Володимир О.ТИХИЙ: Від Пушкіна до Путіна: погляд на імперську історію Росії

Журнал "Foreign Policy" ("Зовнішня політика"; видається у США. - Тут і далі переклад і примітки Володимира Тихого - ВТ) розіслав 12 березня своїм передплатникам збірку (Flash Points) з опублікованих раніше п'яти статей, під назвою "Зв'язок між Пушкіним і Путіним".

Як пише редактор збірки: "…війна в Україні примусила заново усвідомити імперіалістичний проект Росії, його минуле і сучасне. Подані нижче есеї досліджують природу російського імперіалізму і його зв'язок з останньою за часом загарбницькою війною цієї країни".

Підзаголовки вміщених у збірці статей виразно показують позиції авторів:

"Війну Росії можна зрозуміти лише як кривавий пост-імперський конфлікт";

"Російська класична література, під зав'язку набита дегуманізуючим націоналізмом, сьогодні читається як тривожно впізнавана";

"Чому загарбницька війна стала необхідною для того, щоб експерти визнали, що природа Росії - це всеохопна імперська експансія?";

"Росія є однією з найбільш амбітних у світі імперських націй";

"Брудний секрет російської воєнної машини: раніше завойовані народи стають гарматним м'ясом Кремля".

Зупинимося більш детально на двох есеях.

****

Володимир Єрмоленко, "Імперська ідеологія літератури" (Literature’s Imperial Ideology, есей опублікований 22 червня 2022 року).

          У своєму есеї Єрмоленко доводить, що насадження російської літератури в Україні і інших завойованих Російською імперією (чи Радянським Союзом, який був її прямим спадкоємцем) було інструментом імперії для впровадження її наративів у свідомість "інородних" підданих. В усіх українських містах, містечках і селах були вулиці Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, Достоєвського і ін. - яких належало прославляти. Але провідні російські письменники не лише давали свої імена для імперського проекту - вони просували російський націоналістичний світогляд.

"Якщо ви уважно подивитеся, ви побачите, що російська література під зав'язку набита імперським дискурсом, що вона романтизує завоювання і жорстокість, але мовчить про наслідки".

Паралелі російської літератури з сьогоднішньою загарбницькою політикою Росії очевидні - чого лише вартує знаменитий вірш Пушкіна "Клеветникам России". Його погляд на польське повстання 1830-1831 років багато в чому подібний до того, як зараз Кремль подає "кольорові революції", а раніше СРСР розглядав повстання в Угорщині 1956 року чи у Чехословаччині 1968 року. "Пушкін відкрито погрожує Європі війною (“Хіба ми забули, як завойовувати?), і нагадує читачеві про величезну Російську потугу і завоювання". Від пушкінської ідеології до сьогоднішньої російської нео-імперської риторики - пряма лінія.

В.Єрмоленко окремо розглядає дискурс російської літератури щодо кавказьких воєн кінця 18 - середини 19 ст. Російська література прославляла "цивілізаційне" завоювання "диких" гірських народів. Позиція Т.Шевченка, з його розумінням колонізаційної ролі імперії в Україні, виражена в поемі "Кавказ" по-іншому. На противагу пушкінському:

Поникни снежною главой,

Смирись, Кавказ: идет Ермолов!

Шевченко закликає кавказькі народи:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

Звичайно, російська література і культура - не єдина причина злочинів російської армії. Але було б наївно думати, що російська культура вільна від імперського дискурсу і не причетна до того, як протягом століть формувалася російська політика.

Свій есей В.Єрмоленко закінчує так: "Якщо ви шукаєте корені насильства Росії по відношенню до її сусідів, корені її бажання стерти їх історію, її відмову від ідей ліберальної демократії, - ви знайдете частину відповідей на сторінках Пушкіна, Лєрмонтова і Достоєвського".

