Володимир О. ТИХИЙ. Бути сином дисидента

ЩОБ  ЖИВ  МІЙ НАРОД

Пам'ятаю той неймовірно холодний, свинцево-пронизливий день 19 листопада 1989 року, коли біля брами Байкового кладовища в Києві чекав на жалобну процесію. Ховали в рідній землі тіла трьох українських мучеників, закатованих у російських концтаборах: Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.

Серед тих, хто йшов за труною Олекси Тихого (1927-1984), сина Донеччини, залюбленого в українськ мову – і за це покараного московськими окупантами – був Володимир Тихий, син дисидента, один із видатних діячів екологічної асоціації "Зелений Світ". Саме його нарис "Бути сином дисидента" пропоную до уваги читачів Незалежного Медіа Форуму.

Олексі Тихому належать слова: "Живу, щоб жив мій народ". Він не просто жив, а й боровся, і помер заради свого народу, який, як показали трагічні події на Донеччині, нерідко перетворювався на зрадника, ставав безпам’ятним манкуртом. Але в боях із загарбниками загартувався і справжній український народ, той, якому віддав своє життя Олекса Тихий.

Найкращим пам’ятником Олексі Івановичу Тихому стане масовий перехід українців на рідну мову.

Юрій ЩЕРБАК, письменник і дипломат, голова Ради Незалежного Медіа Форуму

БУТИ СИНОМ ДИСИДЕНТА

Текст нижче – це не мої спогади про батька і не аналіз його дисидентської діяльності: це спогади про події МОГО ЖИТТЯ, які були так чи інакше пов'язані з батьковим дисидентством (приватні справи і обставини я не зачіпаю). Цей текст розбитий на три частини: від 1964 р. (повернення батька з таборів) до 1976 року – батько на свободі; від початку 1977 р. (арешт батька, суд) до 1984 року (табори, смерть і поховання у Пермі); 1989-2020 – після перепоховання на Байковому цвинтарі в Києві.

Мій спогад про батька і його справу під назвою "Мова народу, доля людини" був опублікований у журналі "Слово і час" (1991, №4). При підготовці до друку укладеної батьком збірки висловлювань видатних людей "Мова-народ" (2007) я доопрацював цей спогад як нарис "Мова як доля. Штрихи до портрета Олекси Тихого".

В газеті "Наша Дружковка" від 25.06.2017 вийшла моя розповідь про суд над батьком і М.Руденком під назвою "Цей суд був знущанням…". Із незначними змінами стаття була передрукована в газеті "Україна молода" від 12.07.2017.

Все, що батько написав, багато спогадів про нього і публіцистичні статті зібрані у двотомнику "Олекса Тихий", виданому у Донецьку 2012 року. Чотири мої тексти (той, що нижче, і три вищезгадані) є, власне, доповненням до того видання.

P.S.

Перечитав щойно закінчений текст (який нижче) і зрозумів, що це не мемуар, а скорше свідчення очевидця. Та саме так воно і є, бо у моїй пам'яті події залишаються як "картинки" (інколи "відео"), а не як "історії". Я дуже рідко пам'ятаю свої думки під час подій, а писати у спогадах мої сьогоднішні міркування вважаю недоречним.

Київ, лютий 2023 

1964-1976

Можна сказати, що перше моє знайомство з батьковим дисидентством відбулося у лютому 1957 року, коли його заарештували в селищі Олексієво-Дружківка на Донеччині, у мене в голові є ментальна фотографія: я стою в ліжечку, тримаюся за бильце, батько прихиляє голову, виходячи через низькі двері з кімнати, і піднімає руку, прощаючись.

Коли батько повернувся у 1964-му, наступні роки – до 1968-го – лише його поїздки до співтаборників нагадували його дисидентство (він слухав "голоси", звичайно, і зі мною якісь теми обговорював, але деталі я не пам'ятаю). Запам'яталася поїздка в Перечин біля Мукачевого, коли туди повернулася танкова частина, яка брала участь в окупації Чехословаччини в 1968-му. Що значила ця окупація – я вже цілком розумів.

Ейфорії серед молодших офіцерів, яких ми бачили в міському транспорті, не було: "Плевали на нас много, особенно девушки".

Батько кілька разів на рік їздив до своїх друзів, інколи брав і мене – і задля екскурсії, і, напевне, щоб я побачив, які ще люди бувають – крім тих, з якими мені доводилося зустрічатися вдома, у школі, на хуторі і в "совхозі", де я влітку жив у рідних.

У 1965-му їздили у Львів і Закарпаття, заїжджали на пару днів до доктора Кархута, лікаря, разом з яким батько сидів у таборі. Важко було дивитися на те, що лікар Кархут, людина в літах і астматик, мусив жити не з сім'єю, в місті Коломия, а тулитися на квартирі в поганенькій хаті в селі. Місця в лікарнях Коломиї для нього, випускника віденського університету, не знайшлося. Із відвідин доктора Кархута запам'ятався епізод – він розпитував мене, що я читаю. Я згадав "Мальви" Романа Іваничука, але не зміг сказати, що ж у книжці основне, важливе. Тоді доктор кількома фразами окреслив головні ідеї і можливі висновки. Деталі я не пам'ятаю, але епізод врізався в пам'ять.

