Богдан ГОРИНЬ: Кого захищали Олег Бажан і Юрій Данилюк у справі підпалу академічної бібліотеки 1964 року?..

Богдан ГОРИНЬ:

Кого захищали Олег Бажан і Юрій Данилюк у справі підпалу академічної бібліотеки 1964 року?..

Із нової книги «Під ковпаком окупантів. Документальний есей-колаж»

Публікується в авторській редакції 

Історія боротьби багатьох народів за свободу підказує, що поневолену країну може врятувати пробудження в народі національної свідомості й готовність чинити опір окупантам. А щоб народ пробудився він повинен знати про загрозу своєму існуванню — духовному й фізичному. Донести до народу правду про минуле й сучасне народу покликаний був у 1960-ті рр. самвидав — инших способів не було, зважаючи, що ЗМІ знаходилися під суворим контролем кагебістської цензури.

Отримавши викривальний документ „З приводу процесу над Погружальським”, в якому з болем висвітлено трагічну подію спалення національних скарбів, автор цього есею-колажу вирішив, що докладе всіх сил, щоб цей високого рівня публіцистичний твір був якнайширше відомий в усіх областях і районах України, щоб якнайбільша кількість людей могла ознайомитися зі ситуацією в Україні, щоб люди знали, як окупаційний режим знищує духовні підвалини українського народу.

Щоб досягти на друкарській машинці якомога більше примірників, автору цих рядків, як і його друзям, доводилося під «копірку» закладати по 9–10 аркушів цигаркового паперу. Активісти Руху опору роздавали документ знайомим з проханням передрукувати його й передати иншим, а ті, щоб передали ще иншим.

Усе активніше поширення в Україні документа „З приводу процесу над Погружальським”, публікація його за кордоном у журналі „Сучасність” завдали відчутного морального удару окупаційній владі, міцно вдарили по її охоронному органу — КГБ. За порівняно короткий час документ „З приводу процесу над Погружальським” став відомий у середовищі опозиційно налаштованої до режиму інтелігенції у багатьох містах України. Читачі документа дізналися, що підпал Публічної бібліотеки АН УССР — це спеціальна акція, організована КГБ. Отже, те, що на думку органів КГБ мало бути суворо таємним, стало явним, а тому кагебісти сичали від люті й вирішили жорстоко карати поширювачів документа, зберігання і поширення якого кваліфікували як небезпечний державний злочин, що підпадає під статті 62 ч. 1 Кримінального кодексу УССР „Антирадянська агітація і пропаганда” і під ст. 64 КК УССР „Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а також сама участь в антирадянській організації”.

Попри всі зусилля на друкарській машинці неможливо було виготовити ту кількість примірників, щоб викривальний документ дійшов до громадських кіл України, а не лише опозиційно налаштованої інтелігенції. Отже, необхідно було шукати инших способів його поширення. Авторові цього есею-колажу не давала спокою нав’язлива ідея створення підпільної друкарні. Я почав шукати людей, з якими б можна цю ідею втілити у життя. Тішила думка, що лінотипіст Анатолій Шевчук взявся у Житомирській друкарні виготовити для тиражування заборонених віршів поетів-шістдесятників лінотипні відливи. А як бути з тиражуванням инших самвидавних матеріялів, кількість яких зростає?

Проблему можна було б вирішити, якби роздобути шрифт і незалежно ні від кого розмножувати будь-який текст. А поки не вдалося роздобути шрифт, доведеться запитати Анатолія чи взявся б він за виготовлення лінотипних рядків з документа, більшого за об’ємом у порівнянні зі збіркою поетичних творів. З Анатолієм ми домовилися, що жодних телефонних чи листовних контактів між нами не повинно бути. Отже, єдиний варіянт — поїхати до нього й запитати, чи зможе виконати нове, винятково важливе замовлення. Паралельно шукав я инших варіянтів для організації великих накладів позацензурних літературних творів, публіцистичних та наукових статей.

 

Павло Чемерис

Як науковий працівник Львівського музею українського мистецтва (тепер Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького) я мало не щоденно після закінчення робочого дня у Музеї продовжував працю у Львівській науковій бібліотеці АН УССР ім. Стефаника, вишукуючи матеріял для затвердженої Вченою радою Музею наукової праці про боротьбу течій і напрямів в українському мистецтві 1920-х — 1930-х рр., а також для теми „Психологія творчості”, яка мене продовжувала цікавити з університетських років.

У бібліотеці я часто бачився з Михайлом Осадчим, з яким заприятелював ще під час навчання в університеті. Михайло — випускник факультету журналістики Львівського університету ім. І. Франка, від 1960-го був викладачем університету, працював над матеріялами для дисертації про Остапа Вишню. Якийсь час був редактором університетської багатотиражки. Ми заприятелювали, я часто бував у наданому Михайлові однокімнатному помешканні на вул. Некрасова, де познайомився з його однокурсником Павлом Чемерисом, з котрим Осадчий підтримував дружні стосунки.

Бувало, що ми втрьох допізна дискутували на різні теми. Наговорившись, удвох з Павлом поверталися додому. Від вулиці Некрасова до помешкання, яке я винаймав у самому центрі міста, доводилося йти понад тридцять хвилин. Павло під час нашої ходи з цікавістю вислуховував мої розповіді про київських шістдесятників, про невідомі йому твори самвидаву. На вулиці Театральній біля входу до квартири (вхідні двері були від тротуару) ми, міцно потиснувши один одному руку, розходилися. Я не питав Павла, де він мешкає і чи зручно йому супроводжувати мене до мого помешкання.

З першого знайомства Павло викликав у мене повну довіру і, як не дивно, довіра до нього була набагато більшою, ніж до Михайла Осадчого, члена КПСС. Зі мною Павло також почував себе цілком розкутим, давав докладний аналіз совєтскої національної політики з її курсом на створення єдиного „совєтского народу”, називав ініціяторів тої політики й ті імпершовіністичні сили, які в проведенні такої політики були найбільше зацікавлені. Він уважно читав не лише республіканські, а й всесоюзні газети „Правду” й „Известия”, добре орієнтувався у стратегічних і тактичних завданнях, які ставила перед собою КПСС. У мене виникла думка, що Павло, як талановитий журналіст і політолог, міг би писати для самвидаву на фаховому рівні політичні статті та коментарі на актуальні теми, але не смів йому пропонувати таку підпільну творчість, оскільки зосередив свою увагу на не менше важливій проблемі.

На питання Павла, над чим я працюю, розповів йому, що на даний час найважливішою працею вважаю виготовлення і поширення самвидаву, ночами вистукую на машинці матеріяли, щоб роздати їх знайомим у Львові та инших містах. Коли під час розмови Павло розповів, що має контакти з друкарнею, працює відповідальним секретарем редакції газети „Поліграфіст” Львівського поліграфічного інституту, запропонував йому винести з друкарні кілограм-два шрифтів, щоб змонтувати з них матрицю для тиражування самвидаву. Павло розумів, що взяти й винести з друкарні шрифти — це ризикована справа, і все ж пообіцяв виконати моє прохання, допомогти налагодити тиражування матеріалів самвидаву друкарським способом.

Ми домовилися, що крім нас двох про нашу розмову ніхто не повинен знати, в тому числі його і мій приятель Михайло Осадчий. Прощаючись, міцно потиснувши один одному руку. Отже, з Павлом я обговорював такі питання, які не наважувався порушувати в розмові з Осадчим або з ким іншим, бо мова йшла про небезпечний задум — створення підпільної друкарні, тиражування самвидаву.

Через тиждень Павло призначив мені на околиці міста зустріч і вручив мені брудний мішечок зі шрифтами. Розповів, що той мішечок знайшов у друкарні, всипав у нього по дві чи по три пригорщі кожної літери за алфавітом і поклав у портфель. Ми обговорили технічні питання, як найдоцільніше ці шрифти використати. Виявилося, що реалізувати цю ідею не так просто: необхідно виготовити бодай примітивне обладнання — рамку для набору тексту, валик, поліграфічну фарбу. Я запевнив його, що поліграфічну фарбу мені дадуть у графічній майстерні митці, котрі використовують поліграфічну фарбу для виготовлення відбитків своїх творів з лінолеуму.

Почувши, що з фарбою не буде проблеми, Павло порадив знайти надійну людину, котра б виготовила пристосування для формування зі шрифтів матриці для тиражування тексту. Вночі, будучи впевнений, що у такий пізній час на орендоване мною помешкання не загляне господар, я висипав перемішані у мішечку шрифти на стіл і почав складати великі та малі літери в окремі купки, щоб упакувати окремо великі та малі літери від «Аа» до «Яя». Коли кожна літера буде в окремому пакеті, то це полегшить складання тексту з тих літер, виготовлення матриці для тиражування документів.

Під час тої нудної праці я зауважив, що не вистачає розділових знаків, без яких неможливо скласти текст, який би відповідав усім вимогам правопису. При наступній зустрічі розповів Павлові, що не вистачає деяких знаків, зокрема «рисок», «апострофів», «ком», «двокрапок», «дужок». Він пообіцяв через тиждень-два (щоб не потрапити під підозру) принести ці знаки.

