Сергій ТРИМБАЧ: Смерть Сталіна 70 літ тому і сталінське обличчя росії у спадок

СПРАВА НЕ В СТАЛІНІ / ПУТІНІ, СПРАВА В ВАС... 

   70 літ тому, 5 березня 1953 року, диктатор Йосип Сталін почимчикував у напрямку пекла, яке за ним уже давненько банувало. Одначе ж він зробив так багато, аби пекельним стало життя мільйонів людей і на землі, під сонячним, вкупі з місячним світлом. Понад те,  залишив по собі спадок у вигляді так званої політичної еліти СССР, яка, зробивши певні зміни, головним чином косметичного характеру, потому спробувала усе реанімувати. Вийшло не дуже вправно, закінчилось катастрофою 1991 року, коли імперія  таки упала, розбившись на друзки. Утім, лінії розлому було окреслено ще 1922 року, коли запровадили новий, компромісний варіант житія імперського тіла…

    Нині відомо, що колишня імперія почула в собі спроможність прокинутись до дії під гаслом «можем павтаріть!». І строєм рушила, зримувавшись заодно з годинником Адольфа Гітлера (нападати треба о 4-й ранку, коли ранковий сон найсолодший і найтривкіший), в Україну.

    Доти збігів з гітлерівськими наративами уникали, більше того, Україну і українців усе намагались до нацистів пристебнути  – від 2014-го. А тут уже вирішили не соромитись давньої, ще від кінця 1930-х, спорідненості. Яка полягає ще і в римуванні намірів покінчити, раз і назавжди, з одним із народів світу.

    Гітлерівські нацисти, як відомо, поставили завдання «остаточно вирішити єврейське питання» (Endlösung der Judenfrage), ну а нацисти путінської доби, у розвиток мотиву, так само вирішили позбутись проблем з питанням українським. Характер ведення воєнних дій рашистськими військами упродовж 2022-2023 років не полишає сумнівів у тому, що йдеться саме про тотальне нищення української нації як такої.

    Усі, хто нині сущий в Україні, підлягають або фізичному знищенню (і вже немає жодного наміру фільтрувати, відділяючи набито «своїх», російсько-орієнтованих; «лєс рубят – щєпкі лєтят», як казали сталінські бійці), або витісненню за межі української території («Нравіцца вам Європа – туда і ухадітє!»), яку треба просто очистити від «скверни українства». Щоби вже нічого тут більше не проізростало, хоча б чимось схожого на українців.

    Бо ж українство, упродовж усієї історії імперії, від часів Петра Пєрваго, так і не змогло адаптуватись в тій імперії, не побажало визнати себе русскімі людьмі. Ну все вже випробували, з голодоморами включно, а українці продовжують наполягати на своїй особливій ідентичності, яка ніяк не збігається з «общєрусской». 

    Терпець урвався. Як свого часу у німецьких нацистів, котрі поставили євреям вимогу: ви не маєте більше  права на життя, вже скільки разів вас про це попереджали. Нацисти російські, вони ж рашисти, сказали мовою автомата Калашнікова і різнопрофільних ракет: українці, ми довго вас терпіли, одначе це вже край – вас не буде більше на цій землі як таких…

    А чи могла бути Росія нині іншою? Після смерті Сталіна, видається досі, таки могла. За якої умови? Дуже простої і тривіальної: треба було пройти шлях самозречення, каяття. Визнати свої гріхи мусила передусім політична еліта, ті, хто входив у найближче оточення Сталіна. У підсумку, нагадую, нічого подібного не сталося.

   По смерті комуністичного диктатора його колеги швиденько перебрали владу на себе. Коротка міжкланова боротьба завершилась арештом і стратою Лаврентія Берії, на якого й поклали дещицю злочинів системи. А головним винуватцем оголосили самого Сталіна. Для того, аби все виглядало саме так, в Україну, до прикладу, прибула спеціальна комісія на чолі з Алєксєєм Аджубеєм, зятем нового очільника СССР Нікіти Хрущова, і ретельно профільтрувала архіви. Документи, які хоч якимось чином кидали тінь на керівника держави, було знищено (мені про це колись розповів Василь Костенко, який працював у багатьох державних установах того часу).

    Потому на ХХ з’їзді партії, у 1956-му,  сам Хрущов оголосив про те, що партійно-державна система в СССР у 1930-1950-ті роки мала злочинний характер, але тільки тому, що її очолював Сталін, зі своїм підручним Берією. Мовляв, решта керівників, у Москві і в регіонах, мало що знала і розуміла.  Відтак уся проблема нібито полягала у кількох людях, без яких система повертається у стан вельми ідилічний, коли не ідеальний.

    Досить швидко, уже в середині 1960-х, по десятиліттю ліберальних послаблень, система заходилась повертати собі, кажучи умовно, сталінське обличчя. Новий виток ліберальних реформ, які почалися від кінця 1980-х, завершився приходом до влади кагебістських кадрів, які уособлював Владімір Путін. Система під його керівництвом дедалі більше нагадувала сталінський режим, зокрема і в площині реваншистських ідеологій. Нині маємо війну в Україні, яку кремлівські посіпаки погрожують поширити і на увесь європейський простір…

   Уся ця еволюція, яка раз по раз розривалась імітаційними спалахами ліберальних реформ, щоразу завершувалась реконструкцією жорсткої імперської будови.  Схоже, гряде нова фаза історії Росії, яка почнеться з її поразки в Україні. Далі - смерть, політична чи фізична, Путіна. Далі поява на державному олімпі кількох відносно нових персонажів, зі збереженням у владі практично всього нинішнього путінського командно-адміністративного корпусу…

    До цього, власне, уже ведеться активна підготовка. Подивімось, зокрема, на лінійку програм, що угніздились на ютуб-каналах і обробляють мізки росіян і особливо українців (а серед них чимало охочих послухати новітніх оракулів). Російські ліберальні і нібито опозиційні діячі щоденно і багатогодинно оповідають нам про Путіна, Кремль, Росію… Україну і українців теж згадують, але вельми епізодично - не про них же йдеться. Йдеться про те, що винуватцем усіх бід Росії нині є Путін і тільки Путін, решта є жертвами, решта є гнобленими і нещасними. Уся проблема: якимось чином прибрати Путіна - і «всьо образуєцца»!  

    Досвід історії говорить про те, що ніц, нічого, в принципі, не зміниться. Колись Надєжда Мандельштам, вдова геніального поета, убитого сталінським режимом, сказала дуже точну фразу: «Дєло нє в Сталінє, дєло в нас!». Покаятись треба - і не тільки Путіну, про нього що говорити? Покаятись усьому російському народові, який нині так азартно, так охоче підтримує існуючий режим і війну проти України.

   Каятись треба і російським ліберальним діячам, чия опозиційність завжди закінчувалась, як відомо, на питанні про Україну і українців. І чия поступливість, готовність іти на компроміси із самим дияволом, сприяла ствердженню сил пекла в країні.

    Тільки ж нині ті опозиціонери, які програли все і вся, навчають нас, українців, як нам жити і як нам забути про існування Путіна, як тільки його здихаються. А далі - далі  «будєт усьо путьом», себто по Путіну. І Сталіну. За тією ж логікою: ми всі чудесні люди, нам просто не щастить з керівниками.

      Усе ж, рано чи пізно, а доведеться росіянам каятись. Інакше їх історія так і котитиметься кривавими дорогами.

    Дєло не в Путіні, справа - у вас самих.  

   Сергій ТРИМБАЧ, письменник і кінознавець, член Ради Незалежного Медіа Форуму