Дуже цікавою була поїздка з батьком у січні 1966 року: Грозний, Баку, Тбілісі, Батумі. У Грозному жив батьків "колега" по таборах, чеченець Сейпі (мене дивувало, я питав батька: "Як ми його знайдемо?" Батько відповідав: "Сейпі казав – зайдете у будь-яку чайну, спитаєте, де знайти Сейпі – і вам покажуть"). Ми в гостях у Сейпі пробули два дні: великий будинок, велика сім'я, дуже гостинно. На зустріч зі співтабірником господаря дому прийшло багато друзів Сейпі, а нас, дітей, повели на спектакль у ляльковий театр. Спектакль про якогось народного героя, цікаві ляльки, енергійна дія – і зовсім незнайома мова. Це, здається, був мій перший похід у театр.

Ще разів два бувли в Новомосковську, де жив ще один батьків співтабірник, вчитель. Вони бідкалися, що дочка вже двічі не проходила по конкурсу на українську філологію в Дніпропетровський університет. Були впевнені, що "не пропускають". Цей їхній досвід викликав, звичайно, занепокоєння, але я, очевидно, думав, що КГБ-шні обмеження не торкаються "не-ідеологічних" фізичних факультетів.

Запам'яталася поїздка в Херсон влітку 1968 року. У Херсоні жив Борис, штурман дальнього плавання. Батько казав, що Борис зі своїх плавань привозив заборонені книжки, за що його посадили. Десь два чи три дні ми у них гостили – інтелігентна сім'я, інтелігентні друзі сім'ї. Мене після пікніка залишили самого з книжками на дачі в дніпровських плавнях, за день і ніч я прочитав там "Доктора Живаго" і ще пару аналогічних книжок погортав.

Зараз я думаю, що батькові вдома (на хуторі, в Олексієво-Дружківці і поряд) не було з ким поговорити, а доступних телефонів, не те що фейсбуків-телеграмів, у той час не було. Або треба було побачитися особисто, або писати листи – але з листами у батька вже був невеселий досвід: його лист до двоюрідної сестри був на суді 1957 року визнаний "антирадянською агітацією і пропагандою".

* * *

Батько приносив мені книжечки поезій Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Еллана і інших, які тоді почали з'являтися у книгарнях. Я їх трохи читав, розумів патріотизм і порив авторів, але вони мене мало зачіпали. Після восьмого класу я вже практично нічим, крім фізики, не цікавився. Батько хотів, щоб я поступав у Київський університет (бо український!), але я твердо вирішив поступати у московський, найкращий. Втім, ми були малоінформованими провінціалами, – ні я, ні батьки не знали, що екзамени в МГУ проводяться не в серпні, як у інших ВИШах, а у липні. В кінці червня 1969 року я вислав документи в МГУ, і, як з'ясувалося, вони були одержані ПІСЛЯ першого екзамену. Можливо, це була моя удача і мене не "вичислили" як сина дисидента ДО екзаменів. Я був не один такий – тих, хто вислав документи вчасно, а вони прийшли пізно, набралося чоловік 20, і для нас зробили окремий екзамен з письмової математики.

Мене вже у вересні викликали в Перший відділ і суворо спитали, чому я не написав в автобіографії, що мій батько був засуджений по політичній статті? Я ухильно відповів, що не знав, що про батьків треба детально писати, та й по якій статті сидів – теж не знаю, бо він давно живе окремо і ми рідко бачимося. Не думаю, що мені повірили, але наслідків не було, мабуть по банальній причині: роздування справи в першу чергу означало б визнання, що "просіювання" абітурієнтів було проведено недбало.

В університеті за мною нагляд, певно, був, і я зараз здогадуюся, хто про мене міг інформувати – в той час мені таке і в голову не приходило! На п'ятому курсі новий приятель спробував, здається, мене спровокувати, приблизно в такому ключі: "Давай укладемо таємний союз, що будемо готуватися до боротьби з системою, а виступимо, коли вже досягнемо поважних висот у професії і суспільстві". Але я вже дещо розумів, відмовився і перестав з ним бачитися. Він був на курс молодший, я з ним познайомився, обмінюючись платівками рок-музики. Він купляв-продавав диски, це кваліфікувалося як фарцовка. Можливо його спіймали, примусили до співпраці і підіслали до мене.

Ще характерний епізод: коли я їхав на вступні екзамени, батько мені наказав, щоб я обов'язково писав на екзамені з російської мови і літератури переказ, а не твір. "Іди в приймальну комісію, скажи, що закінчив національну українську школу і тому маєш право писати переказ. Треба їм нагадувати, що Україна має свою мову". Я так і зробив. Голова приймальної комісії здивувався: "Но вы же хорошо говорите по-русски? И откуда видно, что вы учились в национальной школе?". Я не знав, "откуда видно", але твердо відповів, що видно з атестата і я маю право писати переказ. Він погортав мій атестат, очевидно, нічого там не побачив (я пізніше дивився теж, і теж не побачив), але і причин сумніватися у моїх словах не було – отже, "Ну, пожалуйста…". Я пригадую, що на переказі дійсно переважна більшість були абітурієнти з "неслов'янською зовнішністю" (грузини, вірмени і ін…), тому, мабуть, моя вимога і здивувала голову комісії. Думаю, в той час вже всі з України за замовчуванням йшли на "твір".

