Утекти від війни. Записки студента

2022. Записки студента з війни

Ніч 23 лютого. Ми сиділи і з деякою нехіттю робили домашні завдання. Очі злипались від сонливості, а останні новини вбивали бажання щось робити далі. Тому я відкрив телеграм і прочитав, що президент ввів воєнний стан. Мене це перелякало не на жарт, чати розривало від повідомлень. Я відкинув телефон подалі й розповів сусіду по кімнаті. Він з напруженням розкритикував  паніку людей, і ми нервово пожартували з них. Це точно було краще, ніж піддаватись хаосу з Інтернету.

Перед самісіньким сном я почитав ще декілька поганих новин, заснув і… прокинувся від того, що двері в нашу кімнату ледве не виламували. Ми неохоче прокинулись. Відкрили, і в кімнату вбіг Женя, вигукнувши:

-                  Прокидайтесь усі, якщо не хочете жити в російській федерації.

Ми подивились на нього як на божевільного й запитали, що сталось. У відповідь почули: вибухи. Ніхто його серйозно не сприймав, на годиннику була 5 ночі, а в Інтернеті гуляли лише розмиті новини. Ми виперли його з кімнати й пішли далі спати.

Заснути спочатку не вдавалось, тому я й сусід по кімнаті розговорились. Балачки були дещо іронічними з нинішньої точки зору: надворі панували перші години війни, а ми обговорювали наскільки люди перебільшують деякі події. Поки не почули вибух і виття сирени.

Ці звуки здались занадто сюрреалістичними, відірваними від реальності. За мить ми були на ногах. Ніколи б у житті не подумав, що так швидко зможу одягнутись і зібрати рюкзак. У крові пульсував адреналін. Сусід по кімнаті сидів на ліжку навпроти й отетеріло дивився на мене. Я вже хотів спускатись вниз, як у чаті гуртожитку написали, що це лише тренувальна тривога. Але й до реальної залишилось недовго чекати, і не встиг я заново скласти рюкзак, як вона пролунала.

Ми спустились униз. Там було багато людей. У кожному обличчі я бачив вир різних емоцій, але всіх об’єднувало одне: страх невідомості. Я відчував те ж саме. У мене рвало дах від паніки, хотілось кричати на весь світ, хоч цього ніхто й не почує.

Тут ми й зустрілись із друзями. Навіть у такий час люди чіплялися один до одного й боялись залишатись наодинці. Було приємно бачити знайомі обличчя, але зовсім скоро нас загнали в укриття. Там ми сіли на порваних матрацах і мовчали. Кожен розбирався зі своїми думками й не хотів говорити з рештою. Хтось порушив тишу й сказав, що це, мабуть, тренувальна тривога. З іншого кутка заперечили, пояснивши це ракетою. Але ніхто точно не знав, і всі ми сиділи внизу без зв’язку в невідомості.

Згодом до нас спустились і повідомили про відбій. Виявилось, це все-таки була ракета, і її збили неподалік від студмістечка. Це було моторошно й складно ув’язувалось у голові. Колишній світ розбився на друзки, і до нового залишалось лише звикати.

Не встиг я вийти з підвалу, як мій телефон почав розриватись дзвінками. Я вийшов надвір і взяв трубку. На протилежному кінці почувся заплаканий голос матері. І багато істеричних фраз, яких не можу навіть пригадати, але сенсу в них було мало. І так зрозуміло, що з міста треба вибиратись, тільки на відміну від матері, усвідомлював, що твориться на автовокзалі. Але пообіцяв з’їздити й глянути.

Вернувшись у кімнату, я поснідав, зібрав речі й подався шукати банкомат. Тільки й це виявилось ще тим квестом. Не всі банкомати нормально працювали: у деяких закінчилась готівка, в інших  були технічні проблеми, решта мали величезні черги. Тому довелось їхати на «Вокзальну», надіючись там зняти гроші.

Я не був здивований, коли побачив переповнені платформи на автостанції, і пішов шукати далі вільний банкомат. Навіть і сумніву не виникало, що й в найкращі часи це місце не покрило б такий потік людей.

Зняти готівку вдалось у провулку біля цирку. Біля банкомата людей майже не було, і труднощів з ним не виникало. Зайняв місце у черзі. Усі нервово щось чекали. Хтось втомлено говорив по телефону. Людина не помічала, що мобільний був на гучномовці і її розмову чули присутні. Але нікого це не цікавило, кожного обсіли власні думки.

