Володимир О. ТИХИЙ. Бути сином дисидента

ЩОБ ЖИВ МІЙ НАРОД
Пам'ятаю той неймовірно холодний, свинцево-пронизливий день 19 листопада 1989 року, коли біля брами Байкового кладовища в Києві чекав на жалобну процесію. Ховали в рідній землі тіла трьох українських мучеників, закатованих у російських концтаборах: Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.
Серед тих, хто йшов за труною Олекси Тихого (1927-1984), сина Донеччини, залюбленого в українськ мову – і за це покараного московськими окупантами – був Володимир Тихий, син дисидента, один із видатних діячів екологічної асоціації "Зелений Світ". Саме його нарис "Бути сином дисидента" пропоную до уваги читачів Незалежного Медіа Форуму.
Олексі Тихому належать слова: "Живу, щоб жив мій народ". Він не просто жив, а й боровся, і помер заради свого народу, який, як показали трагічні події на Донеччині, нерідко перетворювався на зрадника, ставав безпам’ятним манкуртом. Але в боях із загарбниками загартувався і справжній український народ, той, якому віддав своє життя Олекса Тихий.
Найкращим пам’ятником Олексі Івановичу Тихому стане масовий перехід українців на рідну мову.
Юрій ЩЕРБАК, письменник і дипломат, голова Ради Незалежного Медіа Форуму
БУТИ СИНОМ ДИСИДЕНТА
Текст нижче – це не мої спогади про батька і не аналіз його дисидентської діяльності: це спогади про події МОГО ЖИТТЯ, які були так чи інакше пов'язані з батьковим дисидентством (приватні справи і обставини я не зачіпаю). Цей текст розбитий на три частини: від 1964 р. (повернення батька з таборів) до 1976 року – батько на свободі; від початку 1977 р. (арешт батька, суд) до 1984 року (табори, смерть і поховання у Пермі); 1989-2020 – після перепоховання на Байковому цвинтарі в Києві.
Мій спогад про батька і його справу під назвою "Мова народу, доля людини" був опублікований у журналі "Слово і час" (1991, №4). При підготовці до друку укладеної батьком збірки висловлювань видатних людей "Мова-народ" (2007) я доопрацював цей спогад як нарис "Мова як доля. Штрихи до портрета Олекси Тихого".
В газеті "Наша Дружковка" від 25.06.2017 вийшла моя розповідь про суд над батьком і М.Руденком під назвою "Цей суд був знущанням…". Із незначними змінами стаття була передрукована в газеті "Україна молода" від 12.07.2017.
Все, що батько написав, багато спогадів про нього і публіцистичні статті зібрані у двотомнику "Олекса Тихий", виданому у Донецьку 2012 року. Чотири мої тексти (той, що нижче, і три вищезгадані) є, власне, доповненням до того видання.
P.S.
Перечитав щойно закінчений текст (який нижче) і зрозумів, що це не мемуар, а скорше свідчення очевидця. Та саме так воно і є, бо у моїй пам'яті події залишаються як "картинки" (інколи "відео"), а не як "історії". Я дуже рідко пам'ятаю свої думки під час подій, а писати у спогадах мої сьогоднішні міркування вважаю недоречним.
Київ, лютий 2023