Коли я став учитися в університеті у Москві (1969-1975), разів два з батьком ми були у професора І.П.Шарапова, геолога-математика, ученого з покликання. Він мене розпитував про університетські справи і картав за недостатньо сумлінне ставлення до науки і навчання. Про Шарапова є хороша стаття у вікі.

Зустрічалися, гуляли по місту, розмовляли з О.І.Голубом, біохіміком-мікробіологом. Він говорив дуже красивою українською, був звідкись з Чернігівщини, надзвичайно ерудований (я вже міг це розуміти). На роботу за фахом його не брали, заробляв на життя оглядами статей для реферативних журналів.

Цікавим виявився "прощальний" батьків візит до Володі Тольца, який виїжджав в еміграцію. Поки батько про щось говорив з Володею, я став учасником загальної розмови Володіної дружини і інших проводжаючих. Вона, здається, була театрознавицею, але їй, як дружині дисидента, не давали захищати дисертацію і публікуватися. Заробляла на життя писанням дисертацій для інших (закінчувала третю). Так я вперше почув про цю, досить поширену, практику, і це мене вразило, бо дуже контрастувало з тим, що я чув від професора Шарапова і О.І.Голуба.

* * *

Десь від початку 1972-го, коли пройшло 8 років після відбуття першого терміну (довідка про звільнення датована "15 февраля 1964 г.") і судимість ставала "погашеною", батько почав писати статті з питань виховання і листи до органів влади з приводу русифікації Донбасу. На нещастя, на одній з перших статей – "Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області" – він поставив дату: 02.01.1972. Оскільки стаття була визнана антирадянською і суд включив її у склад злочину, то таким чином зробив батька рецидивістом: 10 років замість семи і особливий режим замість суворого…

Коли я приїжджав з Москви додому на свята чи канікули, ми постійно обговорювали батькові статті і його численні зустрічі з представниками влади з приводу тих статей (жодна з яких так і не була надрукована). Батько прислухався до моїх коментарів, хоч я часто бачив навколишнє життя у менш драматичному світлі. Разів два я зустрічав на хуторі Григорія Гребенюка, інженера з Краматорська. Вони про щось з батьком розмовляли, але про що – не знаю, на розмови вони виходили в сад. Цікаво, що на відкритій частині суду Гребенюка як свідка не було, а чи був він на закритій частині – не знаю.

Основною батьковою роботою, яка тривала аж до арешту, було укладання збірки "Мова-народ". Про неї я вже згадував. З приводу рукопису книжки "Мова – народ" батько мав цікаві, як він розказував, дискусії з викладачами кафедри української філології Донецького університету. Пізніше принаймні двоє з них виступали свідками звинувачення у суді.

В кінці 1976 я був у батька на хуторі, розкладали передруковані сторінки рукопису "Мова – народ", розмовляли. Батько розказував про чергове затримання і проведені в СІЗО Дружківки кілька днів. Розказав, що йому пропонували: "Тихий, женитесь на еврейке и уезжайте! Даже можете не жениться, пишите заявление – возражать не будем". Я вважав, що треба емігрувати, але батько не хотів: "Що я там буду робити? Тарілки мити в ресторанах? Тут моє місце, тут своєю боротьбою я роблю щось корисне". Це була наша остання з ним зустріч на волі.

1977-1988

Про арешт 4 лютого 1977 року я дізнався, здається, з передач західних "голосів". Пізніше я одержував інформацію від Раїси Руденко: її чоловіка, Миколу Руденка, арештували в один день з батьком. Батька тримали в слідчому ізоляторі в Донецьку, я тричі туди їздив, побачення не давали, але одного разу взяли передачу. Він продовжував наполягати на дотриманні законів навіть у Донецькому СІЗО, як мені поскаржилася наглядачка (зі співчуттям до нього, так мені здалося): «Он не хочет с нами разговаривать, требует, чтобы мы говорили с ним на украинском языке, а откуда мы его можем знать? Он нам никогда не был нужен».

Про суд я розказував раніше (вищезгадана стаття в газеті "Наша Дружковка"). Тут додам дві деталі, які запам'яталися.

Батьків "адвокат" Корецький на ТРЕТІЙ день суду відправив телеграму бабі Марії, батьковій матері, з проханням "сообщите сыновьям и сестре". 70-річній напівписьменній жінці, на хутір, де навіть пошти не було…

Я думав про подачу апеляції (хоч і не вірив у успіх), але для цього потрібна була копія вироку. Поїхав у Донецьк, в облсуд, написав заяву. Заступник голови суду суддя Зінченко, той самий, який головував на суді, відмовив.

* * *

Перший рік після суду пройшов відносно спокійно. Я написав пару заяв у прокуратури, але то все було марною справою. Відповідь завжди одна: "Осужден правильно, оснований для пересмотра приговора нет".

