Жертва містицизму чи відміни: чому Гоголя не любили сучасники?

Постать Миколи Гоголя окутана серпанком містицизму, починаючи з чудотворного народження й закінчуючи химерною смертю. Але чи задумувались Ви, що його дивацтва – тільки інструмент для приховування справжньої сутності генія? Давайте трішки поміркуємо.

Микола Гоголь у спогадах сучасників виступає артистичною людиною, яка вільно володіла мімікою та тілом. До того ж його батько – Василь Гоголь-Яновський – керував поміщицьким театром, тож із дитинства хлопець виступав і розвивав своє "штукарство".

Згодом, гімназистом у Ніжині, він розвивався у тому ж напрямі —регулярно грав на шкільній сцені, де не раз вражав однолітків. Навіть шукаючи себе в петербурзі, письменник пішов спершу не в редакцію журналу, а в театр – на випробовування. Однак актор-аматор провалив відбір через байдужість до трагедії й драми.

Попри це, Микола Гоголь часто використовував акторські здібності для відкритих читань своїх творів. Так він привертав і тримав увагу глядачів, що створило образ казкаря та значно збільшило його популярність. До речі, саме через згаданий підхід і знайшлись літературні янголи, які допомогли утвердитись у тодішньому культурному середовищі.

Водночас письменник вирізнявся незвичною замкнутістю, що дивувала сучасників. Микола Гоголь ніколи не ділився своїми поглядами – і навіть дрібними особистими секретами, майже не просив сторонньої допомоги, а на незручні запитання тільки віджартовувався.

Дехто вбачав у цьому наслідок політичних принципів, і частково це було правда. Письменник виріс у дуальному середовищі: бувши дрібними поміщиками, сім'я Гоголів застрягла між двох світів – вищим і простонародним. Через службу батька вимушено взаємодіяли із сусідніми й дальніми дворянами. В той самий час походили з козацького роду, вдома співали українські пісні, частково дотримувалися народних звичаїв, оповідались різноманітні оповідки й перекази.

Опинившись між двох реальностей, Микола до смерті батька користувався перевагами обох. Соціальний статус подарував йому праву на освіту, а з національного середовища хлопець черпав натхнення, формував світогляд, активно збираючи етнографічний матеріал і зацікавлено спілкуючись із селянами. Іще юним Гоголь розумів їхні проблеми, близько брав до душі, співпереживав.

Згодом помер годувальник сім'ї, і молодик затурбувався про утримання сім'ї. Лише згодом, після відносного  вирівнення матеріального стану, письменник розгорнув спілкування з національною інтелігенцією, зокрема з Михайлом Максимовичем. Під його впливом Микола Гоголь почав клопотатись про місце професора в Київському університеті, що свідчило про бажання пов'язати життя з Україною – навіть після успішного дебюту в петербурзі. Проте йому відмовили, і він вимушено продовжив літературні заробітки в столиці.

Водночас Микола Гоголя познайомився з пушкіном, який справив на нього величезне враження. Наразі не відомо, на які  теми вони спілкувались – обмежувались літературними чи торкались суспільного. Проте поет підштовхнув українця до написання "Ревізору"  та "Мертвих душ" і, загалом, до започаткування реалізму в літературі імперії. Можливо, він вважав, що твори молодого письменника надміру романтизовані…

Щоб там не було, але Гоголь заговорив – принаймні через твори. Так появились комедія "Ревізор", де розкривалось справжнє обличчя чиновництва, і роман "Мертві душі" – про сутність російського дворянства.

Цікаво, що, описуючи реалії, Микола Гоголь уникав української тематики. Дехто вбачає в цьому ознаку зросійщення, але імовірною видається теорія штучного контрасту для влучного розкриття імперіалізму. Так Україна у творчості письменника виступає колоритною, щирою, життєрадісною, а московщина – понурою, підступною, із гнилизною.

Наступний етап біографії всіяний неточностями, і ми знаємо мало, окрім поїздок до Італії й проблем із коштами. Досить цікава з цього погляду неоднозначна реакція петербургу на прем'єру «Ревізора», адже частина глядачів упізнала в героях себе. Не виключається, що критика й відречення похитнула Гоголя, а гнів царату розвинув підозріливість, параною і, відповідно, релігійність як засіб втечі від суспільства.

Навіть після повернення письменник сторонився людей – і навпаки. Тож тільки смерть спричинила обговорення в суспільстві. Російський імперіалізм докладав зусиль, щоб зусібіч висміяти гоголівській реалізм та висунути вперед пушкінський романтизм. Для цього до друку допускались ті спогади, які не містили фактів про останні 10-15 років із життя й описували переважно молодість, акцентуючи на "дивності" поведінки.  Так виник поширений образ божевільного генія, котрий писав про містику та спалив другий том "Мертвих душ", а його поштовх до наступного етапу літератури, виклик владі й порушення соціально-політичних проблем згадувались (і робиться це понині) мимобіжно.

Несправедливе викривлення відмічали ще сучасники Гоголя, але не ставали на захист письменника, бо або боялись реакції влади, або все ще  зберігали образу на карикатури російського ладу й на самих себе.

Влад ДЯДИН

За матеріалами журналу «Пам’ятки України. Історія та культура»

https://ua-book.house/