 

„Шрифт”

Про нашу домовленість Павло Чемерис згодом розповів у спогаді „Шрифт”, який передруковую без скорочень: «Критика „культу особи Сталіна” на XX з’їзді партії (1956 р.) була початком т.зв. „хрущовської відлиги”. Невдовзі Хрущов значно очистив „органи” від сталіністів. У пресі майже постійно появлялися публікації про сталінські репресії, про реабілітацію жертв сваволі. Омертвляючий льодовик тотального страху дещо „потеплішав”. У цих умовах почали з’являтися й виступи національного спрямування. Друкувалися вони потайки, на друкарських машинках, мізерною кількістю. Отож була потреба у більш серйозних засобах тиражування дисидентства.

Якось при зустрічі (орієнтовно червень — липень 1965 року) Богдан Горинь спитав, чи не міг би я роздобути шрифтів для друкарського видання самвидавчих матеріалів. Я тоді був відповідальним секретарем редакції газети „Поліграфіст” Львівського поліграфічного інституту, то сказав, що це майже елементарна річ. Інститут мав свою навчальну друкарню на вулиці Лєніна (тепер Личаківська) 3, де набиралася, версталась і друкувалася газета. Там я бував майже кожного робочого дня, іноді годинами. Під час обіду рідко хто залишався у складальному цеху. Каси шрифтів, як правило, були повні боргесом, петитом, меншою мірою нонпарелем, але він і не підходив у даному разі.

Найбільший інтерес представляв петит. За кілька заходів я набрав його десь зо два кілограми — майже всі літери, з яких можна було скласти відповідний текст. Домовились про зустріч, і я передав Богданові цей шрифт. Через деякий час він сказав, що бракує деяких літер і знаків (ком, м’яких знаків та ін.). Я пообіцяв їх донести.

Але наприкінці серпня — початку вересня 1965 року Богдан разом з багатьма іншими був заарештований, і пакет літер і знаків, яких бракувало у попередній передачі, довелося викинути (порозсипати по бур’янах в різних місцях). Чи була використана для діла передана кількість шрифта — невідомо. Скоріше всього — ні, оскільки ситуація дуже ускладнилась. Коли повним ходом йшло слідство заарештованих, мене викликали в КГБ у справі Михайла Осадчого. Ми були однокурсники факультету журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. На той час він уже працював викладачем університету, захистив кандидатську дисертацію. Зустрічались ми часто.

Слідство проводив Харитонов. Зустріч з ним тривала десь п’ять годин з півгодинною перервою на обід. Потерпав я, чи не знають кагебисти щось про петит?! Відчув, а потім на цій же „зустрічі” впевнився, що не знають.

Харитонова цікавила „антирадянська діяльність” Осадчого, старався витягнути з мене хоч якісь докази „на цей счет”, але я йому нічого такого не сказав. Мотивував тим, що Осадчий — член партії („бувший член партії!” — уточнив Харитонов), працював на солідній посаді, а я хто — ні те, ні се. Як він міг довіритися мені у цій справі? Було відчуття, що таке пояснення правдоподібне.

Для кагебистів важливе значення мала „логіка”. Крім цього, старші віком кагебисти, власне, ще енкаведисти, до яких належав Харитонов, були розчаровані й здеморалізовані критикою „культу особи”. Сталінський оскал проти „врагов народа” у них хоч традиційно подекуди ще гарчав підвалами тортур і розстрілів, але вже у наморднику „оновленого” КГБ. Павло Чемерис, 25.03.2004 р.».

 

Реакція КГБ на самвидав

«Що вам відомо про виготовлення й поширення антирадянського документа „З приводу процесу над Погружальським”»? — таким було перше запитання майора Гальського, коли 26 серпня 1965 р. я опинився у слідчому ізоляторі УКГБ по Львівській области. Аналогічне запитання кагебісти задавали майже всім заарештованим у кількох містах України.

Причина нервозності кагебістів полягала в тому, що поширений в Україні й за кордоном документ самвидаву про підпал Публічної бібліотеки в Київі став для них головним болем, якого вони намагалися за всяку ціну позбутися. Бути в очах української й світової громадськості вандалами — така репутація їх не влаштовувала, тому намагалися переконати заарештованих і їхніх прихильників, що КГБ жодного стосунку до підпалу бібліотеки не має, а Погружальський діяв один і підпалив книгозбірню лише з допомогою сірників…

Мізки КГБ муляв розголос, що для знищення книгозбірні було використано фосфор. Якщо не спростувати це твердження, тоді доведеться пояснити, хто забезпечив Погружальського фосфором.

 

Запізнілий адвокатський захист КГБ

Шановні українські історики Олег Бажан і Юрій Данилюк у розвідці про підпал Державної Публічної бібліотеки справедливо зауважують: «Протягом тривалого часу будь-яка згадка про справу Віктора Погружальського здавалася неможливою, оскільки пов’язані з цим документальні матеріали були практично недоступними для дослідників і широкого загалу».

Після цих слів автори заявляють: «Лише сьогодні ми можемо сказати всю до останку правду про історію підпалу академічної бібліотеки, яка виглядає значно прозаїчніше, ніж її змальовували національно-свідомі кола української інтелігенції».

Отже, Олег Бажан і Юрій Данилюк вирішили спростувати думки, як вони висловилися, „національно-свідомих кіл української інтелігенції”. Було сподівання, що ознайомившись з великою кількістю архівних матеріялів, автори названої публікації дадуть аргументовану відповідь на поставлене питання, проте на читачів (до них зачисляю й себе), котрі надіялися почути від авторів „всю до останку правду про історію підпалу академічної бібліотеки” чекало велике розчарування.

Зазначивши, що історія з підпалом бібліотеки потребує цілого ряду уточнень і спростувань, які супроводжують справу Погружальського вже впродовж трьох десятиріч, автори, не піддавши доступні їм архівні матеріяли належному всебічному осмисленню, вдалися до сумнівних категоричних тверджень, заявивши: «Так, не витримує ніякої критики версія, що підпал бібліотеки було сплановано і організовано радянськими спецслужбами з метою знищення унікальної колекції україніки, рукописних фондів, які зберігалися в академічній бібліотеці. На наше щастя саме ці колекції постраждали щонайменше (!?). Найбільш ушкодженими були фонди літератури з географії, медицини, деяких технічних дисциплін. Не підтверджується архівними документами і наявність під час пожежі якихось спеціальних речовин, які завадили як найшвидшому гасінню» (підкр. моє. — Б.Г.).

Такі голослівні заяви відомих істориків, які не взяли до уваги вчинені КГБ упродовж десятиліть відкриті і таємні злочини, викликають здивування. Наївно шукати прямі докази причетності органів КГБ до підпалу Публічної бібліотеки в архівах, оскільки свої злочинні дії спецоргани СССР після XX з’їзду КПСС намагалися реалізовувати так, щоб не залишати слідів участі у цих злочинах. Слова голови КГБ СССР Сємічастного (сказані, щоправда, з иншого приводу) про те, що «КГБ на этот счет вообще нигде и никаких следов не хотели оставлять» (підкр. моє. — Б.Г.) були у шістдесяті й пізніші роки неписаним законом, нормою їхньої злочинної діяльності.

Оскільки підпал Публічної бібліотеки АН УССР 1964 р. набув не лише всеукраїнського, а й світового розголосу, КГБ при Совєті Міністрів УССР з метою зняття підозри про причетність до підпалу бібліотеки совєтских спецслужб, доручив своєму співробітнику майорові Каліку написати про цю подію роз’яснювальний матеріял, який увійшов до історії злодіянь в Україні російського імпершовінізму під назвою „Обзорная справка”. У ній на основі попереднього і судового слідства про підпал бібліотеки було намагання усю вину покласти на Погружальського, котрий «учинив підпал з почуття помсти директорові і працівникам бібліотеки», які його принижували й ображали, а тому підпалив книгозбірню з допомогою двох коробок принесених з дому сірників.

Такий виклад матеріялу мав бути запереченням поголосок про використання при підпалі бібліотеки фосфору і третіх осіб — можливо, з-поза бібліотеки. Підготовлена 11 грудня 1965 р., підписана старшим слідчим слідчого відділу КГБ при СМ УССР майором Каліком „Обзорная справка” була призначена компартійним органам і органам КГБ для внутрішнього користування. Цю довідку було розіслано в обласні Управління КГБ для проведення роз’яснювальної роботи з учасниками розповсюдження „антирадянського документа”, для спростування „вигадок”, і „наклепів”, поширюваних у самвидаві. За підписом начальника слідчого відділу КГБ при Совєті Міністрів УССР полковника Пивоварця ця довідка 20 грудня була надіслана на ім’я начальника слідчого відділу УКГБ при СМ УССР по Житомирській области (зареєстрована в секретаріаті 22. XII. 1965 р. Вх. №3086).

Саме тоді вже розслідувалася, порушена 1-го листопада 1965 року кримінальна справа за фактом знайдених школярами лінотипних рядків статті „З приводу процесу над Погружальським”. Згодом, після арешту 23-го травня 1966 року Анатолія Шевчука знайомили (без протоколу) з „Обзорной справкой”, схиляючи його до думки, що підпал Публічної бібліотеки Погружальський учинив за допомогою сірників, не використовуючи фосфору.