В кінці 1970-х, коли батько ще був у таборі в Сосновці Мордовської АРСР, зі мною "працювали" двоє ввічливих оперативників КГБ (говорили українською без жодного напруження). Переконували, що батько мій поводиться неправильно, і я маю його схилити до правильної поведінки. Поїхати в Москву, з'ясувати, хто підбурює батька. Поїхати в табір, переконати, щоб відмовився від своїх поглядів. Обіцяли всіляку підтримку в науковій кар'єрі, в тім числі закордонні стажування.

Після ухильних відповідей мене поставили перед очі полковника КГБ (на Володимирській 35), він конкретно вимагав співпраці, і, коли я відмовився, сказав мені приблизно таке: "Ви ж молодий спеціаліст, прописка у Вас на три роки, які скоро закінчаться. Вас можуть звільнити з інституту, вам доведеться поїхати з Києва і ви ніде не влаштуєтеся на роботу за фахом. Подумайте". Я сказав, що вже подумав. Він відповів – ідіть, ви знаєте, що ми можемо зробити, я відповів, що знаю. Аудієнція закінчилася, я пішов, КГБ на мене більше не виходив, але з роботи мене не звільнили.

Десь в кінці літа 1978 року нам з Кольою (син батька від першого шлюбу, москвич), дали "длительное свидание", здається, дві доби. Це було в Сосновці, напівдорозі між станціями Потьма і Явас, де в той час знаходився табір "для особливо небезпечних державних злочинців". Табір – двоповерхова, здається, будівля за парканом десь трьохметрової висоти з колючим дротом зверху. Батько розказував про співтабірників – крім "політичних", приблизно половину з 35 в'язнів складали колишні поліцаї і ОУНівці, які досиджували свої 25-річні терміни.

Із зони я вивіз ретельно сховану цидулку. Що в ній було – не знаю, мене батько попросив завезти її у Москві академіку Сахарову, що я й зробив. Сахаров жив десь на Садовому кільці, я зайшов, були там і інші люди, але й він вийшов – я взнав по фотографіям, все ж – випускник фізфака МГУ, нобелівський лауреат (і лауреат Сталінської і Ленінської премій і тричі "Герой Социалистического труда" за створення термоядерної бомби). Вразила сухість зустрічі: "А, попросили передати, добре, дякую".

Втім, подумалося, у великих людей великі справи, не записки якихось там в'язнів у Сосновці. Пригадалося, що згаданий вище професор І.П.Шарапов не був "фаном" Сахарова і прямо про це принагідно говорив: "Коли звання Героя і премії давали за бомбу – він робив бомбу, а коли стали давати за мир – то став боротися за мир" (це, звичайно, не дослівна передача слів І.П.Шарапова, але близька за змістом).

* * *

27 квітня 1979 р. я почув по "Голосу Америки", що Едуард Кузнецов, який сидів у Сосновці і якого обміняли і він прилетів у США, на пресконференції заявив: "Я не знаю, чи живий ще Олексій Тихий. Коли мене виводили на етап, я чув з карцеру його крики болю. Знаючи витривалість Тихого, це свідчить про дуже важкий стан" (тут я передаю зміст сказаного). Десь через день чи два телеграмою, а може через мого "опікуна" в інституті, заступника директора по режиму (він був полковником КГБ в запасі і зв'язок зі службою не втрачав) мені повідомили, що дадуть побачення.

У Москві Коля і його мати вже знали, що батька оперували і стан важкий (частина "політичних" у Сосновці були москвичами, інформація до рідних доходила, а Ольга Олексіївна, мати Колі, підтримувала з ними контакт). Я поїхав у Москву, де нам з Колею зібрали потрібні ліки і продукти, які могли знадобитися (я у цих питаннях нічого не тямив), і ми вирушили на Потьму.

Побачення нам таки дали, десь півгодини в лікарняній палаті (та хворий більше й не витримав би). Стан був важким, але вже не критичним. Хірург, який оперував батька, розказав, що у нього був прорив виразки шлунку, що доставили його в лікарню пізно: думали, що симулює і довго не підходили, та й дорога з Сосновки до лікарні в Барашево не близька, тим більш для перевезення в'язня. Операція була важка, після операції (бо був прорив) розвинувся перитоніт. Зробили другу операцію, для якої навіть викликали головного анестезіолога Мордовії.

Я був впевнений, що така турбота про батька була пов'язана зі значним розголосом – Амнесті Інтернешнл, інші правозахисні організації заявляли протести, і владі було б невигідно, щоб арештант помер. Мені в лікарні навіть сказали, що якщо батько підніметься – будуть готувати документи на "актіровку" (безнадійно хворих "по акту" можна було випускати, щоб помирали вдома).

Батька "по акту", звичайно ж, не випустили, а відправили назад у Сосновку, в табір.

* * *

Десь наприкінці літа 1979 року батько знову потрапив у лікарню, де ні ліків, ні продуктів для належного харчування важкохворих не було. Я оформив кілька днів відпустки за власний рахунок і поїхав у Москву. У Москві нам з Кольою знову зібрали все, що потрібно. До Барашево ми їхали разом з дружиною Юрія Федорова, який теж сидів у Сосновці. Федоров був одним з учасників "Ленинградского самолётного дела" (про "дело" є у вікі). Вона була цінним порадником для нас з Кольою – де кого шукати, які кому слова казати.

