадених дітей. Міжнародний кримінальний суд. Тисячолітню державу, яка ніколи не скориться ворогу.

Слава Україні!

Героям слава!

Тарас КРЕМІНЬ