Ймовірно, що „Обзорная справка” була надіслана також до Москви — у КГБ СССР. Цитуючи „Обзорную справку по архивному уголовному делу №8-1-64 по обвинению Погружальского Виктора Владимировича”, до наведених у „справці” тверджень її автора та свідчень Погружальського на попередньому слідстві і на судовому засіданні подаватиму власні коментарі, долучаючи до них цитати з публікації про підпал Публічної бібліотеки Сергія Білоконя, спогади очевидців і свідків тієї жахливої події. Отже, читаємо й думаємо.

 

Про хибність тверджень „адвокатів” КГБ

Написана російською мовою старшим слідчим слідчого відділу КГБ при СМ УССР майором Каліком довідка має назву: „Обзорная справка по архивному уголовному делу №8-1-64 по обвинению Погружальского Виктора Владимировича, 1925 года рождения, уроженца с.Слободка-Иванковская, Дунаевецкого района Хмельницкой области, украинца, гр-на СССР, беспартийного, образование высшее, до ареста работавшего старшим библиотекарем Государственной публичной библиотеки, проживавшего в г.Киеве, ул. Ленина №16/18, кв. 12”.

Названу „Обзорную справку» цитуватиму курсивом уривок за уривком з позначкою О.С., не пропускаючи жодного рядка.

До кожної цитати даватиму власні коментарі. Початок тексту довідки починається з повідомлення О.С.: «Утром 24 мая 1964 года в Государственной публичной библиотеке Академии наук УССР в городе Киеве уборщицей Денисюк Ю. М. и сторожем Скира М. М. был обнаружен пожар, о чем в 5 час. 59 м. (підкр. моє. — Б.Г.) Скира сообщил по телефону в пожарную часть. Прибывшие пожарные части в 6. ч. 04 м. (підкр. моє. — Б.Г.), утра обнаружили очаги пожара одновременно в нескольких местах каждого из восьми этажей здания книгохранилища библиотеки и на 4-м этаже основной части здания библиотеки».

Мій коментар: Вдумайся, шановний читачу, в цю інформацію!

Про пожежу сторож повідомив пожежну частину о 5 год 59 хв, а пожежні машини прибули через п’ять хвилин — о 6 год. 04 хв. Якщо ця інформація правдива, то в такому разі пожежники були заздалегідь попереджені про особливий виклик і чекали вказівки на виїзд до Публічної бібліотеки АН УССР. Для того, щоб пожежні машини прибули на місце пожежі пожежникам необхідно було затратити час на їзду, а відповідно одягнутися, завести машини, взяти необхідне обладнання, зважаючи, що одна ситуація, коли горить невеликий будинок, а зовсім інша, коли горить восьмиповерхова будівля з легкозаймистим матеріялом.

О.С.: «Как видно из материалов, примерно в 7. ч. 35 м. на пожаре было сосредоточено 17 пожарных автонасосов и автоцистерн, 2 механических лестницы, 4 других специальных автомобиля, 87 человек рядового и начальствующего состава пожарной охраны гарнизона».

Мій коментар: Дізнавшись, що Погружальський виконав дане йому доручення і пожежею за лічені хвилини охоплено всі вісім поверхів, з КГБ поступив наказ стягнути до будівлі бібліотеки всі можливі засоби для гасіння великої пожежі. На мій погляд, було це зроблено тому, щоб продемонструвати українській і світовій громадськості максимальні зусилля докладені для гасіння пожежі, що вже було неможливо, оскільки за лічені хвилини пожежею були охоплені всі вісім поверхів будівлі.

О.С.: «В связи с большим количеством очагов горения, возникших одновременно во всех помещениях книгохранилища и на четвертом этаже основной части здания, быстрым распространением огня, сильной концентрацией дыма и высокой температурой (підкр. моє. — Б.Г.) создались особо сложные и трудные условия для работы пожарной охраны».

Мій коментар: Виникає питання, як могла восьмиповерхова будівля спалахнути за лічені хвилини? Адже книги не горять так, як горить солома чи сухе дерево — книги тліють, а не горять, даючи багато диму, але не дають високої температури.

Щоб книги на стелажах бібліотеки „за лічені хвилини” запалахкотіли вогнем і дали високу температуру, їх треба було облити бензином, посипати фосфором або іншими запальними сумішами. Якщо це було зроблено, тоді висока температура на всіх восьми поверхах має своє пояснення: книги перед підпалом були обсипані якимсь легкозаймистим порошком.

Від підкинених під стелажі вирваних з книг підпалених аркушів стелаж із книгами здатний лише тліти, але не здатний, повторюю, загорітися, передати вогонь иншим полицям.

Ще з дитинства я запам’ятав, як солдати спецчастини НКВД, які прибули для депортації селян у Сибір (у тому числі моєї мами з двома синами — мене та Михайла), розмістивши на подвір’ю нашої хати величезний казан на триніжку для варення супу і кидали у вогонь винесені з хати книжки батькової бібліотеки разом із моїми — дитячими. Я стояв неподалік, стримуючи сльози. На моїх очах книжки не горіли, а обвуглювалися, вогонь не проникав у середину книг. Щоб спалити книжки солдат повертав їх на різні боки і підкладав до багаття дрова.

Ще одне моє спостереження: прибиральник сміття на затоці, спалюючи після відпочивальників папери, газети, кидав також у вогонь залишені непотрібні їм книжки. Папери й газети горіли, а книжки лише обгорали, не давши полум’я.

Для з’ясування правди про підпал Публічної бібліотеки АН УССР необхідно взяти до уваги не лише завчені покази Погружальського, але й розповіді свідків цієї події, зокрема, розповідь прибиральниці про те, що крім Погружальського вона бачила ще одного мужчину. Якщо це так, то яку функцію виконував двійник? Можливо, що саме того мужчину Погружальський водив по поверхах і вони разом обсипали фосфором книжки на стелажах?

Присутність у нічний час у приміщенні бібліотеки ще однієї людини, котра, ймовірно, виконувала підготовчу роботу для підпалу, дає відповідь, чому за кілька хвилин до приїзду пожежників так швидко й з такою силою почав палахкотіти вогонь на всіх восьми поверхах бібліотеки.

Врешті, є ще один спосіб перевірити завчені свідчення Погружальського. Кожного дня на приймальних пунктах макулатури можна побачити чимало книг, за тиждень-два їх назбирується сотні. Ці книжки можна викупити й провести експеримент.

Розмістивши книжки на стелажі, можна було б переконатися, що неможливо підпалити книжки, кинувши біля них вирвані з книг підпалені аркуші. Аркуші згорять, а книжки будуть лише тліти. Надіюся, що такий експеримент буде проведений (між иншим, така практика передбачена Кримінально-процесуальним кодексом УССР статтею „Відтворення обстановки і обставин події”, в якій зазначено: «З метою перевірки і уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, обвинуваченого чи підозрюваного або даних, одержаних при проводженні огляду та інших слідчих дій, слідчий може виїхати на місце і в присутності понятих, а в необхідних випадках з участю спеціаліста, свідка, потерпілого і обвинуваченого відтворити обстановку і умови, в яких ті чи инші події могли відбутися в дійсності» (підкр. моє. — Б.Г.).

На моє переконання — у випадку проведення експерименту підпалу книжок (очевидно, поза межами бібліотеки) одними лише сірниками остаточно розвіється думка, що Погружальський підпалив вісім поверхів книгосховища з допомогою неповних двох коробок сірників.

Отже, щоб у книгосховищі книги на стелажах за кілька хвилин запалахкотіли вогнем і дали високу температуру їх треба було посипати якимись легкозаймистими порошками — фосфором, калієм, амонієм (чи ще чимось), які дають високу температуру.

Відомо, що калійна селітра — основний компонент чорного пороху, коли на неї потрапляє вода, дає високу температуру. Високу температуру дає також кальцій, який при нагріванні на повітрі спалахує і горить яскраво-червоним полум’ям. До речовин, які легко спалахують належить білий і коричневий фосфор, таблетки і порошок т.зв. сухого спирту. Після спалення вони не залишають золи, тому неможливо доказати, які з них були застосовані при підпалі книжок.

Якщо розміщені на стелажах книги перед тим, як їх підпалив сірниками Погружальський, були обсипані порошками білого чи коричневого фосфору, тоді стає зрозумілим, чому „за лічені хвилини” відбувся майже одночасний спалах вогню з високою температурою на всіх восьми поверхах книгозбірні.

Олег Бажан та Юрій Данилюк звертають увагу «На пожежників, що прибули до будинку бібліотеки о 6 год 04 хв чекала справді розбурхана стихія. Виявлених 30 вогнищ зусиллями 17 оперативних відділень, 152 пожежників вдалося ліквідувати лише через 31 годину. 25 травня о 13 год 27 хв при ліквідації пожежі 26 пожежників отримали важкі отруєння і опіки роговиць очей».