Передачу у лікарні брати відмовлялися – немає дозволу табірної адміністрації. Табірна адміністрація відмовляла теж – не по закону, ще не відбув половину терміну. А як виняток – важкий стан хворого? – "ну так не ми ж вирішуємо…". Коля поїхав, треба було на роботу, а я залишився і став у Явасі ходити по начальству (там була адміністрація усієї потьминської зони). Врешті-решт попав на прийом до начальника КГБ Зубово-Полянського району і зони. Він, звичайно ж, зробив великі очі: "Ну что Вы, мы ни причем, решает администрация лагеря". На що я йому заявив (два дні "відфутболювання" далися взнаки): "Тоді я їду у Москву. Там чекають звісток про передачу. Не взяли передачу – це означає вбивство". Відповіддю було – "як хочете".

На станції я чекав теплушку Барашево-Потьма. Десь о сьомій вечора вона прийшла, і на перон вийшов батьків хірург. Він мене зупинив – "Куди Ви? Нам дали команду готувати обґрунтування на позачергову передачу, і ми підготували". Я переночував у Явасі і вранішньою теплушкою поїхав у Барашево. На моє здивування, мене зустріла прапорщиця з охорони лікарні – взяла всі ліки і продукти і сказала, щоб я не хвилювався, все передадуть. Її послали до поїзда, щоб я зразу міг їхати на Потьму і назад у Москву-Київ.

Це виявилося дуже доречним для мене, до того ж мені пощастило: наступного ранку десь о шостій вже недалеко від Москви поїзд раптом почав пригальмовувати на під'їзді до станціії Биково. Я схопив свою сумку, вискочив у тамбур і, коли поїзд майже зупинився – зістрибнув. Пройшов кілька кілометрів до аеропорту, купив квиток на післяобідній рейс і поїхав у Москву – розказати, що і як. Із Москви подзвонив у Київ в інститут – сказав, що ввечері буду (хоч мав зранку того дня бути на роботі). Вже після мого дзвінка органи питали у мого начальства, де я. Їм сказали, що зі своєї короткої відпустки я повернувся, але зараз у місцевому відрядженні. Ніяких дисциплінарних заходів з приводу моєї одноденної відсутності на робочому місці не було.

Коли на початку 1980-х стало зрозуміло, що я можу підготувати дисертацію, шеф захвилювався і став наводити довідки. Йому сказали (хто – не знаю), що зараз не варто піднімати це питання. Але через рік чи півтора "таможня дала добро": шефу повідомили, що з боку органів немає заперечень. Але порадили захищатися поза межами України, щоб не було проблем (поза Україною менше шансів, що хтось з полковників КГБ допильнує спробу захисту дисертації сином "дисидента-націоналіста" і покладе край такій спробі). В результаті я шукав варіанти у Дубні і Москві, і врешті за порадою свого завкафедри А.Ф.Тулінова знайшов наукову раду в Ташкенті.

* * *

Від незнайомих людей мені і бабі Марії (і, очевидно, Колі в Москву) приходили листи і листівки підтримки, і це було зворушливо. Я відчував, що батькові страждання недаремні і є люди, які їх високо цінують.

Не пам'ятаю, хто передав мені видану видавництвом "Смолоскип" у 1982 році в Канаді брошуру "Олексій Тихий. Роздуми. Документи українського самвидаву". У ній були вміщені і мої записи з судового засідання. Скан однієї зі сторінок мого "протоколу" (останнє слово О.Тихого) показує, що вона трохи пошкоджена, бо я ховав ці записи на роботі, в підвалі.

На початку 1980-го року табір "особливого режиму" в Сосновці закрили, а в'язнів перевели в табір у Пермській області, село Кучино. Клімат і все інше там було не кращими, ніж у Мордовії, але їздити туди було набагато складніше: до Пермі, потім до Чусового, потім автобусом чи ще якось до Кучино. В той час їздити радянськими поїздами було непросто, квитків практично ніколи не було. Мені доводилося їздити і в багажних вагонах, і на третіх полицях, і в купе провідників (коли приходила перевірка – мене закидали зверху матрацами)… В Кучино я їздив двічі – повідомляли, що дадуть побачення, але в останній момент відмовляли: "Тихий А.И. лишен свидания за нарушения режима". Із цим не можна було нічого зробити.

Кучинський табір особливого режиму зсередини я побачив лише у 1996 році, коли разом з синами ми взяли участь у поїздці на відкриття "Музею політичних репресій "Перм-36". Василь Овсієнко, який відбував у ньому покарання в той же час, що й батько, показував нам табір, камери, карцер і інше. Сильне враження на мене справив "прогулянковий дворик" – дерев'яний квадратний колодязь десь три на три метри в плані зі стінками висотою метрів чотири, зверху закритий металевою сіткою. Вздовж верхнього краю ззовні був балкончик, по якому ходив наглядач.

