Живий голос Сергія СТЕПАНЕНКА, засновника і лідера гурту «Кому Вниз»

Із України до польського Тушина, де я зараз лікуюся, прийшла чергова сумна звістка… У засвіти відійшов мій добрий знайомий – Сергій Степаненко, бас-гітарист та засновник культового гурту «Кому Вниз».

Ми познайомилися із ним далекого 2006 року, коли я очолював газету «Бучанські новини», а Сергій мешкав у сусідньому Ірпені. Зустрілися ми тоді в одній із кав'ярень Бучі, де, до речі, музикант провів свої дитячі роки, і проговорили декілька годин. Про музику, літературу, політику…

З того часу у мене залишився лише фрагмент нашої розмови, який я і пропоную читачам сайту. Хочу, аби й ви почули «живий голос» цього непересічного музиканта.

- Сергію, вибач за банальне запитання, але коли був започаткований гурт?

- Офіційно це сталося, я добре пам’ятаю цю дату, 10 лютого 1988 року. Було це в Києві на одній з перших репетицій. На неї зібралися я, Андрій Середа, Владислав Малюгін, Владислав Макаров і Євген Разін. До цього в кожного з нас вже був свій творчий шлях. Це було навіть більше моє проголошення – “давайте створимо і запам'ятаємо цю дату”. Тобто, офіційно вона так і святкується з 10 лютого.

Колись я, гітарист (Слава Малюгін) і барабанщик (Євген Разін) навчалися разом в будівельному інституті (КІБІ) – зараз це Університет будівництва й архітектури. Ми там навчалися на одному факультеті, в одній групі. У вільний час кожен займався музикою.

По закінченню навчання продовжили потроху працювати: я знову зібрав гітариста, барабанщика – робили іміджеві вечірки, новорічні вечори тощо в закладі, в якому я працював. Потім я приєднався до руху київського Рок-клубу. Ми з Олегом Верницьким (фронтмен групи “Квартира 50”, який певний час працював в Америки і повернувся на Батьківщину) хотіли б зробити своєрідну реанімацію – провести ювілейний концерт. Я допомагав в адмініструванні команди “Колаж” (була така колись). Окрім того, вони не знали, що я займався творчістю (був музикант), а думали, буцімто я вигідний адміністратор і запросили до себе – тобто, я був близько до керівництва київського Рок-клубу. В той час були започатковіані такі групи як “Едем”, “Квартира 50”, “Тітанік”, приймали участь у роботі Рок-клуб в 1987 році й “ВВ”.

На одному з концертів групи “Колаж” я зустрів нашого майбутнього гітариста Владислава Макарова – сказав, що він супергітарист, але все, що вони там грають – повна лажа. Хоча ця арт-рокова команда була й непога.

Макаров в свою чергу сказав, що в нього є суперовий клавішник Андрій Середа, який працює актором в театрі на Подолі. Я сказав, що маю репетеційну базу, ми домовилися зустрітися, щоб якось подивитися один на одного. Ми зустрілися в театрі на Подолі прослуховувати Андрія Середу і він нам на роялі зіграв декілька композицій.

Досить нетривалий час ми шукали собі вокаліста, адже Андрій спочатку досить скромно увійшов у гурт, як акомпоніатор, клавішник, хоча відразу показав свої речі, які всім сподобались. Ми були з тих музикантів, які робили щось своє. Десь після того, як ми прослухали кількох невдалих вокалістів, що приводились нам з музичних тусовок, це нам набридло. І я сказав: “Слухай, Середа! Давай робити твої речі! Ти ж співаєш цікаві тексти”. З того часу Середа став фронтменом, в цей час ми себе задекларували...

- Але в той час, і я його добре памятаю, Середу знали вже більше як актора...

- Так, але поступово все почало змінюватись. Тоді ж ми готувалися до свого першого рок-фестивалю – потрібно було подати офіційну заявку, склад групи, пісні, тексти, щоб була печатка відділу культури Жовтневого району. Ми подали заявку й довго думали про назву – між собою було досить багато пропозицій, а Середа вніс остаточну – “Кому вниз”! Сприйняли всі нормально, на той час ми декларували симфо-панк-рок, тобто були замахи на симфонічні ідеї. Він сказав, що назву вигадала одна його знайома дівчинка, коли вони їхали в трамваї. А потім у нас з'явилася пісня, де ліричний герой йде в сторону заходу сонця, тобто на Захід.

Трактування, версій назви нашої групи було багато. Але можу відверто сказати, що лірика перетворилася на синтезовану назву потужної музичної формації, яка зараз стала брендом. Ми розробили свою символіку, маємо філософські тексти, музичну драматургію. Сучасне покоління сказало, що ми граємо готичну музику – запрошують на готичні фестивалі.Тобто, є символіка, є певний світогляд, філософія.

- До речі, про символіку вашого гурту... Що вона означає?

- Наша символіка: пятихрестя – це ми пятером стоїм з розпростертими руками один за одним, тобто ми довіряємо один одному і впевнені, що ніхто не встромить ножа в спину. Виходять ще такі собі сонячні протуберанці – якщо всіх з’єднати виходить правильний восьмикутник – є елементи сварги, пятихрестя, трипільської свастики тощо.

Перша ідея пятихрестя – це нашого гітариста Владислава Малюгіна, сама свастика – сварга Андрія Середи, але колорит остаточного варіанта створив я. Остаточний вигляд сподобався всім. Мені ця символіка естетично подобається, маємо з Андрієм її в себе, як татуювання, на лівій руці – гордість, єдність, з якою ми хочемо жити і вмирати.

- Українську музику і вірші почали писати з самого початку?

- У Андрія були ці пісні й раніше, з 1983 року - “Суботів”, “Розрита могила”, “До Основ’яненка” – в нього були певні свої напрацювання без аренжування. Спочатку робили програми російською й українською мовами, але зрештою перейшли на виключно українську. Нас звинувачували в тому, що почали дуже кон’юктурно співати, але в Україні співати українською – це не кон’юктура. На ці слова ми лише посміялися.

- Мені здається, що ви більше тяжієте до правого руху...

- Те, що нам уподобають якийсь правий рух, ми відверто кажемо всім – і лівим, і правим: “Та ж композиція “Нахтігаль” насправді сама по собі дуже глибока, філософська, соціальна пісня. Хто прислуховується, а не просто слухає, дійсно розуміє про що там йдеться – адже історія висвітлюється сьогодні по-різному.

Для того, щоб судити і критикувати потрібно знати нашу творчість та українську історию і тільки тоді робити певні висновки. Потрібно мислити самостійно, розуміти суть, щоб рухатися вперед. Кожен відчуває це по-своєму.

А ми також навчаємося, навчаємося один в одного, в молодих хлопців, які звертаються до нас – навчаємося і йдемо далі, рухаємося, переосмислюємо минуле и сьогодення. 

Спілкувався Сергій Куліда, письменник і журналіст, член Ради Незалежного Медіа Форуму

Світлини: facebook.com/komuvnyz та з архіву Сергія Куліди