Знаковий ужинок письменника і воїна Сергія МАРТИНЮКА

Знаковий ужинок письменника і воїна Сергія МАРТИНЮКА

Сьогодні  неможливо уявити сучасний літературний процес України без творчості Сергія Мартинюка, невтомної людини, полум’яного письменника, активного проповідника української ідеї, яка потужно виявляє себе в його діях і текстах. Захоплює позиція, цілеспрямована праця, про яку мріяв Сергій Мартинюк і в царині якої нині сконцентровує свої сили.

Слово для нього було мрією і, незважаючи на численні перешкоди, стало реальністю. Причому саме в тій тематиці, яка сьогодні потрібна українському суспільству чи не найбільше. Це патріотична тематика. Слово і дія в Сергієвому житті органічно поєднані. Кажуть, треба дивитися не на слова, а на справи. у Сергія Мартинюка вони органічно поєднуються.

Дебютував Сергій книгою «Здобули волю – здобудемо долю» (2007) про події Помаранчевої революції у рідному Балтському районі на Одещині. Це спостереження автора за тим, як відбувалися вибори, про фальсифікації, про боротьбу за демократичний вибір, коли врешті його Балтщина проголосувала за Віктора Ющенка.

   Потім була знакова книга «З Україною в серці» (2008). Її назва засвідчила публіцистичність, яка, як відомо, характерна для письма емоційного та образного. Вона розповідала про сутність московської держави, її шовіністичну політику в усі часи, про її ставлення  до України. Отже, книга засвідчила авторське прагнення донести правдиві сторінки з української історії, розповісти про причини й наслідки українського буття.

Як відомо, письменницька праця – це результат спостережень, роздумів, вдумливого аналізу історичних фактів, документів, життєвих історій, ситуацій. Книга «З Україною в серці» продемонструвала однозначну, патріотичну позицію автора. Написана російською, вона показувала авторське прагнення «достукатися» до якомога ширшого кола читачів, активізувати їх, як зафіксовано в анотації,  «до боротьби за піднесення гідності та життєвого рівня (у матеріальному, культурному, духовному сенсі)».

Як зізнається автор, писати почав із дитинства, що типово для багатьох митців слова. Писав нариси, оповідання, вірші. Мріяв про факультет журналістики Одеського університету чи якийсь інший заклад вищої освіти. Але не стало батька, і Сергієва життєва дорога простелилася до Одеського артилерійського училища. Це була добра школа життя, з якої виніс такі правила: істину потрібно творити, ніколи не здаватися й вірити в себе. За цими лаконічними словами можна прочитати непрості будні навчання в училищі та подальшу службу у війську з його нестатутними взаєминами. Це, без сумніву, давало непромильні враження й безцінний досвід для творчої особистості, для майбутньої творчої праці.

   Незабаром побачила світ книга «Горжусь, что я Украинец» (вийшла в Луцьку 2010 та 2012). Вона стала своєрідним символом і для українців-читачів в їхньому самопізнанні, осмисленні своєї самобутності, ідентичності. Вона утверджувала розуміння українськості і те, що українськістю можна пишатися. Зрештою, гідне розуміння свого етносу має нести в собі представник кожної національності. А в умовах багатостолітнього приниження українців збоку Росії в її різних іпостасях (царської, більшовицької, нинішньої), коли втовкмачувалося в голови почуття меншовартості, така заява книгою Сергія Мартинюка стала своєрідним закликом, прикладом для наслідування.

Цікаво простежити коріння Сергія Мартинюка. Стереотип сприйняття українця швидше відносить до думки, чи не галичанин? Немовби лише там патріоти, націоналісти. Ба ні. Народився Сергій Мартинюк у селі Крижовлін на Одещині. Згадує, як політкерівник пропонував йому змінити прізвище на російське – Мартинюков. Так, мовляв, буде і для кар`єри краще. Знаємо з розповідей, що такі пропозиції робилися і не раз. І на них часом погоджувалися. Але це не про Сергія Мартинюка.

В інтерв’ю Сергієві Куліді, головному редакторові газети «Літературна Україна», він сказав значущі слова: «Хочу надихнути співвітчизників на головне – маємо створити нову націю з попелу старої – націю з розумом Переможців». Отже, із самого початку творчого шляху письменник ставив високу планку і для себе, і для українців в плані досягнення успіхів на всіх ділянках життя. Прикметно, що в своїх текстах слова, на яких автор ставить особливий логічний наголос, він пише з великої літери.

   Був депутатом Балтської районної ради, 2012 та 2014 років, балотувався до Верховної Ради України. Як наголошує, ішов на вибори з гаслом «Я не граю в Гідність, я живу з Гідністю». Отака пряма позиція, з викликом, демонстративна. Після Революції гідності став радником голови Федерації профспілок України, розпочав працю в напрямку оздоровлення майданівців та допомоги війську, створив Благодійний медичний фонд «Лелеко», який опікується реабілітацією військових.

Збагнув іще в дитинстві, що «історія любить тих, хто її творить, а не тих, хто її вивчає», читаємо в книзі «Народжені перемагати» (2018). Дане видання представило прозу, вірші, п’єси автора. У вступному слові, написаному автором, читаємо присвяту батькам: «Дякую Вам, Тату й Мамо, за те, що не заважали падати й допомагали вставати. Я пам’ятаю: «Живи так, щоб тобою пишалися діти».

Переднє слово цікаве біографічним фактажем, а також воно виявляє такі авторські риси, як щирість, душевність, ліричність.

