"Сторозтерзаний Харків" Вадима БЄЛІКОВА презентуватимуть у Кракові

 25 листопада 2022 в Ягеллонському університеті в Кракові в рамках міжнародної наукової конференції відбудеться медіапрезентація фотоальбома Вадима Бєлікова, фотографа із Харкова, "Сторозтерзаний ХАРКІВ". Фотоальбом готує до друку Видавничий дім журналу "Пам'ятки України" спільно з Міжнародним інститутом українознавчих студій.

Із цієї публікації Ви довідаєтесь про передісторію медійного проекту, що зацікавив міжнародну спільноту. 

«Просто відчиняю вікно»…

Харківський фотограф Вадим БЄЛІКОВ розповів, як знімає запуски російських ракет

Вадим Бєліков одним із перших зафіксував запуски ракет, якими росіяни з Бєлгородської області майже щодня б'ють по Харкову. Моменти запуску «Іскандерів», «С-300» Бєліков фотографує з вікна власної квартири у мікрорайоні Салтівка. Промені світла від ракет у темно-синьому або помаранчево-рожевому світанковому небі виглядають ефектно, погоджується фотограф: «Якщо бачиш, то знімаєш»...

«Натискаю пуск – і виходить…»

Вадим Бєліков почав знімати пуски російських ракет 9 червня 2022. До цього знімав все, що бачив, і вже для світлин із пожежами та руйнуваннями Харкова має об’ємну теку. Скільки фотографій назбиралося від початку повномасштабного вторгнення рф в Україну, не рахує.

«Підірвали газопровід 31 березня 2022, не пам'ятаю вже, скільки Північна Салтівка після цього була без газу… Біля «Паруса» район, періодично туди прилітає... На подвір'я прилітало, садочок, три школи там – усі три пошкоджені. В одну потрапило, побило уламками, в 17-ту прилетів «Іскандер», – згадує фотограф.

Спершу Бєліков пробував знімати запуски російських ракет на відео: «Коли знімав на відео, старт ракети камера не в стані була витягнути: просто точка ішла вгору і все, нічого не зрозуміло – ні звідки летить, ні що це. Тому я вирішив робити світлини».

Старти у червні було нескладно вхопити у об'єктив – росіяни били наче за розкладом, говорить Вадим.

«Вони працювали, починаючи з 23:00 до 00:00 спочатку. Наступного дня – о 03:30, на наступний день – о 00:00. Потім – 01:00. Я просто відчиняв вікно, налаштовував камеру, і коли особливо хмари є, ракета ще не вийшла, але видно, як пішло засвітлення, я натискаю пуск – і виходить», – розповідає фотограф.

«Зараз б'ють без системи у часі. У них, здається, найбільш ранній старт був о 21:30, а найпізніший – десь о 4-й ранку. Зараз їх спіймати, сидячи всю ніч, неможливо. Останні ракети, які я встиг зазнімкувати, зробив, коли почув повітряну тривога: підскочив до вікна і встиг чотири пуски відзняти, бо два пропустив, доки я підіймався", – додає.

«Лише дурні не бояться»

Фотографувати запуск ракет не так страшно, як те, що залишається від будинку, в який вона влучає, каже Бєліков.

«Лише дурні не бояться, страх завжди є. Найстрашніше було на піку, коли в нас по 60 обстрілів на день бувало, зранку до вечора гуркотіло, і у нас у вікно було видно, як прилітали «Гради». Це був самий пік, якраз тоді я тримався від вікон якомога далі. Розумієш, якщо в будинок поцілить «Іскандер», де ти будеш перебуватимеш, байдуже», – говорить фотограф.

У мирному житті Вадим любив знімати авіацію в Коротичі. Те, що колись доведеться знімати війну, не думав: «У радянські часи було багато пропаганди комуністичної, Холодна війна, те, інше, мозок дуже сильно прополіскували. І в дев'ять років, пам'ятаю, вийшов на кухню, а з вікна побачив прокреслений довгий-довгий слід від літака у небі. І чомусь мені здалося, що ракети запустили, війна почалася – отакі думки в дитини. Тоді це було маячнею, а тепер я бачу за вікном, як реально літають ракети».

«Нарешті дійшло, що таке Росія»

Якщо хтось з українських колег просить кадри, Вадим не відмовляє: «Чим більше людей побачать це, тим краще. Це потрібно показувати, бо є маса людей в Україні, які почувають себе дуже розслаблено, бо їх не бомблять, і вони думають, що війни немає. Або: я – окремо, війна – окремо…».

За спостереженнями Вадима, війна змінює менталітет харків'ян.