Нарешті наступила моя черга. Вставив карточку від Monobank. На екрані засвітилось, що видача готівки заборонена. Деталі я не читав, нажав «Завершити роботу» й вставив карточку ПриватБанку. Цього разу банкомат дозволив зняти гроші.

Я пішов до метро й вернувся в гуртожиток якраз до початку другої пари. Було присутніми 10 людей зі 100, і в мене виникла підозра, що слухало її 2-3 студента. Але найбільше обурило те, що викладач провів перекличку. Пари офіційно не скасували, але це не дозволяло професору поводитись по-свинськи в такий час. Університет впав у моїх очах, і я поставив пару на фон, відчуваючи гіркоту. Зовсім скоро цирк під назвою «навчання» мені набрид, і ноутбук полетів у рюкзак разом з перевіркою присутності на лекціях. Звісно, не всі викладачі були такими в той день, але на жаль, нашому курсу не пощастило.

Раптом задзвонив телефон. На щастя, це були батьки. Беру виклик. Батьки заспокоїлись і почали думати тверезіше. Виявилось, що їхній знайомий їде по свою доньку в Білу Церкву й може підібрати мене. Залишалось лише виїхати на околиці Києва.  Це звучало вже більш оптимістично, і я швидко зібрався та поїхав на червону гілку метро. Мене супроводжував сусід по кімнаті та один з його друзів. Просто щоб згаяти час, бо на вокзалі панував хаос. По дорозі ми обговорювали, що наша армія демонструвала неочікувані результати. Перед двадцять четвертим дехто вважав, що в нас нема боєздатних військ, але виявилось навпаки. Наші збройні сили демонстрували неабияку міць, і це підкріплювало віру в краще.

Раптом заговорили про те, що буде з нашими однолітками. «Втрачене покоління», - різко сказав я й продовжив: «Нам доведеться відбудовувати економіку, відновлювати зруйноване». Запала тишина. «Але це зробить нас сильнішими», - додав Артем, мій сусід по кімнаті.

Потяг різко зупинився, і гучномовець повідомив про кінцеву станцію. Але це було не «Академмістечко», а «Шулявська». Поспішаючи, ми забули глянути, як працює громадський транспорт, окрім того, що проїзд зробили безплатним. Виявилось, деякі станції перетворили на укриття. Тому не залишалось нічого іншого, як іти уздовж Житомирської траси, щоб дібратись до «Нивок».

Ідучи вздовж дороги, я зрозумів, що ніяк виїхати за Київ мені не вдасться. У цьому заторі звичайній машині не було ніде пройти, а що вже говорити про громадський транспорт. Але я продовжував рухатись, не до кінця розуміючи ціль.

Через деякий час ми дістались до зупинки. Не встиг сісти на лавку, як мене потягли до непритомного чоловіка. Потім мені пояснили: він втратив свідомість прямо перед нашими очима, але я був настільки заглиблений у свої думки, що навіть не помітив цього. Ми підійшли до нього й спитали про самопочуття. Але чоловік не розумів, що відбувалось. Ноги не слухались, мова була сповільнена, частина обличчя паралізована. Явні ознаки інсульту.

Поки я викликав швидку, друзі розпитали чоловіка, чи виникали в того проблеми з тиском. Виявилось, що так, і доволі частенько. А сьогодні вранці перенервував, трішки випив, і от наслідки. Але за себе він не хвилювався. На його устах вертілися постійно слова про маленького сина, чиє дитинство зіпсує війна. Це мене зворушило, ми його заспокоїли й не давали більше нервуватись, поки не прибула швидка.

Коли карета медиків зникла в трафіку, я відчув вібрацію телефону. Знову батьки. Вони сказали вертатись у гуртожиток, бо їхній знайомий ледве зміг виїхати з області й навряд чи мене забере.

Ми пішли назад. Люди рухались швидше за машин на шосе. Деколи перекритими смугами проносились автобуси, набиті військовими.

За розмовами дійшли до станції «Шулявська» й сіли на метро. Якраз тоді мені написав знайомий, який від ранку стояв на автовокзалі, і підняв настрій, сказавши, що щойно прибула маршрутка до мого міста. Ми вийшли на «Вокзальній». На жаль, поки добирались, автобус устиг поїхати, і залишився лише той, що прямував до сусіднього селища. Не найкращий, але також добрий варіант.

