Ярослав ОРОС: Шлях до українства. Особисті враження на загальному тлі

Шлях до українства. Особисті враження на загальному тлі

Як там у Тичини: «За всіх скажу, за всіх переболію». Але ж надломлений більшовизмом поет за всіх і не сказав, і не переболів. А сказав, аби сказати. В стані афекту.

Проглядаючись у далечінь, з’ясовуючи свій пройдений шлях, мені до шмиги послідовний виклад Маланюком «Книги спостережень» (Нью-Йорк, 1955). Тож, як мовиться, танцюватиму і я від печі. На свій лад. Без охань та ахань, окозамилювання й крутійства. Так легше на душі. З Дажьбогом рушаймо!

Щоб стати до роботи в редакції газети «Старожитності» (місячник часопису «Пам’ятки України»), закінчив я журфак київського універу, з рік ошивався на скудних гонорарах постійного позаштатного кореспондента, допоки не приглянулись до мене Станіслав Тельнюк і Микола Сом та за їхнього сприяння отримав я роботу у видавництві «Веселка». Тоді часи були такі: Союз ще не ґиґнув, але вже дихав на ладан, без телефонного права нічого тобі було потикатися в імениті київські видавництва та редакції газет. Отак за протекцією Станіслава Володимировича та Миколи Даниловича (до слова, обоє випускники журфаку), отримав я посаду молодшого редактора. Посада, власне кажучи, «жіноча». До мене ще ніхто у «Веселці» її не обіймав. Але я і тому був радий. Довго я не затримався у молодший редакторах, був переведений на посаду редактора.

Колектив «веселчан» напрочуд фаховий і вивів мене в люди. Й на авторів мені яко редактору таланило. Був я редактором книжок І. Білика, В. Малика, С. Тельнюка, Є. Гуцала, В. Нестайка… Із Тамарою Мороз-Стрілець, дружиною Григорія Косинки, упорядкували чималенький том «Заквітчаний сон» її чоловіка. Та хіба нині все пригадаєш, які твори забутих і призабутих авторів я підготував було до друку…

Либонь, моє узвичаєне життя тривало б і далі в ще напівумерлому Союзі… Та як грім серед ясного неба на робочому столі задзеленчав телефон і чергова у вестибюлі повідомила, що на мене чекають. Досі мені невідомі: Дмитро Стус (син поета), Юрко Покальчук (кум В. Стуса), Ігор Боднар (однокамерник Л. Лук’яненка) запропонували мені видати книжку «Вікна в позапростір» Василя Стуса в оформлені Опанаса Заливахи. Мовляв, витіювато кажуть, вони чули, що я міг би се зробити! Пошкрібся я за вухом:

– Казала Настя, як удасться. Спробую…

У видавництві на першу верстку ніхто не звернув увагу, а коли друга потрапила до рук завредакції, знялася буча. Мене викликав до себе директор «Веселки» Ярема Гоян і невдоволено розводить руками:

– Ярославе, що будемо робити?

Дурня вдаю:

– Що маєте на увазі, Яремо Петровичу?

– У верстці, в «Таборовому щоденнику», Стус недобрим словом відгукується про Івана Драча, Володимира Яворівського, Дмитра Павличка. А вони ж, павлодраяворівські (Я.О.), тепер наші поводирі національно-визвольних змагань. Упаде тінь на них…

– А ви, Яремо Петровичу, зателефонуйте кожному з них і скажіть, що у «Веселці» готується до друку книжка Стуса, й якій згадуються недобрим словом їхні ім’я та прізвище. Почуємо, що вони скажуть!

Безпорадно прислухався Я. Гоян. Спочатку зателефонував І. Драчу, той, нічого не вдієш, утямив, що пахне смаленим, дав згоду, щоб друкували «Вікна в позапростір» без купюр. Так само погодився і В. Яворівський. Один з святої та божої трійці Д.

