Nowe Państwo: путін і таємний заповіт імператора Петра

Nowe Państwo: путін і таємний заповіт імператора Петра

Васальна грамота Петра Першого кримському Хану Давлет-Гірею,

Або: Ох, даремно лестить слава Петра «Великого» владіміру путіну!

«Після Прутського розгрому, коли Петро із сорокап'ятитисячного війська втратив понад тридцять тисяч, настрій у царя був дуже поганий – його все дратувало, він постійно впадав у депресію. Царя трясла лихоманка і била падуча… Не втрата війська і не сама поразка на Хуському полі так вплинула на Петра. Ні! Петра доконала Шертна (Васальна. – В.К.) грамота, яку він підписав Кримському Хану Давлет-Гірею…».

Така преамбула ще однієї ганебної таємниці імператора Петра І, який у своєму авантюрному указі 22 жовтня 1721 наказав іменувати Московію Державою Російською, попутно прихопивши для іміджу «нової» держави не тільки історію справжньої Русі («Малоросії»), але ще й візантійський герб на додачу. Не приведе до добра місія «повернення російських земель» (читай – відродження імперії) і владіміра путіна, який порівняв себе з Петром Першим, заговоривши про наступність його політики під час зустрічі 9 червня 2022 року з молодими підприємцями та вченими після відвідин виставки «Петро I. Народження імперії», присвяченої 350-річчю від дня народження першого російського імператора.

Дуже безславну історію, теж пов'язану з імперським злодійством, та ще й підпалом Бахчисарайського палацу, скрупульозно, крок за кроком, документ за документом відновив і опублікував у своїй останній прижиттєво виданій книзі «Журавлі» відомий український історик і письменник, автор гучного бестселлера "Країна Моксель, або Відкриття Великоросії" (2002, 2006) Володимир Білінський (1936-2022).

Сьогодні особливо повчальною є історична реконструкція закулісних подій, що затьмарили навіть успіх результату Полтавської битви 1709 року в Північній війні, яку напередодні згадував владімір путін. Йдеться про ганебне завершення Прутського (від назви річки Прут, що протікає на території України, Румунії та Молдови) походу та всієї російсько-турецької війни 1710-1713 років:

«Це скільки років Москва билася то з однією, то з іншою ордою за першість. Здавалося, вже досягла заповітної мети – і, треба ж такому трапитися, – влізти в таку колотнечу, коли життя не миле, коли знову довелося вдягнути на шию хомут васала Кримського Хана Давлет-Гірея! Але порятунку не було, бо Хан справді сказав візирові Махмет-паші:

– Я виконаю твій наказ, коли тобі дав повноваження великий, єдиний і світлий султан. Але як мені розмовляти зі своїм васалом, ти не маєш права вказувати. Усі його московські предки, ще з часів великого Хана Бета, давали чингисидам васальні грамоти та платили данину. Якщо він не дасть мені Шертну грамоту, я порубаю їх усіх до останнього, коли вони перейдуть річку Прут.

Хан грізно змахнув шаблюкою і вийшов із намету великого візира, де сиділи четверо: візир Балтаджі Махмет-паша, командувач яничар Юсуф-паша, Хан Давлет-Гірей, і він Петро, цар московський. І великий візир, немов виправдовуючи хана, лагідним голосом порадив:

– Велика Порта приймає твою капітуляцію, яку ти запропонував, погодившись із нашими умовами. Але Хан на своїй землі – господар. І він має право знищити будь-кого, хто без дозволу приходить у його землю.

– Але ми домовилися підписати вічний світ із Великою Портою. Хан не має права порушувати домовленості, – заперечив цар.

Великий візир щиро посміхнувся.

– То так. Але ти не маєш права з'являтись на його землі. – І, дивлячись на похмурого Петра, порадив: – Я раджу тобі, шановний царю, підписати цю Шертну грамоту…

Через кілька годин, у наметі, що стояв поряд з наметом візира, де знаходилася посольська ставка підканцлера Шафірова, цар Петро підписав Шертну грамоту Давлет-Гірею і поклявся на Біблії, що її дотримуватиметься.