Після половини терміну стало вже можна висилати посилки, але часто "за нарушения режима" права на посилку позбавляли. Суттєву фінансову допомогу для оплати дорожніх видатків, посилок ми одержували у вигляді посилок з Великобританії, які приходили на ім'я баби Марії від Анни Тихої. Хто була – ця Анна – ми не знали, але посилки одержували, одежу, яка там в основному була, продавали. Лише в 1992 році в Лондоні я пішов на вулицю Лінден Гарденс 49, і з'ясував, що ім'ям Анна Тиха підписувалася пані Люба Фостун, працівниця бібліотеки і книгарні Союзу українців Британії. Велике спасибі їй і Союзу!

Батько мав право послати один лист на місяць, тому лист писав суцільним текстом, але так, що було зрозуміло, кому призначена яка частина. Листи він надсилав мені або Ользі Олексіївні, а ми вже розсилали іншим їх частини (бабі Марії, батьковим сестрам). Інколи листи – батькові, та й наші – "губилися" (вилучення теж були, але про це батькові повідомляли). Тому у нас було правило: у кожному листі коротко повідомляти зміст одержаного листа.

Попри спротив батька, ми з бабою Марією, батьковою матір'ю, написали прохання про помилування, здається на ім'я голови Верховної ради УРСР. Відмовили.

На початку 1984 року здоров'я батька сильно погіршилося. У листах він писав, що його записали в чергу в районну лікарню і на рентген, але попав він туди лише місяців через три – спочатку поламався аппарат, потім єдиний рентгенолог поїхав підвищувати кваліфікацію... Ренген показав рак, батька етапували в тюремну лікарню в Пермі, прооперували. Десь під кінець квітня дали побачення, полетіли ми вдвох з Ольгою Олексіївною (здається, побачення дозволялося лише для двох). Поговорили через скло з півгодини, видно було, що справи зовсім погані, хоч батько й намагався бадьоритися. Він навіть сидіти не міг, як сказав – "самі кістки", важив сорок з чимось кілограмів. Я теж, здається, щось говорив про можливість "актіровки"…

7 травня я одержав телеграму, що батько помер. Оформив заяву на відпустку, мій заступник директора по режиму порадив зразу не виїжджати (він добре знав порядки): "Вы попадете в Пермь в лучшем случае во второй половине дня 8 мая, когда уже все будут випивать в честь праздника. Девятого выходной. Едьте так, щоб быть на месте утром десятого, все равно уже ничем не поможете".

Так я й зробив. Вранці 9-го вже був у Москві, до вечірнього поїзда на Перм було багато часу, і я поїхав на "Новодевичье" кладовище. Один день на рік, 9-го травня, воно відкрите для відвідання (в інші дні – лише для рідні похованих або за спецпропуском). Довго ходив, але з усього пам'ятаю лише пам'ятник Хрущову: ім'я автора пам'ятника, скульптора Ернста Неизвестного, дисидента і політемігранта, я знав.

В Пермській тюрмі (лікарня була її частиною) я говорив із замом по режиму. На моє прохання він викликав наглядача, який бачив батька останнім. Наглядач розказав, що батько попросився в душ, помився і щось там виправ, але сил, щоб іти назад, уже в нього не було, і наглядачі вдвох його майже донесли. Згадав із повагою про батькову силу волі, доброзичливість.

Зам, своєю чергою, повідомив, що згідно з існуючими правилами в'язень, який помер у тюрмі, має бути цією тюрмою похований, і що все підготовлене: оформлені документи і зарезервоване місце на міському кладовищі "Северное", виготовлена труна, в'язня переодягли в нейтральне (не тюремне) вбрання – можна ховати. Я сказав, що ховати в Пермі не буду, а хочу забрати тіло і поховати на батьківщині. На що, природно, зам сказав, що він такі питання не вирішує. На тому ми з ним розпрощалися і я поїхав у КГБ. Втім, там вже нікого не застав: "Приходите завтра утром".

Я повернувся до тюрми і біля виходу дочекався хірурга (цивільного), який батька оперував. Він розказав, що при операції вони побачили суцільні метастази. Метастази повністю перекривали вхід в шлунок, їжа не попадала (про це батько писав у листах і згадував у своїх спогадах Василь Овсієнко, який у той час був у тому ж таборі). "Якби він попав до нас місяців на два-три раніше, ми щось би поправили, можливо, його встигли б "актувати" і він помер би на волі. А так… ми нічого не могли зробити. Якщо вирізати – то треба було б видалити увесь шлунок".

"Завтра утром" в КГБ мене прийняли, але вирішити нічого не змогли: начальник (чи зам) у лікарні. Я попросив повідомити його, що приїду, і поїхав у лікарню. Зустрілися ми в скверику – було вже досить тепло. Без усякої неприязні начальник пояснив мені, чому він не дозволить забрати тіло: "Припустимо, що я Вам вірю, і Ви хочете просто поховати батька поряд з його батьками. Але ж цілком можуть бути там, в Україні, інші – які захочуть влаштувати з похорону політичну демонстрацію. Ви зможете їм перешкодити? – Ні. А ми не можемо ризикувати".