Як інформує FP, Володимир Єрмоленко - філософ, головний редактор UkraineWorld і директор з аналітики ГО «Інтерньюз Україна», а також ведучий подкаста Explaining Ukraine. Цікаво, що В.Єрмоленко з книжкою "Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ–ХХ століть" став у 2018 році лауреатом премії "Нонфікшн", ініціатором заснування і одним зі спонсорів якої був автор цих рядків…

****

Звичайно, В.Єрмоленко не єдиний, хто писав і пише про імперськість російської літератури. Згадаємо хоч би велику академічну статтю "Кавказ" Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого" Івана Дзюби, відомого українського дисидента, наукового співробітника Інституту літератури НАНУ, яка була опублікована в журналі "Политическая концептология" (№ 2, 2012 р.), а пізніше видана в Києві окремою книгою.

Крім порівнянь суто літературних текстів і контекстів, подібних до наведених В.Єрмоленком, І.Дзюба подає за документами і науковими публікаціями картину реальних подій "на театрі" кавказьких воєн першої половини 19 ст. Наприклад, ось так звертався Ціціанов (крмандуючий російською армією на Кавказі у 1802-1806 рр.) до земляків-грузинів: "Невірні мерзотники… Ви, напевно, вважаєте, що я грузин, і ви смієте так писати. Я народився в Росії, там виріс і маю душу російську. Дочекаєтеся ви, коли прийду до вас, і тоді не оселі ваші я спалю, вас спалю, з дітей і дружин ваших утробу вийму... - Переклад з російської мій - ВТ" Тут, звичайно, крім якоїсь нелюдської жорстокості, вражає оте самоусвідомлення і визнання: "маю душу російську".

"Мали душу російську" і десятки інших воєначальників - як пише І.Дзюба: "…це був реальний інтернаціонал: росіяни Єрмолов, Воронцов, Муравйов, Барятинський; малороси Паскевич, Котляревський, Гудович; німці, татари, вірмени, кабардинці та ін., і мало хто з них на Кавказі поступався «темпераментом» Ціціанову".

Ось так згадував про "подвиги" своїх військ генерал В.О.Полторацький ("Исторический Вестник", 1893, №№ 1-9): "У березні 1847 р. війська наші напали раптово на хутір Дуби… З усіх мешканців великого аулу навряд чи комусь вдалося побачити сонце наступного дня. При самому відчайдушному опорі деяких, більшість, захоплена зненацька напівнагими, старі й молоді, жінки, діти і немовлята, потонули у своїй крові від гостро відточених багнетів, нікого не помилували…"

Дуже знайомо для сучасного читача звучить і таке міркування князя Б.І.Куракіна (мовою оригіналу, цитата за книжкою І.Дзюби): "Ежели солдат надобно много еще собрать, то лучше брать у черемисов, у мордвы молодых ребят и обучать, для чего будет прибыльно. Ежели истратятся, то убыток не так велик, как свои природные помрут..."

На жаль, українська влада та й українці мало читають книжку Дзюби - а повинні були б задуматися над такими рядками: "Однією з "родових" ознак кавказьких війн Російської імперії було те, що кожна з них неодноразово завершувалася остаточною перемогою – для того, щоб початися знову, заради наступної остаточної перемоги". Такою ж "родовою" ознакою відмічені і російсько-українські війни - отже, треба готуватися.

****

Артем Шаіпов, Юлія Шаіпова. Прийшов час деколонізувати західні "Російські дослідження" (It’s High Time to Decolonize Western Russia Studies, есей опублікований 11 лютого 2023 р.)

У своєму есе Шаіпови намагаються дати відповідь на питання, винесене в підзаголовок: "Чому загарбницька війна стала необхідною для того, щоб експерти визнали, що природа Росії - це всеохопна імперська експансія?" Причину цього вони вбачають у тому, що у західних університетах і дослідницьких центрах незмінними з часів розвалу СРСР залишилися підходи до вивчення Росії, її політики, історії, російської культури і літератури - і вивчення мов, історії і культури тих народів, які в далекому і близькому минулому опинилися під російським домінуванням у складі Російської імперії і Радянського Союзу.

