UA
EN
PL
Визначається не лише майбутня доля Української Держави
Визначається не лише майбутня доля Української Держави
Виступ
доктора юридичних наук, професора Володимира Ліпкана
на презентації книги Юрія Щербака „Україна в обіймах Польщі ”
Київ : Видавничий дім журналу „Пам’ятки України”, 2023, 320 с.
Укрінформ. 07.02.2024 | 12.15.
Вступ
Імперативи розвитку Української Держави зумовлюють вивчати не лише історію, а передусім спрямовувати своє мислення і вектори діяльності на трансформацію сьогодення і формування прогнозованого та керованого нами майбутнього.
Українська інтелігенція, у тому числі науковці, не лише були почасти зрабовані імперськими кліше, месіанськими ідеями рашизму, а й наразі продовжують несвідомо тиражувати вживлені до коду української національної ідентичності утратницькі ідеї: меншовартості, failed state, осілості на суходолі, хліборобського субстрату, гречкосіїв, шароварщини та знедержавленості...
В епоху глобальних трансформацій та невпинного і незворотного проникнення генеративного штучного інтелекту в усі сфери нашого життя, у ці часи, за влучним виразом Юрія Щербака „шизофренічного світу цинізму”, формуються загрозливі тенденції зменталення етнічної свідомості, фрагментації національної ідентичності, розмиття людяності в людях.
Переконаний: Держава у нас є, лишилося сформувати Українців!
У цьому контексті вельми актуальним виступили багаторічні дослідження і роботи Юрія Щербака, в яких автором шалено і переконливо із яскравим синтезом наукового і публіцистичного стилів викладено висновки щодо екзистенційного зв’язку Української Держави та Республіки Польща.
Робота просякнута невмирущою і непохитною любов’ю до Української Держави, до її народу, тисячолітньої історії, нестримної жаги до свободи, віковічних цінностей: великої родини, кохання, і цілей майбутнього існування. Авторська любов не є сліпою та упередженою: вона — справжня, Батьківська: порадлива і дбайлива, доброзичлива і конструктивна, позбавлена ніщивного критиканства водночас із зрадницьким уколискуванням та убаюкуванням.
Яскраві образи, красива мова, якірні порівняння — все це перетворює дану працю на утаємничений цікавий та ґрунтовний путівник шляхом українсько-польського розвою, шляхів становлення як української державності, так і еволюції та структури і перспектив українсько-польського співробітництва.
Як свого часу енциклопедист життя українського народу — І. Котляревський — акцентував, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам, так і наш сучасник — Юрій Щербак — в усіх своїх публікаціях чітко продовжує цю віковічну думку, віддзеркалену в багатій спадщині української літератури: наразі відбувається боротьба Добра і зла, темряви і світла, гуманізму і деструктивізму.
Саме ці процеси чітко віддзеркалюють справжню хіть до виборювання власних цінностей, спромогу до відстоювання власних ідеалів не лише за катедрами симпозіумів і гучних форумів, а й безпосередньо із „вогнем і мечем” в руках. Така відкритість спонукає до глибшого занурення в авторський світ образів, світосприйняття і світорозуміння, унаочнює шлях професіоналу в дипломатії, викристалізовує сучасну українську мову і синтезує знання до одного комплексного шару — сучасного інтелектуального українства.
Автор не цурається сильних та відвертих слів, категоричних оціночних понять, невблаганно називаючи і як прибічників та державних достойників, так і згойників та недолюдків своїми іменами та конкретними прізвищами. Причому це відбувається як щодо наших партнерів, так і щодо сьогочасного покоління українців. Автор відкрито та сміливо називає одного з провідників сучасної безпекової політики США — Г.Кісінджера — одним із руйнівників української державності, підспівувачів путінському режиму; при цьому чітко маркуючи З.Бжезинського — другом України.
Щодо Юрія Щербака, то наведу влучний вираз Івана Франка:
«…він
З великого пожару України
Найбільшу спас народну святість – слово…»
Україна — Польща
Автор доволі пророче намалював стосунки Української Держави та Польщі, адже політичні лідери і політичні партії змінюються, а вселенська дружба народів лишається.