Історики відзначили – цар Петро, справді, більше ніколи не зазіхав на Крим. Хоча після Ніштадського миру (який увінчав Північну війну в 1721 році. – В.К.) він мав величезну мобілізовану армію, яку міг кинути на Кримського хана. Але не зробив цього.

Перемога Османської імперії у російсько-турецькій війні 1710-1713 років була яскравою та незаперечною. Прутський світ зафіксував втрату Росією і приєднання до Османської імперії Азова та Запоріжжя, демонтаж російських фортець Таганрог, Богородицька, Кодак, Кам'яний Затон.

Це правда, не зазіхав Петро І під час свого наступного царювання на Крим, але його наступниця Анна Іоанівна з легкістю порушила «вічний мир». Наступна російсько-турецька війна (1735-1739) – війна між Російською та Османською імперіями, викликана, за офіційною версією російських істориків, зрослими протиріччями у зв'язку з підсумком Війни за польську спадщину, а також з походами кримських татар на південноросійські землі. Підсумком нової війни стала бойова нічия. Як наслідок: за Белградським миром Росія повернула собі Азов та Запоріжжя, а до Османської імперії відійшли Сербія та Олтенія (Мала Валахія).

1711-го було зовсім по-іншому, читач переконується: «Важкі думки опанували Петрову голову. Він вперше зрозумів, яка хитка його доля. Скільки людей знищив: повісив, порубав, зґвалтував, задушив (як нагадує нинішню агресію росії в Україні! – В.К.), а стабільності в державі як не було, так і немає.

Це яка армія загинула на річці Прут! Армія, яка святкувала вікторію під Полтавою! Саме з цією армією ще зовсім недавно він святкував річницю Полтавської перемоги (під час Полтавської битви 1709 року було розбито козацьке військо гетьмана України Івана Мазепи. – В.К.). Це там, за дві милі від Ясс, над Прутом, біля старої церкви стояла піхота, а молдавський митрополит Гедеон служив подячний молебень на честь Полтавської перемоги. Величну, божественну проповідь читав Феофан Прокопович, а шістдесят гармат вивергали салют і звеличували царя московського на молдавській землі. Поруч стояли герої Полтави: генерал-фельдмаршал Шереметьєв, уславлені генерали К.-Є.Ренне, Василь Долгорукий, Яків Брюс, Анікіта Рєпнін, Петро Лассі, Михайло Голіцин, Де Алларт, Янус фон Еберштедт, князь Григорій Волконський, Фон дер Остен, Адам Вейде, барон Енсберг. Цвіт Полтавської вікторії! І всі вони пройшли ганебну дорогу прутського розгрому.

Яка армія розгромлена! Знищена бездарністю та дурістю! А минуло лише два роки після славної баталії. Як багато змінилося: немає армії-переможниці, немає виходу в Чорне море, треба навіки відмовитися від України. Знову став васалом Кримського Хана».

Важко не погодитися із викриттям автора історико-документальної розповіді Володимиром Білінським: «Петро незабаром ухвалив хитре та підступне рішення. Заплутати, підмінити правду про Прутський похід, щоб поразку уявити перемогою; про Шертну грамоту Кримському Хану назавжди забути і промовчати; а події походу подати так, що, мовляв, нічого не сталося – повоювали та розійшлися, підписавши вічний світ. Та й миру більше хотіла Порта, аніж Москва.

Петро наказав похідні журнали та накази вилучити та надати йому для перегляду. Сам особисто переписав те, що не сподобалося.

Розумною дружиною була Катерина – саме з нею, фельдмаршалом Шереметєвим, канцлером Головкіним і ухвалили таке рішення ще там, над Прутом. Адже не може Європа знати про ганьбу царську. Та й цар сприймав ганьбу боляче і важко, впадаючи в істерію і падучу (цар хворів на епілепсію. – В.К.). Але схопившись за цю нитку брехні та надії, тримався її міцно, безглуздо. Розумів – іншого шляху в нього немає. Інший шлях – розповісти правду».