Я почав просити, щоб відклали похорон у Пермі, що може можна зробити кремацію і забрати урну, що може я знайду інстанцію, яка дозволить… – і тут одержав другий сеанс холодного душу: "Крематорію в Пермі і області немає, найближчий у Свєрдловську. Для того, щоб вивезти тіло за межі області, потрібен епідеміологічний аналіз і висновок. Його підготують не швидше, ніж за два тижні. Моргів з холодильниками у Пермі немає, можете уявити, що буде з тілом, вже середина травня. А у висновку може з'явитися діангоз "вірусний гепатит", і тоді питання буде назавжди закрите. А так – у свідоцтві "рак з метастазами", пройде час, і перепоховаєте батька на батьківщині".

Я поїхав назад у тюрму, із санітаром і офіцером режимної служби ми забрали з моргу труну з тілом, поїхали на кладовище і вчотирьох на плечах донесли труну до могили (під ногами вже було болото). Місцевий працівник засипав неглибоку могилу, всі поїхали, а я знайшов шматок якоїсь бляхи, в лісочку неподалік нарізав шматки дернини і обклав могильний горбок. Могилу я знову побачив вже у 1989-му році, але Коля з Ольгою Василівною її впорядкували, поставили хрест і поклали гранітний надгробок – мої шматки дернини прижилися і були добре помітні.

Від 1984 до початку 1989 року пов'язаних з батьком подій було небагато. Єдине – після Чорнобильської аварії 1986 року мені не дали допуск (так звана "Форма 2") до роботи з даними по радіоактивному забрудненню. Тобто вимірювати ці дані в 30-кілометровій зоні я мав право, і вимірював, а ознайомитися із даними інших дослідників – права не мав. Було неприємно, але що ж поробиш.

1989 - 2020

У 1985 році почалася горбачовська "перестройка", і до 1989 року дійшло вже до того, що литовці (наскільки мені відомо, першими) стали їздити в експедиції, розшукувати поховання депортованих у 1940-х земляків і організовувати їх перепоховання у Литві. Я про це знав, бо, як активний учасник "Зеленого світу", контактував з литовськими "зеленими" і активістами Саюдіса. Ідея, що вже можна перепоховати останки батька в Україні, мені в голову не прийшла, але ідею перепоховання померлих у Кучино в'язнів висунуло Всеукраїнське товариство репресованих (мабуть спільно з Рухом). Пам'ятаю, як мене запросили на нараду – були там Михайло Горинь, Євген Пронюк, Оксана Мешко і інші, і я написав заяву, що прошу дозволу на перепоховання. Товариство взяло на себе всі організаційні клопоти (а їх було багато), моїм завданням було – поїхати в Перм і, як сину похованного, взяти участь в ексгумації.

Перепоховання описане у багатьох спогадах – у вже згаданому двотомнику 2012 року є спогади Василя Овсієнка і Володимира Шовкошитного. Я опишу лише те, в чому я сам брав участь.

Я вилетів з Києва в Перм разом з іншими учасниками експедиції, до якої входила ще й знімальна група фільму про Василя Стуса, який пізніше вийшов під назвою "Просвітлої дороги свічка чорна". В Пермі всі, крім мене, поїхали в Кучино, а до мене приєднався мій зведений брат Коля з Москви і ми поїхали в пермський спецкомбінат оформлювати папери (похоронними справами відали і відають підрозділи міських адміністрацій, які називаються "спецкомбінатами"). Нам швидко виписали всі потрібні дозволи для ексгумації, до кінця робочого дня ми оплатили послуги комбінату, оплатили і одержали зі складу труну, оцинковану бляху для її обивки і дошки для ящика, в якій оцинкована труна має транспортуватися. Поговорили з майстром, який мав оббити труну бляхою і потім її запаяти. Все йшло добре!

Наступного ранку ситуація різко змінилася. Майстра-паяльщика на роботі не було: нам розказали, що напередодні ввечері він напився, з кимось побився і тепер у лікарні зі струсом мозку. Чи так це було насправді – хто зна. Не було і його помічника – чи відгул, чи прогул… Не було на роботі і начальника спецкомбінату, а секретарка передала його наказ: оскільки труну немає кому запаяти, він не дає дозволу на ексгумацію.

Ми розуміли, що пройшла команда все зупинити, але вирішили все ж діяти. В майстерні були наші матеріали, були інструменти, і ми з Кольою заходилися оббивати бляхою нижню частину труни, наших навичок для цього цілком вистачало. Час від часу я ходив у приймальну, і десь вже під обід начальник дав "добро". Ми завантажили нижню, вже оббиту, частину труни у вантажівку, і я з копачем поїхав на кладовище, а Коля залишився – треба ж було ще оббити кришку труни і зробити ящик.

На місці я домовився з копачем, що він допоможе мені з усім, а не лише розкопає могилу (перекласти останки в нову труну - це мала бути наша з Кольою робота, але ж Колі довелося залишитися і робити кришку). На душі у мене було тривожно – якщо не буде кому запаяти труну – а пайщик одержував спеціальний дозвіл, будь-хто не мав права запаювати, – то труну не випустять зі спецкомбіната… Втім, ми все на кладовищі зробили і коли приїхали "на базу", я зміг зітхнути з полегшенням: на роботі вже був хлопець – помічник майстра. Труну запаяли, секретарка дістала з шухляди, очевидно, з вечора підписаний начальником дозвіл на транспортування, і ми приїхали в аеропорт за годину з чимось до відправлення літака. Прилетіли в Бориспіль вже пізно ввечері, разом із зустрічаючими завантажили труни у вантажівку і завезли до Покровської церкви на Куренівці, де труни стояли вночі.