Існують різні: як історичні події, так і підходи до їх трактування, поінколи інсинуації.
Однак історію вже не повернути.
Ми, нинішнє покоління українців та поляків, не є причетними до її творення в минулому.
Тому свідомо успадковуємо лише те, у що: самі твердо та непохитно віримо, хочемо плекати, відродити або упровадити.
Проте: МИ разом і спільно творимо сьогочасну історію українсько-польських відносин.
МИ, тільки-но МИ, будемо відповідальні за її всеохоплюючі наслідки перед нашими нащадками та прийдешніми поколіннями! І сам наш приклад, спосіб життя і рівень стосунків будуть розвивати наші нащадки: за плодами їх впізнаєте їх.
Тому Юрій Щербак дуже компетентно, раціонально і прагматично, всіляко упосліджує тих політиків, які, маючи намір до загравання із електоратом, прагнуть поставити під сумнів ті стратегічні події, які на даному етапі історичного розвитку зумовлюють об’єднання українського та польського народів у довговічний стратегічний союз. Недалекоглядна політика із цього питання окремих політичних організацій та сил всередині Польщі мала своїм наслідком їх програш на виборах у листопаді 2023 року. Політика ізоляціонізму, деструктивізму та реваншизму — не той шлях, яким хочуть крокувати майбутні покоління українців та поляків.
Резонує авторській позиції й те, що останнім часом серед інтелектуальних кіл польської громадськості набули популярності ідеї, що Росія не має наміру обмежувати свої військові операції лише територією Української Держави, а й планує найближчим часом атакувати країни-члени НАТО, зокрема Польщу.
Поляризація із цього приводу польського соціуму є природною, утім вона має відбуватись не в контексті : нападе Росія чи ні, а в контексті: коли нападе, і що Польська Республіка має обирати:
1) поблажливо чекати нападу, стратегічно німувати і уповати на усілякі сподіванки по допомогу НАТО, ставши полігоном реального випробовування ст. 5 про колективну оборону;
2) або ж ужити профілактичних та випереджувальних стратегічних заходів із метою унеможливлення нападу Росії на Польщу.
Українська Держава у січні 2024 року підписала двосторонню безпекову угоду із Великою Британією. Тож початок практичних дій у сфері міжнародних безпекових відносин покладено. Водночас це стало крапкою щодо інсинуацій відносно Будапештського меморандуму. Його дезавуйовано остаточно. Тож одвічне бідкання й хитання, самих себе від волі зволікання: чи то Америка, Європа, чи то Росія або … кануло в глибини тартар.
Свого часу донька Ліни Костенко Оксана Пахльовська звертала увагу: «Україна може вийти з вищезгаданого макро-Бермудського трикутника Америка — Росія — Європа лише одним способом, а саме: віднаходячи свою європейську природу та віддаючи пріоритет своїй європейській політичній і культурно-науковій стратегії».
І ось інструментом реалізації своєї стратегії на думку Юрія Щербака виступає доцільність утворення нового прагматичного та дієвого геостратегічного союзу у вигляді тріумвірату:
Україна — Польща — Велика Британія.
Такий формат розв’язання геостратегічної дилеми відповідає концепції книг Юрія Щербака (а ця, аналізована — вже тридцята!), адже ним чітко увиразнюється неефективність НАТО, мала здатність даної організації в сучасних умовах повномасштабної війни щодо реального системного та дієвого протистояння РФ. Зокрема автор зазначає: „Агресивна війна Росії проти України докорінно змінює хід світової історії, створює нові небачені загрози для людства, робить непотрібними міжнародні інституції ялтинсько-ґельсинського світу — насамперед ООН з її безсилою Радою Безпеки та спеціалізованими органами МАГАТЕ, ВООЗ, ОБСЄ і т.ін.”.
Отже війна відбувається не лише проти Української Держави, а проти Добра.
Якщо Добро програє, то переможе зло.
Питання просте: до чого прагнуть українська та польська нації?