Я зайняв місце й попрощався з друзями. Мені було приємно, що вони залишались поруч у такий критичний час, і водночас лячно, бо не знав, коли наступний раз їх зустріну. Для нас були невідомими війна й розлука, і ці слова звучали як щось фатальне, безповоротне. Лише одиниці відали про їхнє істинне значення.

На відправлення довелось чекати, доки автобус не наповниться повністю. У мирний час це б зайняло півдня, якщо не більше, а зараз це відбувалось за лічені хвилини, і не минуло години, як ми вже їхали. Але появилась нова проблема. У мене сів телефон. Павербенк я забув у гуртожитку, поруч сиділи бабусі, які вперше чули це слово. Батькам я встиг подзвонити, але телефон довелось вимкнути, щоб економити заряд.

Не встиг автобус виїхати з автовокзалу, як відразу ж потрапив у затор. Просувались повільно, і я починав хвилюватись за комендантську годину. Невідомо, чи перекриватимуть місто, і тому хотілось виїхати звідси якнайшвидше. Водій, видно, думав так само й виїхав з Житомирської траси, рушивши у напряму «Варшавки» через окраїни Києва.

Вулиці міста були порожні й темні. Ми проїжджали квартал за кварталом об’їзними дорогами, поки не виїхали на Варшавську трасу, а нею - з Києва. Люди в автобусі повеселішали. Спохмурніле місто було позаду, і ми прямували до рідних домівок. Але емоції сповзли з облич, коли пролунав вибух при в’їзді в Гостомель. Глухий, але достатньо чутній. Чоловіки кинулись до вікон у надії щось розгледіти. Жінки – молитись, щоб минуло все без пригод. На щастя, це був єдиний вибух, який чули по дорозі додому.

Коли виїхали з передмість Києва, на душі стало легше. Я не знав, чи виїхали ми з області, але розумів, що найстрашніше було позаду. І лише зараз стало помітно, наскільки тіло втомилось за день. Ноги гуділи, очі злипались, голова тяжіла до низу. Однак заснути не вдавалось: у крові й досі грав адреналін.  Тому я відкинувся на спинку крісла й спостерігав за зорями. Небо, на моє здивування, було зоряним у такий страшний день, і навіть через скло автобуса вдавалось розгледіти цілі сузір’я.

Раптом почув поряд з собою молитву. Я сидів поряд з бабусею, яка жила в сусідньому районі й говорила на своєму дивному діалекті. З моменту посадки вона без угаву гомоніла зі своїми подругами по телефону, а коли виїхали з міста, різко замовкла. Зараз жіночка прихилилась до крісла й тихенько молилась. За рідних, за близьких, за Україну. Моя домівка не могла похвалитись патріотичністю, і я здивувався, коли в людей за один день прокинулась національна свідомість. Вони хвилювались не лише за свою маленьку батьківщину, а й за державу, за кожного її жителя. Ми в мить стали єдиним цілим, і біль кожного став для нас спільним горем. Це вселяло надію в майбутнє.

Перед в’їздом до Сарн ми опинились у заторі. Так як це був доволі важливий транспортний хаб, люди проїжджали повз нього, втікаючи від війни, але такий потік машин місто ще не бачило. Куди всі вони направляються? Чого шукають? Про що думають? На це питання я не знав відповіді, як і більшість людей у цьому заторі.

Машини рухались повільно, час від часу набираючи помітної швидкості. Якщо порівнювати з тим, що творилось на Житомирській трасі, то цей затор минав значно кращим. Люди просувались швидше, хоч довжина тягучки була більш-менш такою ж. Але тут не існувало об’їзних шляхів, і доводилось рухатись за течією.

Через півтори-дві години ми в’їхали до самого міста й зупинились на автовокзалі. Я вийшов із маршрутки й став чекати батьків. Ще по від’їзду з Києва вдалось їм подзвонити й попередити, що телефон був на межі. На останок мені пообіцяли забрати з автостанції. Тому доводилось чекати, не маючи можливості зв’язатись.

Я починав тихенько мерзнути й бродити туди-сюди, щоб розігрітись. Чекання набридало, але нічого іншого й не залишалось. Раптом на автостанцію заїхав автобус. Я підійшов до нього й побачив табличку з назвою свого рідного міста. Поряд стояв і курив водій. Деякий час мене обсідали сумніви, а тоді підійшов і спитав, чи можна сісти. Ніхто нічого проти не сказав, і взявши сумки, втомлено заліз в автобус. На моє здивування, з мене не взяли ні копійки.