Про отруєння пожежників під час гасіння пожежі пише також Сергій Білокінь: «Гуртові перехожих, серед яких — на алеї Ботанічного саду — стояв і я особисто (це вже я знов додаю від себе. — С.Б.), казав під час короткого відпочинку пожежник, що розсипано калій. Від води він загоряється. Бо що більше лляли, то більший був вогонь. Перечитуючи чотири томи слідства (розписатися йому сказали за вісім. — С.Б.), Візир побачив в одному з документів, що надійшли від пожежного начальства, згадку про фосфорне отруєння 14-ти душ. Фосфор запалюється сам по собі від високої температури, у лабораторіях його видають під розписку грамами. Скільки ж треба було його на бібліотеку? І де він стільки взяв?».

Не пропускаючи жодного рядка і жодного слова, читаємо далі абзац за абзацом, написане слідчим слідчого відділу КГБ при Совєті Міністрів УССР майором Каліком.

О.С.: «Учитывая сложность в тушении пожара, затяжной характер его, необходимость эвакуации книг и др. ценностей, на пожар был дополнительно вызван свободный в тот день личный состав пожарных частей г.Киева в количестве 72 человек, курсанты пожарно-технической школы КВО в количестве 50 человек и солдаты воинской части в количестве 150 человек».

Мій коментар: Складається враження, що всі ці заходи були зарання продумані спецорганами з метою продемонструвати українській і світовій громадськості, як влада докладала всіх сил, щоб погасити пожежу.

О.С.: «Для обеспечения непрерывной подачи средств на тушение пожара в здание библиотеки, эвакуации и защити книжного фонда, а также ускорения ликвидации очагов в помещениях принималось, в частности следующие меры: — для уменьшения кислотности горения и снижения температуры в книгохранилище, расположенном на 4-м этаже основной части здания, в оконные проемы подавалась высокократная воздушно-механическая пена по автомеханической лестнице; — была организована эвакуация и защита брезентами от воды книг и других материальных ценностей; — при помощи водоуборочных эжекторов и силами воинских частей осуществлялась уборка воды из помещений.

Принятыми мерами не было допущено распространение огня в 3-й и нижележащие этажи основной части здания, в чердачные помещения и на крышу. В помещении 8-ми этажной части книгохранилища пожар был ликвидирован к 13 часам 24 мая 1964 года. Тушение пожара в помещениях 4 этажа основной части здания приняло затяной характер. Пожар в этой части здания был полностью ликвидирован к 18 час. 27 м. 25 мая 1964 года. На этом этаже имелись менее доступные помещения со сложной планировкой, было больше интенсивное горение к моменту прибытия пожарных подразделений, а заваленными горящими стеллажами и книгами затруднен доступ внутрь помещений».

Мій коментар: Отже, на 4 поверсі основної частини будинку було настільки інтенсивне горіння, що пожежникам не вдалося його погасити впродовж дня, тому гасіння тривало й наступного дня. Ця інформація викликає роздуми. Якщо Погружальський кинув біля одного чи двох стелажів вирвані з книги й зім’яті аркуші та підпалив їх, то вогонь, якщо книги не були посипані фосфором, не здатний був за 5 хвилин охопити всі стелажі.

Автори розвідки про підпал Публічної бібліотеки АН УССР Юрій Данилюк і Олег Бажан твердять, що під час слідства не було виявлено застосування фосфору при підпалі книжок. Дивне твердження! Та хіба слідство було зацікавлене в тому, щоб такий факт був підтверджений? Адже мета КГБ полягала в тому, щоб винуватцем скоєного злочину був лише Погружальський, який під час слідства і судового розгляду справи говорив лише те, що йому наказано було говорити.

Здавалося б, що інформація про те, що 14 осіб пожежників отруїлися при гасінні пожежі фосфором мала б бути обговорена й проаналізована під час судового розгляду кримінальної справи Погружальського, але це питання не могло бути порушене під час судового засідання з тої причини, що згадка про використання при підпалі Публічної бібліотеки АН УССР фосфору наводила б на думку про справжніх організаторів злочину.

О.С.: «По факту указанного пожара тогда же, 24 мая 1964 года Прокуратурой было возбуждено уголовное дело. Расследованием установлено, что пожар возник в результате умышленного поджога книгохранилища Погружальским Виктором Владимировичем, работавшим в течение 13 лет старшим библиотекарем на почве мести администрации библиотеки, которая по его мнению относилась к нему несправедливо.

На допросе 25 июля 1964 года Погружальский объяснил причины и обстоятельства совершенного им поджога библиотеки, показал: „В ночь с 23 на 24 мая 1964 года я остался в здании библиотеки АН УССР, где 24 мая 1964 года, примерно в 5 час. 30 мин. совершил поджог книгохранилища библиотеки — на всех ее 8 этажах, а затем поджог каталожные карточки”».

Мій коментар: У цьому показі Погружальського слід звернути увагу, що підпал бібліотеки він учинив о 5 год 30 хв. Мабуть, мусив бігати з поверху на поверх, щоб за 30 хв підпалити стелажі на всіх восьми поверхах, які „за лічені хвилини” почали палахкотіти сильним вогнем з високою температурою.

О.С.: «Поджог библиотеки я совершил с целью мести администрации библиотеки — директору Дончаку, его заместителю Рудю, работникам библиотеки Петренко, Молодникову, Шимченко, Панковой, Павличенко, которые всячески травили меня, издевались надо мной, пытались сделать из меня душевно больного, угрожали тем, что я был на оккупированной территории, что у меня репрессирован отец».

Мій коментар: У цих словах Погружальського відсутня логіка. Можна повірити його твердженню, що адміністрація бібліотеки, будучи поінформована органами КГБ (єдино можливе джерело інформації, хто такий Погружальський), ставилася до свого працівника насторожено, ображали, дорікали фактами із його біографії (звідкіля їм було відоме його минуле?). Прикрості, за словами Погружальського, чинив директор, окремі працівники. Усім їм Погружальський міг у різний спосіб помститися, скажімо, підпалити автомобіль директора або вчинити ще якісь капості. Тому дивно й непереконливо, що Погружальський вилив свою образу і злість не на кривдників, які його ображали, а на книги, які лежали на стелажах і нічим йому не допікали.

Погружальський працював тринадцять років в Публічній бібліотеці АН УССР. Якби він з перших років праці терпів приниження від керівництва бібліотеки, то міг звільнитися, перейти на працю в якусь иншу київську бібліотеку. Ймовірно, що саме КГБ розпускало серед працівників бібліотеки поголоски про те, що Погружальський був на окупованій території, що в нього репресований батько, бо хто, крім КГБ, міг знати докладну біографію Погружальського? Розпущені про Погружальського поголоски, дорікання його минулим могли бути інспіровані КГБ як підготовчий етап для реалізації задуманої спецоперації по знищенню духовної скарбниці України.

О.С.: «Погружальский в ходе расследования пояснил, что мысль о мести администрации библиотеки путем поджога библиотеки возникла у него осенью 1963 года».

Мій коментар: Слова Погружальського про те, що думка про підпал бібліотеки виникла в нього 1963 року заслуговують на увагу. Саме 1963 року Державна публічна бібліотека АН УССР мала великий наплив відвідувачів, спраглих пізнати українську історію, філософію, літературу й культуру з книг, переданих зі спецфонду для загального користування.

Публічна бібліотека стала місцем паломництва молоді, спраглої ознайомитися з ще недавно забороненими книгами з історії України, української літератури — „Історією України” Михайла Грушевського, творами Олександра Олеся, Миколи Вороного, Миколи Зерова, Євгена Плужника й творами десятків инших видатних письменників, переданих зі спецфонду для загального користування. Читачі мали можливість ознайомитися з низкою книг, які роками пролежали в спецфонді й тепер стали доступними для читання. Студенти годинами сиділи в залі каталогів, вишукуючи книги, до яких раніше не було доступу.

Тут доречно нагадати спогад Валерія Шевчука про його пошуки в університетській бібліотеці книг, переданих зі спецфонду для загального користування: «Перше, що я вчинив: подався в каталоги університетської бібліотеки. Тоді саме йшла лібералізація життя і чимало старих книжок було розморожено, зокрема українських. Я переглянув карточки україністики, і в мене помутніло в голові, аж недобре стало: увіч відчув, що освіта моя поки ще цілком мізерна, що моя самовпевненість, мовби щось у цьому світі пізнав, сміху варта, і хтозна, чи зможу я подолати й осягти це море, не втопившись у ньому».

Процес національного самоусвідомлення української інтелігенції, скаліченої совєтским вихованням, відбувався такими швидкими темпами, що викликав занепокоєння кремлівських ідеологів і керівників КГБ при Совєті Міністров СССР, які уважно стежили за ростом „націоналістичних настроїв” у Київі.

Чи не тому в КГБ виник план зупинити українській інтелігенції дорогу до Храму знань, до глибинного пізнання рідної історії й культури? Адже успішно пройшла узгоджена з Москвою, керована відповідальними посадовцями ЦК КП(б)У і МГБ операція знищення близько двох тисяч мистецьких творів, архівного і книжкового фонду Львівського музею українського мистецтва — розсадника, за їхнім визначенням, „націоналістичної свідомості”. То чому б не запустити в дію спецоперацію по знищенню „шкідливого” джерела, яким стала для совєтської інтелігенції Публічна бібліотека АН УССР?