Павличко зняв ґвалт. Не забарився, негайно приїхав до видавництва й у присутності розгубленого директора «Веселки» хвать мене за груди, давай погрожувати. Стою, мов укопаний, лишень у’їдливо кажу:

– Дмитре Васильовичу, вас зачекалися на мітингу. Нема кому, крім вас, виголосити палку промову.

Збагнув Павличко, що зі мною каші не зварить, сердито махнув рукою, суворо кинув Я. Гоянові:

– Яремо, розберися з ним.

Ні в сих і н в тих Гоян, як завше, у вишиванці натякає мені таки зробити пропуск у верстці де мовиться про Д. Павличка.

– Нізащо, – затявся я. – Не встигли переховати Литвина, Тихого й Стуса, а вже знов за своє…

– Гаразд, – позичив очей у Сірка, каже мені директор «Веселки». – Сходи до Жулинського та попроси Миколу Григоровича, щоб написав передмову й обґрунтував, чому ми друкуємо без купюр Стуса.

– Так передмова вже є – Юрка Покальчука.

– Нічого… Нехай буде й післямова, – наполіг Ярема Петрович.

Академік Жулинський, який звик за будь-якої влади догоджати і вашим, і нашим, виручив. Обґрунтував, написав післямову до «Вікон в позапростір». Перегодя підверстали її, післямову, до другої верстки. Та не став я чекати вихід у світ вистражданої книжки. Розрахувався з видавництва та влаштувався на роботу до Анатолія Сєрикова у «Пам’ятки України», точніше в місячник «Старожитності».

Чому власне до А. Сєрикова? До слова, випускника журфаку київського універу. Раніше ми з Анатолієм Никифоровичем знайомі не були. Він закінчив виш за кілька років раніше за мене й уже тоді встиг себе зарекомендувати добрим організатором-новатором. Часопис «Пам’ятки України» у восьмидесятих роках заявив про себе як найпотужніше, фахове, проукраїнське видання. Потрібно наголосити, що в Анатолія Сєрикова був надійний і відважний патрон – академік Петро Тронько. Про Петра Тимофійовича ліпше розповість А. Сєриков. А я зупинюся на ще одному з когорти славних українців. Маю на оці Павла Максимовича Федченка. Обоє вони, П.Тронько і П.Федченко, розпочали значні справи ще за часів правління Петра Шелеста та чимало встигли зробити. Й про те не слід забувати. Бо той, як мовиться, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього.

Не беруся казати, що П.Федченко був моїм покровителем, але виручив мене дуже сильно. Можна сказати, врятував… На п’ятому курсі журфаку я чхав на дипломну роботу з її марксистсько-ленінських вченням про пресу, й із головою поринув у свої чернетки майбутньої книжки «Заповіти білих горватів». Просиджував у архівах і книгозбірнях, вишукував джерела з минувшини народів, які здавна заселяли Карпати. Й коли настав час показати керівникові дипломної роботи й заодно куратору курсу професору Анатолію Григоровичу Погрібному мій доробок, я опинився, мов пес у сливах.

– Хочеш мене підставити? – підвів професор подивовані очі від розгорнутої течки з рукописом.

– Ні... – без найменшої нотки з почуттям докору сумління відповів я.

– Се – не дипломна робота.

– Я знаю.

– То чому ж підсунув мені?

– А кому варто було... – не встиг я закінчити зіжмакане речення.

– Не перебивай, – куратор курсу розмірковує. – Жоден викладач нашого факультету не погодиться бути керівником сякої, – кигикнув, – дипломної роботи. Слід розшукати когось соліднішого з авторитетів, світило з боку; того, хто захоче виручити тебе, невгамовного протуберанця.

Я враз пригадав поважного професора Павла Федченка , який на першому курсі відзначив і поставив за приклад мою роботу про Даніеля Дефо як публіциста. Тоді Павло Максимович працював в Інституті літератури Тараса Шевченка АН УРСР.

Професор Федченко – ветеран-фронтовик, перший автор посібника з історії української журналістики, за часів «відлиги» Хрущова обіймав під орудою Шелеста й потому високі державні посади; зокрема засновував музеї, відшуковував українські старожитності, а ще він приятель шпигуна та художника Миколи Глущенка. Бачив альбом репродукцій Гітлера з дарчим написом фюрера: «Миколі Глущенку – моєму вчителю».

