Сергій ТРИМБАЧ: Ми народжені, аби казку зробити реальною…

Із листа до Голови Ради Незалежного Медіа Форуму, письменника і дипломата Юрія Щербака

Дорогий Юрію Миколайовичу,

дякую за Вашу статтю «Над Україною ТІНЬ МЮНХЕНА-2», блискучий аналіз! На жаль, історія повторюється, і знову у вигляді трагедії.

Ваш текст покликав мене до творчості, цього разу у жанрі казки...

У ЛЮДОЖЕРА ЗАСЯЯЛИ ОЧІ…

СУЧАСНА КАЗОЧКА

ВІД ДЯДЬКА ДОНАЛЬДА ІЗ ВАШИНГТОНЩИНИ:

«ВІДБУЛАСЯ ЧУДОВА РОЗМОВА З ЛЮДОЖЕРОМ ВОВИКОМ, ЩО ПРОЖИВАЄ В ОДНІЙ ІЗ ВЕЖ КРЕМЛЯДЩИНИ. ВІН РОЗПОВІВ ПРО ТЕ, ЩО, НА ВІДМІНУ ВІД БІЛЬШОСТІ, ПО-СПРАВЖНЬОМУ ЛЮБИТЬ ЛЮДЕЙ. БО ВІН ЇХ КУШАЄ І ЗНАЄ, ЯКІ ВОНИ НА СМАК. ВІДТАК ЙОМУ МОЖНА ДОВІРЯТИ – ВІН ЗАВЖДИ ЗНАЄ, ПРО ЩО ГОВОРИТЬ. ТЕ, ПРО ЩО ВЖЕ ДАВНО НЕ ВІДАЄ ГНИЛА І ВЕТХА ЛІБЕРАЛЬНА ЄВРОПЕЙЩИНА, ЯКА ЗАБУЛА СМАК ЛЮДСЬКОГО М’ЯСЦЯ…».

Ну! Як-то кажуть, ми народжені, щоби тексти Кафки перетворити на сучасні бувальщини.

У декого вже розпач: немає ради від людожерства…

Одначе ж варто пригадати й інші казки, оптимістичніші.

Одна із найулюбленіших казок мого дитинства – «ХЛОПЧИК-МІЗИНЧИК» Шарля Перро. Про те, як в одній із родин росло-підростало семеро хлопчиків, братів-братиків. Наймолодший був маленький-маленький, завбільшки з мізинчик. Одначе ж розумний і кмітливий, до несхочу…

Трапився голод у тих краях, годувати дітей було нічим і батьки, з одчаю, завели дітей до лісу та й покинули. Спершу Мізинчику вдалося знайти спосіб повернутись, а вдруге те не вдалося. Нічна пора, глухий ліс, вітрюган свище. Хлопчаки надибали посеред хащів лісову хатину і напросились в гості. А там жив-поживав справжній людожер, із своєю дружиною, яка спробувала порятувати хлопчиків. І умовила людожера відтермінувати поїдання хлопчаків до ранку…

Повкладалися спати. Одначе ж Мізинчик не спав, передбачаючи здійснення лихих людожерських намірів ще посеред ночі. Відтак забрав золоті віночки від голівок людожерських дочок (а їх було так само семеро) і переклав їх до голів своїх братиків. Людожер справді схаменувся і нічної пори вирішив перекусити братами. Та хитрість Мізинчика спрацювала, людожер помилково перерізав горло своїх дочок. А хлопчаки втекли тим часом.

Людожер помчав їх наздоганяти. І наздогнав, бо ж узув семимильні чоботи. Та притомився, бідака, і ліг одпочити. А Хлопчик-Мізинчик тихенько стягнув з його ніг семимильні чоботи і взув їх собі на ноги. Узув і вони прийшлися йому впору, ніби на нього були шиті. Потому Мізинчик зробив послугу королеві, принісши йому, у швидкісному режимі, звістку про перемогу королівського війська. Був щедро винагороджений і з того часу Мізинчик, його батьки й матінка, брати не мали жодних проблем у житті…

Вам не видається, пані і панове, що Україна – це той самий Хлопчик-Мізинчик із казки Шарля Перро?..

Не треба боятися, все, що треба – трохи кмітливості, здорового глузду, віри у власні сили. А семимильні чоботи – та ж вони у нас є, власного виробництва. То ж прямуймо, посеред хащ і погрозливого клацання зубів людожера і людожерів, уперед – туди, де вже ось-ось проблиснуть перші промені сонця.

І розвидниться, неодмінно розвидниться! А сяючі очі людожерські згаснуть, наче їх і не бувало на цім світі…

Одначе поки що дядечко Дональд підштовхує Мізинчика-Україну до дверей людожерської хатини. Запевняючи: Вовик вас у найближчі години кушать не буде. Бо я, Дональд, його похвалив, запевнив, що його поважаю і навіть люблю. Він і розслабився…

Гуманістів таких ще пошукати треба.

Так що заходьте у гості до людожера, він хароший, невеличкий, ловкенький, лисенький… Так що одразу вас не з’їсть, у нього вже й зуби не ті, що замолоду, жуватиме невеликими шматочками. А там, може, вам і втекти вдасться. Не вдасться, тоді, please, дайте знати – я кращого для вас людожера підшукаю…

Ми народжені, аби казку зробити реальною оповіддю про реальні явища життя.

Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець,

член Ради Незалежного Медіа Форуму