Безумовно, Європа рано чи пізно могла дізнатися про ганьбу царську… Автор переносить нас на продовження цієї історії через 22 роки: «Анна Іоанівна, імператриця російська, чекаючи фельдмаршала Мініха, мовчки стояла біля столу і дивилася на вогонь, що палав у каміні. Зима того, 1735 року, видалася жорстоко-лютівською, морозною, із сильними північними вітрами, великими снігами, і майже без сонячного світла.

Вона все частіше приходила до думки, щоби відкласти виконання таємного заповіту Петра. Адже навіть його дружина, яка перебувала кілька років на троні, не змогла це зробити. Але якщо Катерина недооцінювала той сором, що висів над главою імперії та її владних господарів, то Анна, проживши двадцять років у Європі, сприймала заповіт зовсім по-іншому.

Перечитавши таємні архіви московських князів та архіви своїх романівських предків, вона майже фізично відчула той бруд, що впав на її жіночі плечі. Якщо європейська еліта схопить ці достовірні факти у свої руки, то мрії про велику європейську імперію доведеться відкласти на багато десятків років, а головне – це страшна ганьба на голови не лише предків, а й на голову її особисту. Ця думка тримала у напрузі і постійно підштовхувала до дії. І обставини сьогодні склалися дуже сприятливими. Ні, відкладати вона нічого не стане!..».

Делікатне доручення фельдмаршалу Мініху (1683-1767) свідчило про виняткову довіру до нього цариці, саме його належало посвятити у таємний заповіт Петра Першого.

«Саме сьогодні фельдмаршал Російської імперії Бурхард Христофор Мініх збирався вирушати в Україну, щоб очолити московські війська та українських козаків і йти війною на Крим.

Хоча він був уже людина похилого віку, досить досвідчений, але і він ніяк не міг зрозуміти, навіщо починати цю війну з Ханом. Бо з турками і з кримськими татарами ще за Петра I, після Прутського розгрому та ганьби, уклали «вічний мир». Саме за бажанням Петра і назвали так: вічний мир. Обіцяли Великій Порті більше не ходити на Чорне море, не турбувати її підопічних, не підбурювати українських козаків і не зазіхати на їхні землі.

І ось минуло всього кілька років, як стабілізувалася на Московії влада після смерті Петра, Анна Іоанівна відчула силу, – і тут же запахло війною. Імператриця ще під час першої розмови з фельдмаршалом, коли призначала його головнокомандувачем військ на півдні імперії і доручала розпочати війну з Кримом, особливо наголосила, щоб узяв Бахчисарай – столицю та спалив ущент. Але, як тоді відчував Мініх, чогось вона не домовляла, щось приховувала.

Мініх був людиною військовою і розумів, що кожна війна має своє завдання. Політичне завдання. І якщо потрібно захопити Крим, то для цього має існувати привід і досить серйозний, якого він не бачив. А головне – зробити це можна зовсім інакше, щоб вводити війська до Криму, отже, не прирікати їх на знищення. Але будучи фельдмаршалом, розумів: хоч би як хотіла, але імператриця повідає йому секрет війни».

У деталях і яскраво описана у книзі «Журавлі» аудієнція фельдмаршала в царському палаці.

«Імператриця цього дня була одягнена у військову форму гвардійського офіцера, тільки замість камзола мала на плечах легку червону накидку. На могутніх грудях тримала свої повні руки. Обличчя Анни, дещо спотворене віспою, від камінного вогню здавалося червоним, застиглим.

– Війна з Кримом, фельдмаршале, нам сьогодні не потрібна. Із неї будуть лише збитки, а скарбниця й так порожня. Але ми маємо воювати. Та й привід є, бо й Австрія воює із Портою. Ти, Бурхарде, знаєш, якщо минуле плутається під ногами – то можна впасти, а то й голову зламати. Я недавно переглядала таємні архіви своїх попередників. Там є папери, які жахливо читати.