Наприклад: «Ми на своїй землі… Де живуть наші батьки, там живуть і наші степові вітри, які нас обдували в дитинстві… Так-так, живуть там, за маминою й батьковою хатою, українські вітри, і птахи, і сонце, і земля твоя, і твій рід козацький, і твої перші кроки. І якщо є щось на землі святе, то перш за все батько й мати, твій рід, родина, край…». Автор згадує слова бабусі, які відкривають правдиву сімейну науку, з якою Сергій іде по життю: «Ніколи не плутай наше Українське і їхнє московське».

Книга «Того, що йде, важко спинити» вийшла 2020 року. Це мемуаристика. Сьогодні до цього жанру особлива увага, адже в ньому йдеться про пережите. Й автори, пишучи такі тексти сьогодні й будучи вільними від тоталітарних ідеологічних шор, оповідають правдиву історію свого життя й своєї країни.

Неспроста пильна увага до текстів Сергія Мартинюка. Його не лише читають, а про нього й чимало пишуть. Наприклад, добротну рецензію написав письменник Володимир Петрук під назвою «Письменницький літопис. Московіада Сергія Мартинюка», опублікована в «Українській літературній газеті» (27.09. 2019) про книгу «Горжусь, что я Украинец». В рецензії  йдеться про історію Московії та її політики стосовно України і те, як вона масштабно відкривається в книзі Сергія Мартинюка. Книга, справді, багато подає історичних фактів, які потрібно знати широкому колу українців, щоб не ходити в рожевих окулярах, а бачити реального північного сусіда з його постійними й нестримними загарбницькими апетитами. Розуміємо, що така книга потребувала великої дослідницької роботи автори, ретельного опрацювання знайдених фактів.

Іван Ющук, високоавторитетний мовознавець, ознайомившись із книгою, запропонував автору дати йому текст, щоб помістити в себе на сайті, аби якомога більше читачів з нею могли ознайомитись. А відомо, яким уважним і вимогливим до текстів був наш славетний лінгвіст. Фрагмент несподіваної розмови Сергій Мартинюк наводить у вступному слові у своїй книзі.

   Із 2015 року Сергій Мартинюк мешкає в Ірпені. З часу повномасштабної війни росії проти України він в територіальній обороні. Тож сьогодні Сергій Мартинюк – і письменник, і воїн. Про його участь в територіальній обороні зробив інтерв`ю Анатолій Левицький, що було опубліковане в «Літературній Україні» 12 травня 2022 р. («Сергій Мартинюк – тероборонець із позивним «Письменник»). Розуміємо, що для Сергія природно було стати в лави захисників України.

   Тема України об`єднує всі тексти автора. Про це вкотре переконуємося і з інтерв’ю 27 листопада 2021 року в Ірпені, яке взяла в письменника Анна Пальчиківська.  Як і найновіша книга автора «Пишаюсь, що я Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують». Це обсягове, на 404 сторінки, видання. І новенький текст про автора «Той, що живе з гідністю» Михайла Гершковича, надрукований в «Українській літературній газеті»( 5.08.2022).

   В цілому твори Сергія Мартинюка афористичні, містять символічні формули й настанови. Наприклад: «…без національної гідності не буде волі» чи: «Годі скиглити й жалітись! До діла! До боротьби! До змагання за власне гідне життя». «…Нам треба скинути машкару меншовартості, пристосуванця… створити нову націю … народити націю переможців». Чи: «Сміливі люди – заможна країна». «Живіть гаслом: Я українець і маю розум переможця», «Треба шукати себе в собі. Самого себе робити достойником». «Найкраще  себе почуває той, хто є сам собою!».

Наведені цитати з книги «Народжені перемагати». Вона оповідає про авторські зустрічі в різні роки, спостереження за поведінкою людей в різних ситуаціях, діалоги; часом це безкопромісні монологи, в яких виявляється авторська позиція, несприйняття поступливої поведінки українців, їхнє поводження без національної гідності. Автор пояснює, непокоїться, повчає, сердиться, бачить причину багатьох українських негараздів у самих українцях, розуміючи і стверджуючи, що таку поведінку їм (нам) прищеплювали упродовж понад 350-літньої історії, коли Україні нав`язувалося московство.

Значущі сентенції зустрічаються на кожній сторінці. В них – любов до рідного краю і гордість за рідний край. Як-от: «Леле моя! Немає нічого кращого за наші степи. З цих степів вимандрувала цивілізація людства». І потрібно думати, розмірковувати. Бо за кожною фразою – історія народу, яку маємо зрозуміти й прочитати своє призначення, своє майбутнє в цивілізаційному процесі. Прозрівання нації відбувається. Тяжко. Через віроломну війну московитів, що триває ось уже в нинішньому часі з 2014 року, а насправді вона не припинялася з часу Богдана Хмельницького. Огляньмося хоча б на моторошне ХХ століття з його поразками – УНР, з трагедією під Крутами, трьома голодоморами, репресіями, двома світовими війнами, в яких українці воювали за різні, чужі імперії, а коли піднімали голос за рідну землю, їх знищували ті, хто лицемірно називав себе «братами».

І не мали ми того, щоб стало, як закликав великий Тарас, щоб у своїй хаті була своя й правда, і сила, і воля. Наша хата постійно була під чужинецьким чоботом. Нині це звільнення нарешті відбувається. Воїн і письменник Сергій Мартинюк –  один із тих, хто своєю боротьбою і творчістю наближає це звільнення, наближає день Перемоги України в Україні і день Перемоги над ворогом. І Перемога не за горами. І все буде Україна.

До речі, книга Сергія Мартинюка «Пишаюсь, що я – Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують» у числі номінантів на здобуття Шевченківської премії 2023 року. 

Тетяна КОНОНЧУК, членкиня Національної спілки письменників України

На світлині Сергій Мартинюк, 2022