Сергій Тримбач. Тіло повернули в землю, душу повернули Богові…

  Звідки бере силу українець?

   Cуботньої пори, 28 жовтня, попрощалися з літературознавцем, дослідником давньої української літератури Миколою Сулимою (1947-2023). Вітер, не вітер - буря!, гнув до землі дерева, гнав піднебесно химеричну череду хмар, скидаючи їх у провалля, що малювалось на горизонті. Священик (це його слова у титулі цього тексту) запечатував домовину, трохи схожу на футляр од скрипки (як у Миколайчоковім фільмі «Вавилон ХХ»). Говорили - скрипковими зойками - про Миколу - і там, біля могили на Берковецькому цвинтарі, й потому, на поминальному обіді.

   Сказав і я. Сказав, зокрема, про те, що Микола Сулима ніколи не виглядав сильною людиною. Надто м’який, надто інтелігентний і лагідний до всіх. Це так, це правда. Але ж подивімось: він стільки досяг у житті, в науці. Попри все. В Інститут літератури, де він прослужив більшість свого життя, Миколу не хотіли брати - заборона КГБ, яке вважало його людиною підозрілою, «націоналістично орієнтованою». Зрештою, дозволили, але з умовою, що працюватиме тільки лаборантом, і ні на дюйм вище. Десять літ він лишався на лаборантській посаді, у «нижніх чинах» - фактично без права «писати й малювати» картини української історії...

   Інший би зламався, та й по всьому. А він тримався свого, довіряючи своєму внутрішньому компасу. Який і вивів його до вершин у науці, докторського ступеню, звання академіка Національної академії наук, одного із керівників Інституту літератури.

   Звідки сили, звідки той внутрішній стрижень, який приховувався за зовнішньою м’якістю, незмінною доброзичливістю? Моя відповідь проста: Микола Сулима родом з Полтавщини, з козацьких поселень, себто родом з часів Козаччини, Гетьманщини.  Часів, пам’ять про які расєйська гімперія наполегливо стирала у колективній свідомості українців. Викорчовувала як бур’ян. А пам’ять та все’дно проростала - від Тараса Шевченка кожне покоління українських інтелектуалів першим ділом воскрешало от сю сторінку національної історії.

   Микола Сулима продовжив цю традицію, аж ніяк не випадково він зайнявся вивченням давньої української літератури. Попри те, що нам усім нав’язувалося і нав’язується уявлення, що наша література починається з Івана Котляревського, а до того - чисте поле, Дике поле, та й більше, бачиться, нічого. 

   Рідне село Сулими - Загрунівка засноване в часи Козаччини, 1640 року. Місце квартирування Ковалівської сотні Гадяцького полку. У тій сотні напевно і служив пра-пра-прадід Миколи, його гени сиділи в ньому міцно - і прозирали із багатьох його вчинків. Вчинків і текстів, що стверджували уявлення і власне знання наше про Українське бароко, в якому дзеркалився код нації.

     Той код Микола Сулима виявляв і наполегливо досліджував у літературних явищах української літератури (і кіно - досить назвати статтю «Параджанов бароковий») авангардного штибу, передусім у футуристів. У свого улюбленого поета Михайля Семенка (див. фото)… Явищах, котрі гімперці нищили з особливою люттю.

   І зрештою, саме прізвище Миколи! Сулима. Сулима - це український і шляхетський герб. Герб честі й гідності, герб чеснот, термін тривання яких не має кінцевої дати.

    Миколо, друже, спасибі за труд в ім’я ствердження України і українців. Твоя душа нині повертається до Бога, у якого немає мертвих. То ж іще зустрінемось при якійсь небесній каві. В одному гурті з твоїм улюбленим Семенком і моїм улюбленім Довженком. А мо’ й ширшому. Про Українське бароко можеш поговорити з Іваном Миколайчуком, скажімо. Утім, з Іваном і я хочу поговорити, так що почекай - літ двадцять-тридцять і я доєднаюсь…

    Тільки тужно мені. Тичинівська Буря таки упала за виднокіл, небо потроху випрозорюється. Життя триває, у ньому немає нічого й нікого мертвого… 

   На фото: Микола Сулима. Знімок авторства Тараса Єрмашова.

 Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець, член Ради Незалежного Медіа Форуму