* * *

Перепоховання було урочистою ходою, але моя роль була такою, яка й належиться рідні небіжчика – я йшов за труною. Вранці 19 листопада, після церковної служби, вирушили процесією з хоругвами, прапорами, вінками через усе місто до Байкового цвинтаря. Тисячі людей приєднувалися дорогою. Зупинки робили на Софійській площі, біля університету, пройшли й між будівлями КГБ на вулиці Володимирській: кагебісти не дозволили нести труни вздовж "свого" кварталу, то провезли в автобусах-катафалках. Вражаючі кадри процесії можна побачити у вже згаданому фільмі "Просвітлої дороги свічка чорна" (частина 3, десятихвилинний епізод перепоховання починається на 34 хвилині. Парадоксально – а може й ні – на ютубівській заставці до всього фільму вміщено портрет Пастернака…). Опис подій є у нарисі Василя Овсієнка "Повернення" у двотомнику 2012 року, с.172-182.

На цвинтарі біля місця поховання (ділянка №34) відбувся мітинг. Говорили промови, читали вірші. Не обійшлося без курйозу – як опустили труни, хтось кинув заклик "Засиплемо могили наших побратимів руками, за козацьким звичаєм!". Копачі взяли свої лопати і пішли, а з засипанням руками не дуже виходило: підморозило, і пригірщею землю взяти було важко. Народ потроху розходився, залишилося нас врешті чоловік десять. Хтось збігав у контору, позичив лопати, і за півгодини ми зробили все, як треба.

* * *

Після перепоховання і особливо після здобуття Незалежності дисиденти, і батько як один з них, стали символом боротьби проти радянського режиму. Оскільки я не збирався вивчати батькову діяльність чи аналізувати ним написане (не мій профіль), я став таким собі "весільним генералом" – мене запрошують на громадські заходи, де вшановують дисидентів. Пишу заяви, наприклад, що я не проти, що вулиці в Києві, Дружківці чи Краматорську будуть названі іменем Олекси Тихого.

Я тримаюся подалі від політики: єдиний раз, коли мене "зелені" висунули кандидатом у депутати, я вибори програв, але по перебігу виборчої кампанії зрозумів, що ні бажання, ні здібностей до політики у мене немає. В 1993-му, здається, році, я одержав ще один урок, який підтвердив правильність мого рішення. Мій друг, який за посадою мав запрошення до посольства США на святкування Дня незалежності, піти на прийняття не міг, і віддав запрошення мені. Все було, як завжди, мило (я бував на таких прийняттях, в тому числі на відзначенні Дня незалежності США в Києві у 1991 році). Фуршетні столи стояли на терасі посольського саду, за одним із них я побачив В'ячеслава Чорновола і підійшов до нього. Відрекомендувався, сказав, що маю досвід роботи в громадських організаціях, знаю мови, і що чи не міг би я бути чимось для нього корисним. Коли він це почув, то аж наче відсахнувся. Коротко сказав, що ні, не потрібно, – і розмову закінчив. Спочатку мені було прикро, але, подумавши, я зрозумів його логіку. Він, звичайно, знав, що КГБ "працює" з дітьми дисидентів (свій такий досвід я описав вище), і тому він подумав, що КГБ мене "обробило" і тепер підсилає до нього.

Батькові праці були видані "Товариством Олекси Тихого" (Євген Шаповалов, Євген Фіалко і інші), а також Людмилою Огнєвою. Пізніше всі були зібраніані у вже згаданому двотомнику 2012 року. Як син я одержав у 2006 році батьків орден "За мужність І ступеня". Я ж ініціював видання у 2007 році і був співупорядником укладеної батьком книги "Мова – народ" (про неї я написав окремий нарис у форматі "знайомство з книжкою").

* * *

Зі своєї "діяльності" я ще можу згадати екскурсії Києвом (включно з візитами на Байкове кладовище), які я проводив для дітей – переможців "Олексиних читань", дуже симпатичні діти, більшість старшокласники. Читання у містах Донеччини (Дружківка, Краматорськ, Часів-Яр і ін.) організовувало Товариство Олекси Тихого разом із відділами освіти. Остання така група приїжджала у 2019 році.

Я був на кількох "Олексиних читаннях", на зустрічах у Дружківському міському музеї, де в експозицію перенесені з хутора Іжевка предмети з батькового помешкання. Презентація двотомника в Донецькій філармонії у 2012 році (виданого, що неординарно, за кошти держбюджету) була дуже урочистою, з участю депутатів, урядовців, діячів науки і культури. До появи ДНР залишалося менше двох років…

Останнім заходом, у якому я брав участь, було відзначення 40-річчя заснування Української Гельсінської групи, яке відбулося в Українському католицькому університеті у Львові – як сказав на відритті Мирослав Маринович, член УГГ і проректор УКУ, він хотів – очевидно, востаннє – зібрати всіх учасників тодішніх подій. Там я побачив і мав змогу трохи поспілкуватися з батьковими побратимами. 

Володимир О.ТИХИЙ