Знищити розсадник вільнодумства й росту національної свідомості кагебісти вирішили вчинити таким чином, щоб не повторити помилок при знищенні національних скарбів Львівського музею українського мистецтва. Голова КГБ СССР при Совєті Міністров СССР Владімір Сємічастний, пам’ятаючи про викриття злочинів совєтских спецслужб на XX з’їзді КПСС домігся, щоб діяльність КГБ була суворо засекречена, не підлягала обговоренню й розголошенню. Про участь спецорганів у кремлівському перевороті 1964 р., в результаті якого був усунутий від влади Нікіта Хрущов, Сємічастний зробив уже цитоване вище „одкровення”: «КГБ на этот счет вообще нигде и никаких следов не хотели оставлять».

«Не залишати слідів у своїй діяльності» — цієї настанови Сємічастного КГБ дотримувалося і в подальшій своїй діяльності. Донині залишається не з’ясованою трагічна смерть багатьох людей, у вбивстві яких, дотримуючись настанови Сємічастного, КГБ «никаких следов не хотели оставлять». В пошуках, кому б доручити виконання задуманої акції, зупинилися на особі Погружальського.

До того ж 1963 рік — час активної діяльності в Україні клубів і гуртків творчої молоді, зняття з газет і журналів високого громадянського звучання поетичних творів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, літературно-критичних статей Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного. Таємні цензори, прикриваючись назвою „облліт”, зняли з видавництв кілька книг поезії й прози, у результаті чого самвидав набув ще ширшого розмаху.

Ймовірно, що саме наприкінці 1963-го кагебісти випрацювали остаточний варіянт сценарію про підпал бібліотеки, а „психоаналітики” КГБ, нагадавши Погружальському „темні плями” його біографії, готували його до думки аби „помститися” за образи директору бібліотеки та окремим її працівникам.

Для тиску на Погружальського, для погроз і залякування в них було чимало незаперечних фактів його біографії. Тринадцять років про них кагебісти не згадували.

Погружальський усвідомлював, що над ним висить дамоклів меч небезпеки, що йому можуть згадати старі провини й притягти до кримінальної відповідальності, як тільки міг намагався приховати своє минуле, декларував совєтський патріотизм, мав надію бути прийнятим у ряди членів компартії, писав примітивні патріотичні вірші, в яких декларував свої комуністичні переконання, любов до вождів пролетаріату Маркса і Лєніна, бажання бути членом Комуністичної партії:

Я — коммунист.

Коммунист — поэт!

Мне по-праву положен

Партийный билет

Облаченный я этим бесценным мандатом

Дам энергию Родине больше, чем атом (…)

Для досвідчених кагебістів така поведінка Погружальського викликала підозру. Після тринадцяти років його праці в Публічній бібліотеці кагебісти згадали про його провини й почали розпускати різні чутки в колективі бібліотечних працівників.

Такою, на мій погляд, була підготовка, а наступний етап — шантаж і примус до вчинення злочину. Такої думки дотримується Сергій Білокінь: «За всією цією історією проглядають вуха, — ми знаємо, чиї. Можливо, Погружальського якимось чином заплутали у свої тенета, а потім так страшно використали». Роздумуючи над процесом підготовки злочину світового рівня, автор цього есею-колажу спробував відтворити, змоделювати логіку дій організаторів злочину, їхнє бажання бути поза підозрою, не фігурувати в злочині, як це було у 1952 р., коли при розслідуванні кримінальної справи про спалення мистецьких творів Львівського музею українського мистецтва були названі високопосадовці ЦК Компартії УССР і КГБ УССР.

Безпосередній керівник і учасник тої операції секретар ЦК КПУ Констянтін Літвін, який після призначення заступником Голови Совєта Міністрів УССР невдовзі став другим секретарем Львівського обкому КП(б)У, а після виконання дорученого йому завдання знищення мистецьких скарбів Львівського музею українського мистецтва був призначений міністром культури УССР — такий розголос проведеної операції з фігуруванням конкретних імен ЦК КПУ, Львівського обкому і міськкому КПУ, співробітників МГБ СССР і УССР, цензорів Облліту, мусив вважатися новим керівництвом КГБ СССР і його філією — КГБ УССР недопустимим і осудженим як недосконалий, надто відкритий: це зайвий розголос і як результат — невдоволення владою, підривав довіру до її керівництва.

Нема сумніву, що співробітники КГБ при Совєті Міністрів УССР, обравши працівника Публічної бібліотеки АН УССР Віктора Погружальського виконавцем спалення Державної публічної бібліотеки АН УССР, провели з ним велику підготовчу роботу, доклали максимум зусиль, щоб залякати Погружальського, поставити його в рамки безвихідності, нагадали йому про всі провини, за які його треба судити.

Зібравши всі вразливі місця біографії Погружальського, кагебісти мали достатньо матеріялу, щоб шантажувати його, доказувати, що він темна особистість, що батько його був репресований, що сам він під час війни потрапив у полон і працював на одному з заводів Круппа, входив до підпільної організації, члени якої були викриті й ліквідовані, а він чомусь залишився живим.

А ще під час служби в совєтскій армії, коли він вартував біля штабу, штаб дощенту згорів.

Докладну біографічну довідку про Погружальського подали у розвідці про підпал бібліотеки Олег Бажан і Юрій Данилюк. На основі опрацювання архівних матеріялів їм стало відомо, що: «Віктор Володимирович Погружальський… Власне не Погружальський, а Погужельський. Своє прізвище він власноручно поміняв, бажаючи відмежуватися від батька — „заклятого ворога народу”, розстріляного за постановою особливої трійки УНКВС Кам’янець-Подільської області від 20 вересня 1938 року у справі сумнозвісної „Польської організації військової”. Нічого спільного не хотів він мати й з рідним дядьком, засудженим у вересні 1944 року до найвищої міри покарання за співробітництво з фашистським окупаційним режимом.

Не прикрашала біографії Віктора Погружальського й мати — Юлія Йосипівна, яку в 1948 році намагалися виселити з Поділля на основі Указу Президії Верховної Ради СРСР за не вироблення мінімуму трудоднів. Лише тяжка хвороба врятувала 50-річну жінку від позбавлення власної домівки. (…)

На В.Погружальського малися й інші компрометувальні матеріяли. Весною 1943 року, його, 18-річного юнака, було вивезено до Німеччини, де він працював на заводах Круппа в мм. Ессен, Верзель, Ферде та ин. Після капітуляції фашистської Німеччини, деякий час перебував у таборі в американській зоні окупації.

Потім разом з іншими радянськими громадянами був переведений у Штернбергзький пересильний пункт. (…)

Після демобілізації в грудні 1950 р. Віктор Погружальський з 1951-го почав працювати у Державній публічній бібліотеці АН УССР. Навчався на історичному факультеті Київського державного університету, на заочному відділенні Харківського бібліотечного інституту. (…)

Напередодні одного з травневих свят, вимагаючи отримання квартири, він разом з тещею, дружиною, дитиною, численним господарським начинням самочинно оселився в конференцзалі ДПБ АН УССР.

Коли ж вчинки В.Погружальського в 1960 р. засудив товариський суд, він тут же в залі засідання демонстративно оприлюднив заяву на адресу Президії Верховної Ради УРСР такого змісту: „Прошу дозволити мені і моїй сім’ї (дружина і дитина одного року) виїхати з Радянського Союзу в одну з європейських соціалістичних держав, де б я міг за чесну та ініціативну працю одержувати відповідні кошти, що дали б мені можливість мати їжу, одяг, житло і лікування. Це все, що мені потрібно”».

Такою „барвистою” біографією, з такою кількістю компрометувальних фактів не могли не скористатися органи КГБ, які намагалися завербувати якомога більшу кількість людей, щоб мати тотальний контроль над кожним громадянином, над усім народом.

Олег Бажан і Юрій Данилюк з глибоким співчуттям ставляться до підпалювача бібліотеки. Ввійшовши у свою адвокатську роль, вони дорікають керівництву бібліотеки й колективу, що не заопікувалися нещасним, якому слід було приділити увагу, турботу, зворушливо пишуть: «За всіма морально-етичними нормами хвору, психічно неврівноважену людину, необхідно було оточити увагою в колективі, створити навколо неї нормальну атмосферу. Однак натомість його все активніше втягували у різні інтриги, не забували нагадувати про минуле, на кожному кроці й у вічі, і за очі називали шизофреніком. Все це штовхнуло В.Погружальського на безпрецедентний і відчайдушний крок».

Викликає здивування, що аргументація захисту Погружальського Олегом Бажаном і Юрієм Данилюком, котрі уявно надягнули на себе адвокатську мантію, збігається з логікою захисту, виправданням вчинку Погружальського найнятими КГБ адвокатами, суддями, котрі переконували присутніх у залі судового засідання, що Погружальський підпалив бібліотеку, щоб помститися її директорові за образу, адвокат співчутливо доказував, які кривди доводилося терпіти Погружальському з боку співробітників і що саме таке ставлення призвело людину з поетичною душею до думки підпалити бібліотеку.

Захищаючи Погружальського, Олег Бажан і Юрій Данилюк подають медичні довідки, в одній з яких зазначено (від 15 грудня 1960 року), що «Погружальський страждає тяжким прогресуючим психічним захворюванням», а в иншій, що у нього «реактивний невротичний стан», Олег Бажан і Юрій Данилюк ставлять, як на мій погляд, наївне питання, чи могла виникнути думка учинити підпал національної святині у „психічно нормальної людини?”