По дорозі я час від часу засинав. За вікном було видно, що уже давно за північ. Час від часу прокидався, щоб подивитись, чи не проїхали потрібної зупинки. Коли в’їхали в околиці міста, я остаточно проснувся й попередив водія, щоб зупинився на правильному місці. Він справився з поставленим завданням без зайвих труднощів, і мені нарешті вдалось вилізти з автобуса.

Місто було повністю темне. Додому йти сил не було, але доводилось заставляти себе переставляти ноги, щоб рухатись вперед. Вуличні ліхтарі потухли, жодне вікно не світилось. Єдиним джерелом світла залишались зірки. Дорогу мені не було чим підсвітити, але за роки дитинства вона вкарбувалась у пам’ять, і йшов у непроникній темряві, ні разу не збившись зі шляху.

На подвір’ї було тихо. Тузик, видно, спав, хоч він зазвичай гавкав щоразу при моїй появі. Я тихенько зайшов додому: двері були відчинені. Не встиг зайти в коридор, як зі спальні вибігла невиспана мати й міцно мене обійняла. Вона намагалась щось сказати, її слова виходили безладними, але жест розповів набагато більше. Єдине, що я зміг розібрати, - це те, що батько все-таки поїхав по мене й вже більше години шукає в Сарнах.

Я поїв і пішов спати. Проснувся лише від того, що вернувся тато. Він був злий, переляканий  і одночасно задоволений. Ці емоції химерно поєднувались в одній людині, і навряд чи б у мирний час так сумістились. Але, на щастя, нічим поганим не закінчилось, окрім звичного «А я ж казав…». Люблю тебе також, татку!

Наступний день я повністю проспав. Пари скасували, і робити було нічого. Повітряні тривоги супроводжувались тим, що батьки щоразу тягли нас у підвал. Кожна новина відгукувалась пекельним полум’ям всередині. Люди боялись виходити із домівок. Дітям не дозволяли гратись надворі. Дорослі боялись вийти по продукти.

З кожним днем хаос ставав м’якшим. Війна починала входити в новий образ життя. Виходити з дому ставало дедалі простіше. На кожну тривогу ставало все байдужіше, поки взагалі не перестали на неї реагувати. Чутки з фронту посилювали віру в перемогу.

Хандра також поступово минала. Цьому сприяла й весна. Я починав оговтуватись і переосмислювати сенс життя, розуміти, що мене цікавить література, а не фізика. На основі цього виникали конфлікти з батьками. Донести свою думку й переконати, що журналістика найкраще мені підійде здавалось неможливим. Для них фізика була більш практичною й приземленою, тому будь-які розмови закінчувались суперечкою.

Паралельно я продовжував читати й писати, розвивати свої літературні навички. Це був ефективний засіб позбутися негативу. Можливо, навіть єдиний з-поміж наявних. Робив це як божевільний. Сюжети плелись один за одним, вірші складались рядок за рядком. Але закінчених робіт було небагато. Імпульсивність не давала закінчувати один, а потім братись за інший твір, тому одночасно писалось декілька сюжетів, і всі вони губились у суцільному хаосі. З цим було неможливо боротись, тому доводилось пливти за течією.

Більшість друзів виїхали в Західну Україну й збирались далі за кордон. Мене це засмучувало. Університет з’єднав нас, а війна розкидувала по куточках світу. Я сумнівався, що багато з них вернеться звідти, але не засуджував. Якби в мене була така можливість, то скористався б нею. А так… Батьки не хотіли відпускати в невідомість, і я їх розумів. Тому залишалось сидіти вдома й чекати.

З деокупацією Київщини почались розмови про відновлення навчання в школах та університетах. Студенти дуже не хотіли цього. Більше місяця вилетіло з семестру, і ніхто не збирався його компенсувати додатковим часом для навчання. Усе скидалось на наші плечі, і ми неабияк протестували. Зараз це здається дитяцтвом після блекаутів, але тоді захист інтересів студентів виглядало як діло честі. Так, наприклад, мій курс написав звернення до декана.