Ти – германець і маєш розуміти, як важливо, щоб ці документи не потрапили до Європи. Пітер поставив на ноги Московську державу, довів її до статусу імперії. Ми не маємо права втратити цю велич. Вмираючи, він залишив заповіт: за першої ж нагоди спалити архіви Кримських Гіреїв. Я маю виконати його волю. Ти зрозумів?

Мініх засопів, похитав великою головою, наче збираючись вилізти з вузького крісла. Хотів щось спитати, але змовчав, розуміючи, що Анна скаже лише те, що сама забажає. Але вона мовчала і тоді фельдмаршал сказав:

– Так, матінко. Я розумію тебе. Є завдання взяти Перекоп, спалити Бахчисарай, ханський палац, усі його архіви та документи. Тобто провести таємну експедицію.

Анна посміхнулася. Фельдмаршал був розумною людиною і розумів дещо між словами.

– Цього, фельдмаршале, мало. Ти особисто займеш ханський палац. За допомогою Ушакова перериєш усі документи. Знайдеш шертні, тобто клятвені грамоти, і листування між ханами Орди та московськими князями, всі ярлики, які хани видавали моїм предкам. Зробиш реєстр всього знайденого і реєстр доставиш мені, а всі першотвори спалиш. Але це не все! Знайдеш Васальну  грамоту Петра, яку він дав Кримському Хану Давлет-Гірею під час підписання капітуляції 1713 року. Її треба також спалити чи привезти мені.

– Невже є така грамота? – тихо спитав Мініх...

– Дуже прикро, Бурхарде, але є така клятвена грамота».

Як розвивалися наступні події, не важко здогадатися. Мініх точно виконав доручення імператриці, пустивши в небуття з димом архів, що зберігався у Бахчисарайському палаці в Криму.

Цитована книга Володимира Білінського вийшла друком українською мовою в останні дні 2021 року у видавництві правління Львівської обласної організації Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» імені Василя Стуса та на 512 сторінках містить документальні повісті та роман останніх років «Думи, думи мої…», « Дещо з правди…», «Журавлі». Видання присвячене 30-м роковинам Незалежності України, здійснено за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України, Українського інституту книги та було безоплатно поширене тиражем 1000 примірників по бібліотеках усіх областей країни.

На початку цього року перевидання книги В.Білінського «Журавлі. Переосмислення новітньої історії України» здійснив Видавничий дім журналу «Пам'ятки України», який готує до друку 10-томне зібрання творів популярного письменника.

Зараз актуальним є переклад «Журавлів» польською, англійською, російською та іншими мовами. Це буде гарною відповіддю хворобливим імперським прагненням Володимира Путіна, допоможе зняти пропагандистську пелену з очей його співвітчизників, які сліпо вірять телевізійним зомбоящикам і не мають доступу до незалежних інформаційних джерел, і довірливих європейців, яким десятиліттями вішали локшину московити.

…7 червня 2022, у рамках ювілейного XV фестивалю «Велике російське слово» у кримській Великій Ялті, відбувся захід, який назвали черговим пленарним засіданням Лівадійського клубу. Обговорювали тему: «Вихід (повернення) до себе: цивілізаційні основи, цінності та межі російського світу». Наприкінці пленарного засідання Лівадійського клубу професор, доктор наук Андрій Ішин під нестримний сміх у залі запропонував і наполягав на введенні в російській державі нової посади – «Глава Імперії». Саме імператор і в майбутньому царюватиме в «русском мірє» без кордонів. Очевидно вченому-лизоблюду не дають спокою лаври нещодавно покійного Володимира Жириновського, який зазвичай вигукував у присутності путіна: «Боже, царя бережи!».

А сам путін, засліплений прикладом Петра Першого, назвав своїм завданням повернення територій і прагне натягнути мундир імператора, ігноруючи історичний результат усіх імперій, Радянського Союзу, зокрема, розпад якого він щиро вважає трагедією ХХ століття.

Валентин КОНДРАТЮК,

член Національної спілки журналістів України, Незалежний Медіа Форум

Першодрук польською мовою: журнал "Nove Państwo", грудень 2022

 Титульна ілюстрація: EURONEWS. Використано також карикатуру Deutsche Welle та світлини із Вікіпедії