Відповідаю цим історикам контрпитаннями: Чи могла у „психічно нормальних людей” виникнути думка висадити в повітря Михайлівський собор у Київі? Чи могли виникнути у „психічно нормальних людей” думки вчинити в Україні геноцид українського селянства, знищити українську інтелігенцію? Чи могли виникнути у психічно нормальних людей думки знищити на території України високого мистецького рівня релігійні святині? Чи могли виникнути у „психічно нормальних людей” думки спалити мистецькі скарби Львівського музею українського мистецтва, книгозбірню й архів музею?

У цих діях „психічно нормальних людей” уся сутність російської імпершовіністичної влади, сутність російського імпершовінізму усіх часів — від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Спеціалісти-психологи КГБ докладно вивчили й проаналізували біографію Погружальського, особливості його психіки.

Їх цілком влаштовувало, що Погружальський психічно неврівноважена людина, котра темні сторони своєї біографії намагається прикрити афішуванням відданості совєтскій владі і Комуністичній партії, а в инших випадках заявляє, що невдоволений совєтскою владою й готовий виїхати за кордон.

Ймовірно, що нагадуючи Погружальському факти його біографії, на підставі яких можна було завести кримінальну справу й почати кримінальне розслідування, кагебісти, як підказує їхня десятиліттями застосовувана практика, шантажем загнали Погружальського в глухий кут, змусили його погодитися виконати запропоноване завдання, вчинити злочин і взяти вину на себе, бо в иншому випадку він все одно опиниться за ґратами за инші, тяжчі провини. Як на моє переконання, приблизно так виглядав тиск на Погружальського, після якого він погодився підпалити національну скарбницю знань.

Провівши психологічну обробку податливого „матеріялу”, співробітники КГБ, які, на мій здогад, прийшли до висновку, що Погружальський саме та особа, якій можна доручити відповідальне завдання, не сумніваючись, що він його виконає.

Після вклинення в тканину тексту цих міркувань, звернемо увагу на докладний „звіт” Погружальського (саме так можна назвати його покази слідчому і суду про виконання дорученого йому жахливого завдання).

 

„Звіт” про виконане завдання

Від того „звіту” стає моторошно на душі. Вражає, як Погружальський при повній свідомості, обдумано, дотримуючись послідовності в діях, наче за завченим сценарієм виконував доручене йому завдання — знищення національної скарбниці України, а разом з нею історичної пам’яті українців.

Привертає увагу послідовність його дій, повний інтелектуальний контроль, відсутність хаотичності, нервозності, емоційного збудження. Саме з таким холодним серцем вишколені агенти (на зразок Судоплатова), дотримуючись завченого сценарію, ретельно виконували доручені їм злочинні завдання.

Покази, які він дав під час слідства і судового засідання, дуже подібні на докладний звіт органам КГБ про виконання наказу. Розповідаючи під час попереднього слідства і судового розгляду справи, як він чинив злочин, Погружальський, очевидно, промовчав, хто наказав йому чинити злочин і чому він змушений був виконати той наказ.

Під час допиту 25 липня 1964 року Погружальський розповівнаступне.

О.С.: «Для совершения поджога библиотеки 23 мая 1964 года я взял в своей квартире две коробки спичек и примерно в 20 час. 30 м. зашел в здание библиотеки. Там я поднялся на 4 этаж в помещение абонемента и оттуда на 7 этаж книгохранилища. Я прошел по 7 этажу, затем по рабочей лестнице спустился на 2 этаж книгохранилища. На 2 этаж книгохранилища я вошел примерно в 21 час 23 мая. На этом этаже я прошел к двери запасной лестницы, открыл двери ключом, который торчал в замочной скважине, открыл дверь и вышел на лестничную площадку 2 этажа книгохранилища запасной лестницей. Когда я вышел на лестничную площадку, то хотел закрыть за собой дверь, но неожиданно ключ почему-то не входил в замочную скважину, потому то я ключ положил себе в карман пиджака костюма, в тот, в который был одет. После поджога библиотеки, 24 мая, когда я находился в Октябрьской больнице, то этот ключ выбросил на кучу строительного мусора на лестничной площадке около лифта. На площадке запасной лестницы у двери 2 этажа книгохранилища я простоял с 21 часа до 23 часов 23 мая 1964 г., т.е, до конца работы библиотеки, когда в книгохранилище был выключен свет. В двенадцатом часу ночи, как только потух свет, я вышел на 2 этаж книгохранилища по рабочей лестнице поднялся на 3 этаж книгохранилища, подошел к своему рабочему месту. Там я одел свой халат, другой постелил на рабочий стол, лег на стол и пытался уснуть. Вскоре я действительно уснул, однако скоро проснулся. Затем я поднимался, ходил, по этажам книгохранилища, опять ложился и засыпал, просыпался и так до утра».

Мій коментар: Виникає питання, як при виключеному світлі, при повній темноті в залах бібліотеки і на сходовій клітці, Погружальський вільно переходив із поверху на поверх, із залу в зал, тоді як навіть у власній кімнаті при виключеному світлі людині непросто зорієнтуватися, де знаходяться двері до кухні чи до ванної кімнати. Очевидно, що він мусив мати електричний ліхтарик, яким його забезпечили передбачливі керівники операції, але про цей момент він повинен був мовчати. Чи не для того він переходив із поверху на поверх, щоб розсипати фосфор по стелажах у залах книгозбірні?

Ще питання: для чого Погружальський мучився цілу ніч, „ходил, по этажам книгохранилища”, очікуючи, коли настане ранок? Адже він мав можливість вчинити підпал у будь-якій годині ночі, виконати доручення й втекти через вікно нижнього поверху в сад, як це зробив його спільник, про якого не було жодного слова на суді.

Про цей загадковий момент пише Сергій Білокінь: «Уранці 24 травня прибиральниця Меланія (Міля) Денисюк відчинила двері, де потім розташували каталоги, й несподівано для себе наштовхнулася на двох осіб: Погружальського, якого вона добре знала як співробітника, і якогось незнайомого. Цей другий згодом, мабуть, вистрибнув через вікно в Ботанічний сад, а прибиральниці хтось із „органів” з притиском сказав, що вона бачила тільки одного. На суд, де мала виступати за свідка, вона прийшла з клуночком. Бідкалася, що спочатку всім розповідала про двох, а тепер брехатиме, що бачила одного, от її й посадять».

Аналізуючи поведінку Погружальського, дані ним покази під час попереднього слідства і під час судового розгляду справи, можна зробити висновок, що Погружальському було категорично заборонено вчинити підпал вночі і втекти, мусив чекати до ранку, мусив дотримуватися того сценарію, котрий погодинно був розписаний відповідальними за проведення злочинної операції кагебістами. Вчинену вночі пожежу рідко хто міг би побачити, а поготів рідко хто міг би бути свідком, як влада «організувала всі сили, щоб погасити пожежу». Тому Погружальський мусив чекати ранку, бо наказ є наказ.

Для з’ясування правди про підпал Публічної бібліотеки АН УССР необхідно взяти до уваги не лише завчені покази Погружальського, але й розповіді свідків цієї жахливої події, зокрема, розповідь прибиральниці про те, що крім Погружальського вона вранці бачила ще одного мужчину, про якого їй заборонили говорити.

Записана Сергієм Білоконем розповідь прибиральниці Меланії (Мілі) Денисюк — надзвичайно важливе свідчення про участь у підпалі бібліотеки, крім Погружальського, ще однієї особи — можливо, співробітника КГБ. Якщо у прибиральниці Меланії не подвоїлося в очах і таку особу, крім Погружальського, вона бачила, то стає зрозуміло, з якою метою Погружальський після виключення світла ходив із поверху на поверх. Можливо, що ліхтарик, без якого не можна було обійтися на сходових клітках і на усіх восьми поверхах книгозбірні, був не у нього, а в того таємничого типа і Погружальський разом із ним при світлі ліхтарика обсипали стелажі з книжками фосфором чи якимось иншим легкозаймистим порошком.

Необхідно взяти до уваги ще одне свідчення. Український дипломат та письменник Олександр Михайлович Овсюк у своїх спогадах повідомляє, що заступник Міністра закордонних справ УССР Кисіль Анатолій Степанович сказав йому: «Який там у біса Підгурський (Так подано в цитаті. — Б.Г.). Нам подзвонили з ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення і там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими висіли таблички з написами „К сожжению”. КДБ все це зробив. Правда, частину видань нам таки вдалося врятувати».

Кілька слів про автора цього спогаду. Олександр Овсюк народився 17 серпня 1939 року в місті Красний Луч на Луганщині. З початком війни ріс у діда в селі Мала Бурімка на Черкащині.

Закінчив Інститут східних мов при Московському державному університеті. З 1965 року працював третім секретарем відділу преси Міністерства закордонних справ Української ССР під керівництвом Юрія Єгорова, згодом перейшов працювати в протокольно-консульський відділ, який очолював Володимир Циба. Додатково викладав англійську мову в Київському автодорожньому інституті. На початку 1970-х років працював аташе Постійного Представництва УССР при ООН у Нью-Йорку, яке очолював Михайло Поляничко та його заступник Михайло Гетьманець. Восени 1973 року був членом делегації УССР на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку, яку очолював Георгій Шевель.