Під час "холодної війни" західні університети, дослідницькі інститути і політичні аналітичні центри відкрили дуже багато програм з Радянських, Російських, Євразійських досліджень, щоб краще зрозуміти Радянський Союз і його спадок. Все це продовжує працювати, і тим самим  породжує стратегічну ваду: "Започатковані в ту епоху, коли контроль Москви виходив далеко за межі сучасних кордонів Росії, ці програми неминуче розглядали регіон через москвоцентричну оптику. Сьогодні… більшість цих програм успадкували цей старий москвоцентричний підхід, по суті об'єднуючи Росію з Радянським Союзом і применшуючи значення багатих історій, різноманітних культур і унікальних національних ідентичностей Східної Європи, Балтійських країн, Кавказу і Центральної Азії ". 

Проблемою є і те, що західна академічна спільнота часто дивиться на Росію як на моноліт, мало уваги приділяючи десяткам завойованих і колонізованих неросійських народів, які населяють величезні простори Російської Федерації.

"Зараз вже багато з тих, хто вивчає російську історію, принаймні приблизно знають про геноцид у сталінські часи кримських татар і заселення Криму російським населенням. А чи багато хто знає про масове знищення черкесів у 19 столітті, перший геноцид в Європі в новий час?"

Автори есею вважають, що існуючі центри "Російських досліджень" мають більше сфокусуватися на історії і сучасності неросійських народів, які здавна жили на землях, які зараз є російською територією. Це дозволить світу побачити, чим насправді є Росія: імперією, в яких різні народи позбавлені голосу і свободи. І, звичайно, треба засновувати і зміцнювати інституції, які вивчають ті країни, які раніше були частиною Російської і радянської імперій.

Артем Шаіпов є співзасновником Ukrainian Global University, Юлія Шаіпова -  координаторка проектів Центру економічного відновлення.

*     *     *

Підбірка опублікованих в Foreign Policy есеїв дуже "на часі". Український народ переживає імперську навалу Росії, а розуміти історію і ідеологію ворога надзвичайно важливо. Український народ і влада, нарешті, побачили смертельну загрозу від насадження не лише радянської, а й російської культури - звідси перейменування вулиць, демонтаж пам'ятників Катерині ІІ, Пушкіну і іншим, нові програми з історії і літератури, які вже не ставлять "великую русскую литературу" на перше місце.

Або візьмемо згадані у есеї Шаіпових випадки геноциду. Ми краще знаємо історію кримськотатарського народу (масова міграція якого з Криму почалася на початку 1860-х, коли кримські татари побачили, що сталося з черкесами), а а у сталінські часи була депортація 1944 року. Справжньої катастрофи зазнав також черкеський народ. Завоювання черкеських земель, знищення черкеського народу тривало 101 рік: остання черкеська армія зазнала поразки у 1864 році. Подібно як Президент Зеленський звертається зараз до західних лідерів, у 1864 році "народ Черкесії" звернувся до Королеви Вікторії з благанням про військову і гуманітарну допомогу. Як населення з України у лютому 2023 року почало тікати в Польщу і інші країни, так і черкеси і інші "горці" були змушені тікати - кількість біженців оцінюють від 1 до 1,5 мільйона. Скільки черкесів і інших "горців" загинуло на їх рідній землі - невідомо.

Результат трагічний: російський перепис 1897 року показує лише 150 000 черкесів. Вже за часів СРСР були створені три "національні" республіки, але при цьому в одній з них, Адигейській, етнічні адиги (черкеси) складають лише 25%. Ареал компактного проживання черкесів охоплював, крім гірських районів, ще й узбережжя Чорного моря - а зараз всі "республіки" відрізані від моря на десятки кілометрів.

Якщо хтось не знає і не розуміє історію - його доля може стати повторенням найтрагічніших її епізодів.

Володимир О.ТИХИЙ