Павло Максимович регалій і звань мав чимало, не підкопаєшся з боку радянських спецслужб. Я назвав його ім’я та прізвище. Куратор курсу похопився:

– Здорово... Спробуй. Чого на світі не буває. До речі, передаси Павлові Максимовичу привіт від мене. Він – мій керівник докторської дисертації.

Зрозуміло, ще не встиг я переступити поріг інституту, як А. Погрібний зателефонував професору та повідомив, хто й задля чого його потурбує. Ввічливо-привітний, підтягнутий, як на свій вік, невдавано-вишуканий Федченко, примруживши метке око, пригадав мене, коли я ввійшов і здалека почав, з якою метою прийшов:

– Аякже, аякже, пам’ятаю вашу курсову про Дефо, – взяв не вагаючись течку з рукописом. – Обов’язково ознайомлюся з вашою дипломною роботою, та через два тижні заходьте, дам відповідь, – у його бадьористо-лунких словах прозвучала надія на успіх, здалося мені, загнаному в безвихідь, трохи підупалому.

Так і сталося. Павло Максимович написав позитивний відгук на мою так звану дипломну роботу. Повертаючи течку з рукописом, з особливим, по-батьківськи, пієтетом промовив:

– Ярославе, се тільки заспів до вашої великої книжки. Роботи – ще непочатий край.

– Безумовно... Щиро дякую, – щиро відкланявся я.

З радості я не наважився запитати, спасував, що мав на увазі вельмишановний професор під словом «велика»: за формою чи змістом?

Минули роки… Я вів авторську програму «Четвертий універсал» на Українському радіо. Запросив П.Федченка, й зробили з ним цикл передач про Володимира Винниченка. Після роботи Павло Максимович запросив мене до себе додому, в «цековський» будинок, розміщений упритиск з музеєм Марії Заньковецької на вулиці Великій Васильківській. Частував добрячою настоянкою на травах. Хоч уже в поважному віці, він пив нарівні зі мною (мабуть, «цековський» гарт). І, на сором мені, перепив мене. Завбачливо зателефонував моїй дружині, щоб вона не журилася, бо ночуватиму в нього…

Отже, таких славних українців, як П.Тронько та П.Федченко, не слід забувати. Належить пам’ятами, що власне вони заклали у роки радянщини тривкий підмурок, на якому дотепер тримаються міцні підпори. За тридцять років української Незалежності не зроблено ба й десятої частини того, що вдалося Петрові Тимофійовичу та Павлові Максимовичу. Як кажуть на Закарпатті: «Шапку долу перед великими!».

Газета «Старожитності» входила до складу «Пам’яток України». Пан Сєриков з розмахом, як він се вміє, заснував довкола часопису ще й кілька газет, журналів, а також видавництво. Що характерно в Анатолія Никифоровича… Він має хист вислухати підлеглого, прислухатися до його думки, що зазвичай не властиво керівникам високих посад (особисто я переконався не раз на власному досвіді). Чолобитну я не бив перед головредами, зокрема й перед А.Сєриковим. Але одного разу мусив звернутися з проханням до Никифоровича, щоб він надрукував мій памфлет «Сер Ун і його немовля» про політичне русинство на Закарпатті. Літредактор О.Рибалко і так і сяк памфлет затискав, не пропускав до друку. Таки памфлет побачив світ. Перегодом я «Сер Ун і його немовля» вніс до своєї книжки «Чиненик». Один-єдиний памфлет, що мені вдалося зварганити за життя та вперше опублікувати в «Старожитностях». За що я вдячний пану Анатолію.

Безперечно й за те, що він недаремно прожив своє життя… «Пам’ятки України» мають міцні підпори, що їх заклав А.Сєриков. Візьміть і прочитайте хоч би одне число часопису або його дочірнього видання.

Ярослав ОРОС, письменник