Отже, Олександр Овсюк — людина з іменем, дипломат і письменник вважав за необхідне назвати й закарбувати для історії справжніх ініціяторів і учасників підпалу Державної публічної бібліотеки АН УССР, відмовившись бути їхнім адвокатом.

 

Що було далі?

О.С.: «24 мая 1964 года, примерно в 5 час. из 3 этажа книгохранилища по рабочей лестнице я спустился на 1 этаж книгохранилища и там спалил свои документы: паспорт, записную книжку, письма. Документы я уничтожил для того, надеялся погибнуть в огне и не хотел, чтобы остались мои документы и адреса знакомых мне лиц».

Мій коментар: Це твердження звучить абсолютно брехливо. Спалити свої документи, паспорт, записну книжку він міг і вдома, перед тим, як йшов виконувати завдання або перед підпаленням книг. Смішно звучить, що він „надеялся погибнуть в огне”. Якби він дійсно „надіявся” загинути під час пожежі, то мав для цього багато способів, але наміру загинути він не мав.

Щодо спалення документів, то, як пише Сергій Білокінь, після виконання завдання йому пообіцяли дати нові документи, можливо, додаю від себе — на инше прізвище, для проживання в иншій області або республіці. Ось що пише Сергій Білокінь: «Там він спалив свого паспорта й инші документи, бо йому обіцяли (хто?! — С.Б.) дати інші».

Наведене С.Білоконем твердження, що Погружальському обіцяли замість спалених дати инші документи, надзвичайно важливе. На жаль, автор не подав джерела інформації. Продовжую цитувати свідчення Погружальського. Нарешті він дочекався ранку.

О.С.: «После этого, примерно в 5 час. 30 м. (підкр. моє. — Б.Г.), а может быть немного раньше, 24 мая 1964 года на первом этаже книгохранилища я подошел к одному из стеллажей, взял несколько книг, порвал их, скомкал бумагу, сбросил на кут около стеллажей и поджог. 3атем брал книги, рвал их, комкал бумагу и сбрасывал в кучи и поджигал еще в 2 местах около стеллажей.

Потом я по рабочей лестнице побежал на 2 этаж книгохранилища. Там на этаже я брал книги, рвал их, комкал бумагу, сбрасывал в кучи и поджигал около стеллажей в 2–3 местах. Таким же способом я поджог книги на 3, 4, 5, 6, 7 и 8 этажах книгохранилища. На каждом этаже книгохранилища я поджигал книги в 2–3 местах, а возможно где и больше, но этого точно не помню».

Мій коментар: Це твердження могли нав’язати Погружальському кагебісти, відповідно до заготовленого ними сценарію.

Від вирваних з книг аркушів, „скомканих” і підпалених сірником, стелаж із книгами не здатний загорітися. Могли обгоріти книги на нижніх полицях стелажа, але дати вогонь, який би дійшов до верхніх полиць стелажа, обгорілі книги не здатні, бо спресований у закритих книгах папір при підпалі, повторюю, не дає полум’я, а лише тліє, а тому не здатний передати вогонь иншим полицям.

Врешті, є спосіб перевірки завчених свідчень Погружальського. Достатньо було б провести пропонований мною вище слідчий експеримент зі спаленням у закритому приміщенні на стелажах відданих на макулатуру книжок. Нині це, здавалося б задавнене, питання знов стає актуальним. І нас, українців, і всю європейську цивілізацію чекає велике, відповідальне історичне завдання — вивчення злочинів московського імпершовінізму як проти України, проти української нації та культури, так і проти європейської цивілізації.

То мусить бути великий суд над живими та й мертвими (моральний суд) творцями і втілювачами московського імперського шовінізму. І той суд має охопити злочинців не лише путінського періоду Московії. Спалення у травні 1964 року в Київі Державної публічної бібліотеки АН УССР був тим великим злочином світового масштабу, який не підлягає забуттю. Не сумніваюсь, що у випадку проведення такого експерименту (очевидно, поза межами бібліотеки) остаточно розвіється думка, що Погружальський підпалив вісім поверхів книгосховища з допомогою неповних двох коробок сірників і вирваних з книжок зім’ятих аркушів. Остаточно буде доведено, що спалення бібліотеки не був побутовим злочином «неврівноваженої особи», а політичним злочином дикого російського імперського шовінізму.

Погружальський на слідстві й на суді продовжив розповідь по підпал бібліотеки.

О.С.: «С 8 этажа книгохранилища по рабочей лестнице я спустился на 7 этаж, откуда через дверь прошел на вторую часть 7 этажа книгохранилища, которая находится в главном здании библиотеки и занимает его главную часть, вернее не главную, а верхнюю. В этой части 7 этажа книгохранилища также совершил поджог книг. Я брал книги, рвал их, сбрасывал бумагу в кучи и поджигал. В скольких местах я поджигал там книги — не помню. На 7 этаже книгохранилища через застеклённую дверь я вышел на лестницу главного здания. Стекло в двери я разбил ногой и пролез сквозь дверь. По лестнице я спустился на 3 этаж и там через застеклённую дверь прошел в помещение каталогов.

Дверь была закрыта, а поэтому я разбил правой ногой стекло в двери и прошел сквозь дверь. При этом я повредил себе правую ногу. В помещении каталогов я пытался поджечь каталожные карточки. Я брал из ящика каталожные карточки и поджигал их. Карточки плохо горели и я их бросал на пол (підкр. моє. — Б.Г.).

В одном ящике я поджог карточки и ящик поставил на место в гнездо, но загорелся каталог или же нет, я этого не знаю».

Мій коментар: Ці покази Погружальського заслуговують особливої уваги. Крім підпалу книгосховищ на всіх 8 поверхах Погружальський в останні хвилини намагався підпалити також каталожні карточки. Виникає питання, для чого, крім книг, треба було підпалювати каталожні карточки? Відповісти на це питання означає розкрити сценарій страхітливого злочину, мета якого полягала в тому, щоб знищити не лише книгосховище, а й приховати, що було знищено, щоб ніхто ніколи не дізнався, які національні цінності загинули у вогні.

Щоб дізнатися скільки і які книги згоріли достатньо було б, звіривши кожну каталожну карточку з наявною або відсутньою (згорілою) книжкою і на основі каталожних карточок надрукувати каталог спалених книг із зазначенням авторів і назв книг, точно визначити, яку точну, а не приблизну, кількість книг пожер вогонь, їхню тематику, роки видання, історичну, художню і наукову вартість. Та чи були в цьому зацікавлені ті, що замовили підпал бібліотеки?

Очевидно, що організатори підпалу Публічної бібліотеки не були зацікавлені в тому, щоб після пожежі було встановлено, скільки і які цінності втратила Україна. Отже, і цей момент кагебістські сценаристи взяли до уваги, тому, як можна здогадуватися, Погружальському було наказано, щоб крім книжок підпалити у каталожному відділі каталожні карточки.

Спалити відділ каталогів Погружальському не вдалося, за його словами, він брав із ящика каталожні карточки, підпалював їх, але вони не хотіли горіти — Погружальський наче виправдовується перед тими, хто доручив йому вчинити злочин.

Дивно, карточки не хотіли горіти, а як же горіли книги, папір яких стиснутий обкладинками з ще твердішого картону, який важко підпалити, оскільки доданий до картону клей не піддається займанню, а тим паче не здатний дати полум’я!?.

На превеликий жаль, за неповних шістдесят років від підпалу бібліотеки її керівництво не доручило працівникам укласти й опублікувати каталог втрачених цінностей, тоді як Національний музей у Львові імені А. Шептицького спромігся укласти й видати згадуваний „Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові” (автори-упорядники Володимир Арофікін, Данута Посацька,  Київ-Львів,1996).

Завершуючи „звіт” про виконання дорученого йому завдання, Погружальський розповів наступне.

О.С.: «Около каталожных ящиков на пол с ноги вытекла лужа крови. Там я выбросил две коробки спичек и ключ, который я вытащил, как мне кажется, из замка двери, ведущей на 1-й этаж книгохранилища на запасную лестницу. Точно этого утверждать я не могу, т. к. не помню, где я взял этот ключ.

После поджога каталога я пошел в вестибюль главного здания, откуда каретой скорой помощи был доставлен в Октябрьскую больницу, где и был задержан. Поджог книг на 8 этажах книгохранилища и каталогов я совершил с помощью спичек».

Мій коментар: Підпал каталогів був завершальною акцією в підготовленому кагебістами сценарію, в якому все було обдумано до дрібниць. Щоб припинити розмови, яким способом чинився підпал книг, Погружальський ставить наголос у своїй розповіді: «підпал книг і каталогів здійснював з допомогою сірників».