Саме тому, автор також пропонує власне бачення і переконливо прогнозує, що наступним надійним партнером, який підпише з Українською Державою договір про всеосяжну безпеку має стати Польська Республіка — Rzeczpospolita Polska.
Тож, утворений у січні 2024 року Союз Української Держави із Великою Британією може стати як взірець нових безпекових відносин, нових ефективних союзів, нових безпекових моделей у сфері міжнародних відносин.
Ми тривалий час із початку відновлення державності крокували до НАТО та ЄС — вже 33 роки; невідомо, ще скільки років крокуватимемо: невідомо, коли „докрокуємо”: чи існуватиме НАТО та ЄС….
Ми живемо тут і зараз, тож не маємо часу на поблажливі очікування, адже в них може сплисти все життя, сенс якого полягає в діях, а не в очікуваннях.
Тож, свою аргументовану перевагу Юрій Щербак надає двостороннім угодам. Підкреслю: перевагу, а не заміну; тобто членство в НАТО для Української Держави є безальтернативною умовою її подальшого існування.
Авторське серце криється прозорою увагою і зрозумілою, осяжною турботою про безпеку як Української Держави, так і Польщі: автором чітко унормовується, що безпека цих країн є симбіотичною: збезпечена (позбавлена безпеки) Українська Держава унеможливлює убезпечення Польщі.
Поляки прагнуть абсолютно точно визначити дату вторгнення рубежем 2028 року. Але це дата, визначена їхнім бажанням, встигнути до цього часу належно підготуватись, а не об’єктивним аналізом оперативної обстановки і динаміки розвитку війни та масштабів її ескалації.
Серед поляків існує чітке розуміння, що вони не здатні до фізичного відбиття агресії російської армії, якщо кількість солдат в армії противника сягне 800 000 осіб.
Варто відмітити пожвавлення наукового інтересу до питань геостратегії у польському науковому середовищі, де можу виділити: Potulski Jakub, Mirosław Sułek, Jan Wendt, Kazimierz Łastawski, Konrad Świder, R. Kuźniar, A. Waśko, K. Szczerski. Зокрема, заслуговує на увагу колективна монографія з питань геополітики, в якій окрему увагу приділено геополітичним умовам стратегічної культури України, новокиївській експедиції (Geopolityczne uwarunkowania kultury strategicznej Ukrainy; Nowa wyprawa kijowska).
Дуже шкода, що у колективній монографії „Geopolityka Rosji i obszaru postsowieckiego. Strefy wpływów tom 1” левову частку увагу було приділено Росії, (окрему фрагментарну увагу Казахстану, Естонії, Татарстану та Калінінграду, навіть Ірану) хоча у назві було чітко вказано на „пострадянський простір” (помилковий, сумнівний наратив, яким послуговуються не досвідчені політологи в зарубіжних виданнях щодо визначення захоплених московським режимом територій, які тимчасово перебували під радянською окупаційною владою) і дуже замало досліджень безпосередньо української геостратегії, а головне — стратегії польсько-українських відносин як рушія розвитку оновленої європейської спільноти — strategia stosunków ukraińsko-polskich jako siła napędowa rozwoju odnowionej wspólnoty europejskiej.
Резонують цьому публікації Яцека Бортосяккий президента фундації Strategy&Future, котрий озвучив власну думку про виграш Росії у війні проти Української Держави, а Марек Будзіш взагалі висунув сценарії нападу Росії на країни НАТО після програшу України.
Тобто констатую: в польському геостратегічному дискурсі просуваються наративи про програш Української Держави.
Однак суголосними із позицією Юрія Щербака є думки Ярослава Вольського та Йозефа Ланга, котрі відходять від песимістичних сценаріїв і розглядають шлях та засоби, а головне стратегії виграшу Української Держави, як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі.
Юрій Щербак чітко викристалізовує досяжну для розуміння думку: 1) неможливість тиражування потворних гримас історії; 2) стратегічну безперспективність та професійно обґрунтовану сумнівність пропозицій щодо укладення „компромісу” між Українською Державою та Росією на кшталт „Мінських угод”.