«Я сам росіянин, уся моя рідня в Росії. Бачив, що у їхніх новинах ставляться до України, до Харкова, як до чогось третьосортного… Немовби ми винні їм щось. Вирази «хохли», «у вас там хохляндія» мене це завжди напружували. Коли у 2004-му році відбувся Майдан, і я побачив, що Янукович – це бандит, якого люди не хочуть бачити президентом, росіянам було байдуже на судимості, мовляв, так і має бути.

У мене ще тоді почало змінюватися ставлення – якого біса ви втручаєтеся у наші справи?

А інші люди на це не звертали увагу: «Росія! У мене ж там купа родичів, ми не можемо окремо, нащо нам це треба!». Після того, як прилетіли ракети, у більшості різко в голові все змінилося. Серед моїх знайомих є маса людей, які були за росію, до них моментально нарешті дійшло, що таке нинішня росія», – ділиться спостереженнями харків'янин.

«Знав, що скоро почнеться»

Із початком вторгнення родина Вадима виїхала до Ірландії, у Харкові залишилася лише його мати. Хоч він і усвідомлював, що повномасштабний наступ рф на Україну слід очікувати, але, почувши перші вибухи 24 лютого,  у нього затряслися руки, згадує Вадим.

«Я в цю ніч не спав, бо розумів, що ось-ось щось почнеться. Ми з товаришами збиралися, обговорювали цю тему. Я казав, що почнеться 22-го, бо Путін дуже любить символічні дати. На Грузію напали 8.08.2008. Але 22.02.2022 чомусь не почалося. 23 лютого, коли я лягав спати, на Telegram-каналі Невзорова о 12-й ночі помітив допис, що співробітники ФСБ підняті за тривогою. Ліг спати, але так заснути і не зміг, до четвертої крутився, думав: «Може, все ж нічого не буде?..». Тільки задрімав – і тут гуркіт. Підірвався, сестрі подзвонив, що війна. Руки тряслись», – згадує Вадим Бєліков.

Повертатися до Харкова фотограф не радить, розповідає про знайому, яка повернулася і виїхала знов.

«Від мого дому до кордону з Росією – 30 км по прямій. «Ураган» б'є від 40 до 70 км, тож можуть спокійно, не перетинаючи кордон, у будь-який момент, вдарити. «Іскандер» до 500 км б'є… Тобто не можна зараз повертатися, бо чим більше людей у місті, тим більше жертв при будь-якому обстрілі.

Я вже до цієї справи звик, ну, стріляють, та й стріляють.

Якби не мама, я, може, й поїхав би, бо роботи немає. Я проїдаю зараз те, що в мене було накопичено раніше, роботи не передбачається. Треба кудись виїжджати не тому, що мені страшно, я можу і далі собі спокійно жити, але треба якось працювати, заробляти щось, а в Харкові це практично нереально. Усі видавництва закриті, ти можеш працювати, якщо в тебе є вихід на якесь західне агентство тощо», – говорить фотограф.

Яке майбутнє буде у Харкова, Вадим припускати не береться: «Завжди все змінюється, навіть без війни все змінюється. Зараз все залежить від того, що буде з росією. Якщо з росією у нас лишиться заморожений конфлікт, то періодично стрілятимуть через кордон, Харків буде в упослідженому стані, ставатиме все гірше й гірше. В ідеалі  можна мріяти, що росія дійде до такого стану в економіці й політиці, що їй буде не до нас».

Марія Солодовнік, Анастасія Іванців

  suspilne.media

ПІСЛЯМОВА Вадима БЄЛІКОВА

У лютому 2022 року мій рідний тихий, затишний і трошки провінційний Харків несподівано опинився у центрі уваги світових медіа. Місто парків, фонтанів, скверів перетворилося на місто-згарище. Нищівні обстріли, чорна ніч відчаю, смерті, болю…

Харків-залізобетон: так влучно назвали харків’яни свою нову домівку. Незламний, стійкий, вражаючий… Та я не відчуваю його таким, бо залізобетон – це субстанція холодна і мертва. Часом так зараз і виглядає місто, але не це ж його сутність. Воно, скоріше рослина, що пробиває бетон і виростає у прекрасне дерево, воно – життя, що проламує собі шлях через руїни і смерть.

Війна триває і харків’яни до неї звикли. Та й увесь світ, схоже, теж. Вже буденними здаються фотографії запусків ракет по моєму місту з сусіднього Бєлгорода. Я продовжую знімати. Вдивляюсь в контрасти між життям і смертю, теплом і холодом. Мрію зняти спалахи у харківському небі на честь закінчення війни – ото буде салют! Думаю, це будуть найтепліші знімки мого міста – салют у небі і усміхнені обличчя харків’ян.

17.11.2022