Щоб ніхто в цьому не сумнівався в „правдивості” його слів, він дві коробки сірників разом із ключем викинув у відділі каталогів, хоча міг кинути невикористані дві коробки сірників у вогонь, але він цього не зробив, мабуть, не мав права так вчинити, бо для слідства потрібні були „вещественные доказательства”, що книги на усіх восьми поверхах книгосховища Погружальський підпалив лише сірниками, тому мусив залишити дві неповних коробки сірників на видному місці, щоб КГБ мало підстави відкинути думки про використання при підпалі книг фосфору, яким отруїлося чотирнадцять пожежників.

Отже, громадськість мала повірити, що для підпалу книг на восьми поверхах бібліотечної будівлі злочинець використав дві неповних коробки сірників і жодних инших запальних сумішей чи порошків не використовував.

Важливо звернути увагу, як КГБ намагалося применшити нанесений українській духовності удар, прирівнюючи його до мінімальних матеріяльних втрат.

О.С.: «В результате пожара было уничтожено 500.000 книг на сумму 117.000 рублей, в том числе ценные отечественные периодические издания, русские и украинские книги советского и дореволюционного времени, значительная часть зарубежных журналов XIX столетия (підкр. моє. — Б.Г.), огнем уничтожена часть библиотечного оборудования, мебели; причинен значительный ущерб зданию, а всего причинен ущерб на сумму 658.190 рублей».

Мій коментар: Виникає питання, на основі яких матеріялів зроблено висновок, що під час пожежі знищено 500 тисяч книг?

А може знищено 600 чи 700 тисяч? Адже каталогу знищених книг до сьогодні ніхто не склав і скласти його ніхто не намагався. У випадку, якщо відділ каталогів не згорів, то неважко було скласти список знищених вогнем книг. Але цього досі ніхто не зробив, бо зусилля були спрямовані на прикриття обсягу трагедії. В „Обзорной справке” майора Каліка констатовано, що матеріяльна вартість втрачених книг становить всього 117 тисяч рублів.

Чи не є це насмішкою над скарбами України? Якби кожну знищену пожежею книжку, в тому числі книги «дореволюционного времени, значительную часть зарубежных журналов XIX столетия» оцінити лише по одному карбованцю, то еквівалент матеріяльної втрати 500 000 томів був би не 117 тисяч, а 500 тисяч руб! А якщо врахувати, що серед спалених книг були раритети, то вартість втраченого духовного багатства сягатиме багатьох мільйонів, а не сміховинних 117 тисяч. Ця сума була названа для неуків. Мовляв, нема за чим шкодувати, якихось 117 тисяч компенсуємо, закупимо на таку суму нових книг. За їхньою логікою, єдине, за чим слід шкодувати, так це за частиною пошкодженої бібліотечної будівлі, на відбудову якої потрібно було витратити понад 500 тис. крб (загальна сума збитків оцінена 658. 190 рублів).

Як заповзятий бібліофіл я постійно навідувався до букіністичних книгарень у Львові і Київі й мені жодного разу не потрапляли видання 19 століття, які можна було б придбати за 1 рубль. Навіть за законами періоду російсько-більшовицької окупації України прикриття злочину — також вважалося злочином.

В „Обзорной справке”, адресованій насамперед обласним управлінням КГБ в Україні з метою „перевиховання” тих, хто читав та розповсюджував публіцистичну статтю „З приводу процесу над Погружальським” наводиться ухвала суду у справі підпалу бібліотеки.

О.С.: «Вина Погружальского в умышленном поджоге государственного имущества была подтверждена его показаниями на предварительном и судебном следствии, показаниями свидетелей Денисюк, Олецкого, Бройдо, заключениями технической, биологической экспертиз и вещественными доказательствами.

Погружальский на предварительном и судебном следствии показал, что он вечером 23 мая 1964 года зашел в помещение библиотеки, прошел в книгохранилище, спрятался там на площадке лестницы запасного выхода, пробыл там до 23 часов, т. е. до конца работы библиотеки, и таким образом остался в книгохранилище на ночь. Для поджога он снимал со стеллажей литературу, рвал и подкладывал смятую бумагу под стеллажами с книгами, а затем поджигал спичками.

Погружальский далее пояснил, что в помещение каталогов он проник через разбитое им в дверях стекло, порезав при этом правую ногу, после чего на месте поджога карточек каталога из раны на ноге натекла на пол лужа крови; там же он выбросил две коробки со спичками, которыми поджигал книгохранилище и карточки каталога (підкр. моє. — Б.Г.), а также ключ от замка одних из дверей библиотеки.

Будучи доставленным утром 24 мая 1964 года в связи с порезом ноги в Октябрьскую больницу, Погружальский, как он показал на допросе, выбросил в кучу мусора ключ от дверей, которые вели на площадку, где он прятался вечером 23 мая 1964 года, ожидая конца работы библиотеки.

Допрошенная в качестве свидетеля Бройдо Б.Н., работавшая библиотекарем на абонементе, показала, что после 20 часов накануне поджога Погружальский прошел в книгохранилище библиотеки и оттуда не возвращался.

Технический библиотекарь Олецкий А.С., допрошенный в качестве свидетеля, показал, что он около 21 часа 23 мая 1964 года видел, как Погружальский сходил с 7 на 6 этаж книгохранилища.

Свидетель Денисюк (уборщица) на предварительном и судебном следствии показала, что она, занималась уборкой помещений библиотеки, в 6 часов 24 мая 1964 года лично видела, как Погружальский выходил из помещения каталогов и шел в вестибюль основного помещения библиотеки и при этом с правой его ноги текла кровь.

При осмотре места происшествия на каждом из 8 этажей книгохранилища было обнаружено 3–4 очага поджога, а всего около 30 очагов. В помещении обнаружена лужа крови, а около нее 2 коробки спичек, использованные спички.

Заключением судебно-биологической экспертизы установлено, что кровь, обнаруженная на полу в помещении карточек каталога, а также на коробках спичек и обгоревшей бумаге, по группе идентична с кровью Погружальского.

На указанном Погружальским месте в Октябрьской больнице был обнаружен ключ, который, как установлено следственным экспериментом, принадлежал к замку двери, ведущей со 2-го этажа книгохранилища на лестничную площадку запасной лестницы.

Уголовное дело по обвинению Погружальского В. В. было рассмотрено 28 августа — 1 сентября 1964 г. в открытом судебном заседании Верховным Судом Украинской ССР, который, признав Погружальского В.В. виновным в совершении преступлений, предусмотренных ч. II ст 89 УК УССР и учитывая общественную опасность и тяжёлые последствия совершенного им преступления, осудив Погружальского Виктора Владимировоча к 10 годам лишения свободы, из которых первые 5 лет отбывать в тюрьме, а остальные 5 лет — ИТК усиленного режима.

Предварительное следствие по делу Погружальского было проведено Прокуратурой УССР.

К настоящей обзорной справке прилагаются копии акта о пожаре; заключения к 786 судебно-химической экспертизы от 2-го июня 1964; приговора Верховного Суда УССР по делу Погружальского В. В. от 1 сентября 1964 года.

Архивное уголовное дело 8-1-64 по обвинению Погружальского хранится в Верховном Суде УССР.

Ст. следователь следотдела КГБ при СМ УССР — Майор (Калико)

"11" декабря 1965 г.».

Аналіз написаної співробітником КГБ старшим слідчим слідчого відділу КГБ при Совєті Міністрів УССР майором Каліком „Обзорной справки” кримінальної справи 8-1-64, дослідження про підпал бібліотеки Сергія Білоконя, покази свідків і спогади учасників цього жахливого дійства дають право зробити висновок, що категоричне твердження істориків Олега Бажана і Юрія Данилюка, висловлене в їхній розвідці „Правда про "Справу Віктора Погружальського" або Хто і чому здійснив підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР” про непричетність совєтских спецслужб до підпалу Публічної бібліотеки — хибне. Наведені матеріяли дають підставу зробити висновок, що пожежа Публічної бібліотеки АН УССР була спланованою акцією, підпал бібліотеки і гасіння пожежі відбувалися за наперед заготовленим співробітниками КГБ сценарієм.

У розвідці про підпал бібліотеки Олег Бажан і Юрій Данилюк наводять слова академіка Івана Білодіда, котрий 21 листопада 1965 р. повідомив президію ЦК КПУ, що за півтора року для відновлення нормальної роботи Публічної бібліотеки серед инших заходів були «підготовлені до видачі читачам наукові фонди бібліотеки; за рахунок дублетного і резервного фондів з числа 500 тисяч втрачених книг поновлено і повернуто на полиці 250 тисяч одиниць літератури».

Тут є над чим задуматися: із 500 тисяч втрачених книг на полиці повернуто за рахунок дублетного і резервного фондів 250 тисяч книг, отже, половину врятовано, а инші 250 тисяч загинули? Адже 250 тисяч книг — це велика бібліотека! А якісний показник втрати невідомий. Чому утаємничено, які саме книги вдалося поновити, а які безповоротно загинули?

Дивним є ставлення до втрати національних цінностей і нинішнього керівництва Національної бібліотеки АН України імені Вернадського.

 

Богдан ГОРИНЬ,

український політичний та громадський діяч, народний депутат України 1-го та 2-го скликань, журналіст, мистецтвознавець, політолог, колишній дисидент, член Ради НМФ

 

СВІТЛИНА Тараса Лиля: Богдан ГОРИНЬ

 

ДАЛІ БУДЕ