І у цьому контексті автор правильне наголошує, що ми „воюємо не лише за територію, а передовсім за національне й народне існування”. А я б додав: ми воюємо за існування Добра. Отже, ця війна — екзистенційна для усього людства!
Авторська позиція із цього приводу відлунює і настрої серед пересічних українців та військово-політичного керівництва: компроміс щодо волі та свободи, суверенітету та конституційного ладу, територіальної цілісності та незалежності, є неможливий, адже вони є неподільними категоріями.
Не можна бути: або частково незалежним, або частково вільним, або частково свободним, або частково територіально цілісним, або частково національно ідентичним, або частково українцем.
Вихід українців в перші дні війни зі своєї території, сплив певної частини генофонду нації, демографічну кризу Юрій Щербак порівнює із біблійним виходом народу, який повернеться, оновлений, тямущий, національно ідентичний, свідомий, сповнений спраги до свободи розвитки, соборності — український народе! Як тут не згадати слова Тараса Шевченка: „І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі…”
Зараз той час, коли визначається не лише майбутня доля Української Держави, а й формуються засади нової безпекової архітектури: новий шлях нової Європи, нових лідерів та стратіархів в Європі, нових цінностей і нових геостратегій.
Цей час можна прожити в очікуванні і німуванні, поблажливому спостеріганні і лінощах, пустій бездіяльності, а можна виявити справжню суб’єктність і формалізувати хронотоп власними діями, упорядкувати його відповідно до спільних європейських цінностей та інтересів, людських благ, прав людини — усього того, власно заради чого і було утворено свого часу ЄС. Адаптивність, зміна організаційних форм, безпековий та аксіологічний аудит — це те, що значно бракує нині в ЄС.
Висновки
Сьогодні 7 лютого 2024 року:
1) зранку відбулись масивні удари по території Української Держави:
· 20 ударних БпЛА типу „Shahed-136/131”;
· 29 крилатих ракет Х-101/Х-555/Х-55 з 10-ти літаків стратегічної авіації Ту-95МС;
· 4 крилаті ракети Х-22 з бомбардувальників Ту-22М3;
· 3 крилаті ракети морського базування „Калібр” з носіїв у Чорному морі;
· 3 балістичні ракети „Іскандер-М”;
· 5 зенітних керованих ракет С-300.
2) визначний день: в Сенаті США відбудеться голосування за надання нашій державі фінансової допомоги. За моїми попередніми підрахунками, достатньо лише 60 голосів, але виникає питання: чи будуть вони з урахуванням екзистенційної та ментальної кризи всередині влади США? Це голосування стане індикатором розвитку (або деградації) демократії і маніфестації потенціалу Добра (проявів зла).
Українська Держава і Польська Республіка мають давню історію взаємин.
Згадаймо Богдана Гнатюка, який народився у 1915 році на Тернопільщині в Українській Державі, де закінчив гімназію, потім університет у Гданську — Польська Республіка, він був членом Товариства українських інженерів Америки, де став доктором наук, отримавши спеціальність інженера. Разом із Вернером фон Брауном, розробив сучасну ракету, яка була прийнята на озброєння у 1990 році, і вона навіть і зараз є найкращою ракетою морського базування в світі — це ракета Трайден 2.
Історію творять особистості.
Історія української державності у нас є, лишилося сформувати справжніх українців.
Настав час спостигання нових істин, залишення лушпиння дикунської ейфорії очікування дива, формування нової української ідентичності.
Надзвичайний і Повноважний посол України (у США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі), громадський і державний діяч, доктор медичних наук, сучасний прозаїк, поет і драматург, Юрій Щербак — такий є образ сучасного українського інтелектуала, зачинателя сучасної української публіцистичної політологічної літератури, боронителя генетичного коду української нації, національної ідентичності, дороговказа шляху до національної державності, визначного письменника, талановитого поціновувача української культури, самовідданого і прогресивного провідника та масштабника української звучної мови.
Завершу словами Юрія Щербака: „Україна повинна стати українською”.
Президент Глобальної організації
союзницького лідерства
доктор юридичних наук, професор В. А. Ліпкан