Спочатку це була невинна ідея, але потім вона переросла в дещо більше. Переважно завдяки мені й іще декільком активним людям. Я написав лист, потім його відредагували, позбувшись зайвої імпульсивності. А потім зібрали підписи від 2/3 курсу й відправили. Це здавалось подвигом, але нас проігнорували. Потім на першій же парі ми спитали декана про лист, але він розчарував нас, сказавши, що його голос мало вирішує. Хоча лист йому сподобався, бо показував позицію.

Тому навчання продовжилось. З напруженням і тертям, але без особливих проблем. До середини травня я здав усі письмові роботи й поступово переходив до усних захистів. Вчитись було насправді легше, ніж до війни. Можливо, через те, що хандра остаточно минула. Можливо, через те, що появилась мотивація вчитись.

До початку сесії я встиг закрити всі борги й навіть підготуватись більш-менш до заліків.  Екзамени обіцяли бути менш напруженими, тому щодо них взагалі не хвилювався і ще до кінця іспитів для мене почались канікули. Почав задумуватись, щоб вернутись у Київ, але батьки ставились до цього підозріло, як і я підсвідомо. Остаточно всі їхні й мої сумніви усунуло повідомлення: «Привіт! Ти ж хотів бути головою студпарламенту?».

Звідки я міг знати, що після моєї відповіді життя піде шкереберть?

Бажання спробувати себе в ролі голови студпарламенту появилось ще в довоєнні часи. Спочатку це було чисто через лють, коли з підвищеної стипендії мене скинули люди з додатковими балами. Потім – чисто через цікавість. Пам’ятаю, що навіть писав реферат на тему університету про наші органи студентського самоврядування. Це бажання частково задовольнялось вступом й активною діяльністю, але після початку війни я взагалі забув про свої наміри. А згодом про них нагадала Соня.

Виявилось, що вона ще перед відновленням навчанням взяла академічну відпустку. Усі розуміли чому, бо Соня – біженка. Їй у дитинстві вдалось почути канонаду гармат і втікати від «хороших русских» у Київ. Для неї це була болюча тема й психічна травма. А тепер уявіть її реакцію, коли вона прокинулась 24 лютого від тих же звуків, від яких начебто втекла? Думаю, кожен, хто має серце, може уявити, як її старі страхи, травми вилізають назовні, крихкий будинок, щойно відбудований, валиться наче картковий, усі колишні мрії й сподівання за мить згоряють до тла.

Але зараз Соня здавалась наче нормальною. Усміхалась по відеозв’язку, жартувала, розповідала про свої пригоди в Австрії. Особисто я був дуже радий, що її життя ввійшло хоч у якусь норму й вона була подалі від усього цього. Та й вона, видно, також. Лише згодом я дізнався, що це все наслідок сильних антидепресантів.

Вона пояснила мені, у якому підвішеному стані був наш студпарламент. Точніше, його фактично не існувало без голови. Соня не могла його фактично і юридично очолювати, її замісник не мав для цього часу, тому його активність майже вимерла. Тільки щойно дійшло, що від моменту початку війни не побачив жодного повідомлення в чатах організації. І через це стало соромно. Але Соня мене запевнила, що в цьому нема нічого страшного, і я можу насправді виправити ситуацію. Зараз проводились вибори виконуючих обов’язків, і туди подався якийсь рандом, який взагалі не брав участь у студпарламенті і про якого ходили поголоски, що він маріонетка. Про політичні ігри у нашому університеті я ще нічого не знав, тому радо погодився взяти участь у виборах, а тим часом стати замісником. Це покаже мене в хорошому світлі перед виборцями.

І першим моїм заняттям було завершення академічного семестру й паралельно воскресіння студпарламенту. Останнє було доволі складно. Довелось зробити переоблік, під час якого половина складу відсіялась, і зробити нові чати, подалі від старих. Паралельно оголосили набір, який пішов, на жаль, негусто, і мене це засмучувало. Хоча найбільш печальним було те, що жодна оголошена подія взагалі не набувала відгуку серед студентів факультету: війна просто вбила їхню ініціативність. Це засмучувало, і я прийняв даний факт як виклик. Треба спробувати все виправити.

Із завершенням академічного семестру не було начебто великих проблем. Я приїхав назад у Київ. Батьки трохи попротестували, але після святкування мого дня народження з радістю відпустили. Там підписав відповідні документи в перший же день, і з важливого залишалась лише стипендіальна група.  Тому я з вільним серцем пустився розбиратись зі студпарламентом і особистим життям.

Влад ДЯДИН, студент