Професор Степан КОСТЬ про апологію війни (неминучої, необхідної, справедливої)

Апологія війни (неминучої, необхідної, справедливої)

...У тому, що Україну треба перебудувати, мене переконав дипломат, письменник, публіцист Юрій Щербак.

Якою б не була «втома від історії» і втома від нинішньої війни, треба розуміти: ми повинні перемогти і перебудувати, перезаснувати Україну... 

Війна зобов’язує не лише воювати, але й роздумувати

  Російсько-українська війна спонукає до роздумів із кількох причин:

-         це перша війна такого масштабу після Другої світової на території Європи;

-         це війна з ознаками геноциду, яку розпочала ядерна держава (Росія) проти держави, яка відмовилася від ядерної зброї (Україна);

-         це війна, яка може спричинитися до змін у сучасному світопорядку, а головна роль у цьому процесі належить Україні, яку підтримують демократичні держави Заходу;

-          це війна, в якій Росія порушує всі міжнародні угоди і вдається до найжахливіших, найцинічніших засобів ведення війни;

-         це війна, яка остаточно знищила міф про «велич» Росії;

-         це війна, яка ще раз відкрила справжнє (хиже) обличчя російської армії;

-         ця війна не додала нам єдності (короткочасний вибух неймовірного єднання української нації був зафіксований у березні-квітні 2022 року), вона загострила всі наявні й породила нові суперечності, вона засвідчила безвідповідальність уряду і окремих чиновників у підготовці до оборони у разі агресії, вона ще більше поглибила прірву між корумпованою «елітою» і суспільством, між багатими й бідними, між патріотами і тими, для кого батьківщина там, де їм добре;

-         це війна, яка переконала багатьох у тому, що Україну треба будувати заново, але для деяких інтелектуалів дала «підстави» сумніватися  в доцільності існування України як держави;

-         це війна, в якій ми не можемо програти, бо поразка спричиниться до зникнення України як держави, а українців як нації.

То як нам ставитися до цієї війни? І до війни як суспільного явища загалом? Запитання риторичне і дуже актуальне: війна зумовила появу різних, іноді й протилежних почуттів. Почали її осмислювати й теоретики. Сайти переповнені відповідним джерельним матеріалом. Вже окреме дослідження можна підготувати з приводу ставлення до війни. Я звернув увагу на блоги філософа Дацюка С. в «Українській правді». Я прочитав такі: «Правила катастрофи» (3 грудня 2023 року), «Момент істини» (27 грудня 2023 року), «Як ми уявляємо перемогу» (8 березня 2024 року), «Що таке поразка?» (5 серпня 2024 року). «Незвичайний панегірик на 33-тю річницю незалежності України» (23 серпня 2024 року), «Катастрофа» (2 листопада 2024 року).

Якщо згрупувати і коротко сформулювати засновки С.Дацюка, то вони такі: Україна зазнала поразки, в Україні інтелектуальна, духовна, моральна катастрофа; Україна програла війну і її як держави нема; націонал-патріоти і гасло «Армія, віра, мова» розколюють Україну; домінування західної цивілізації завершується; у нас нема інтелектуальної еліти, ми стоїмо перед вибором: або нова суспільна угода, або націоналістичний примус.

І тут, як кажуть, «Остапа понесло…». На підставі цих засновків філософ С.Дацюк пропонує таку програму (це і його тези, які він не намагається довести, і водночас висновки): оскільки проект Україна взірця 1991 року зазнав поразки і Україна війну програла, її як держави нема, то після неї має постати інша держава з іншим іменем, багатоманітна, в цій державі центральна влада не буде диктувати свою волю окремим регіонам; це буде держава без національного примусу; привітання «Слава Україні! Героям слава!» теж треба замінити; домінування західної цивілізації завершується, а тому орієнтація на ЄС і НАТО – це інфантильність; треба гідно пережити поразку, взяти відповідальність на себе, піддати сумніву всі засновки світу, цивілізацій і націй і заново створити світ і його структури і треба вступити в контакт з мислячими, а не з хорошими росіянами і запропонувати світові новий проєкт людства.

Є в тих текстах С.Дацюка дещо, з чим можна погодитися: натяки на неспроможність влади, твердження про те, що в нас нема еліти (я теж вважаю, що чиновницько-прокурорсько-суддівська спільнота, популістські політики, псевдо інтелектуали й олігархи – це не еліта). Але не погоджуюся з усіма іншими його тезами і висновками. Ця дефетистська позиція, що ґрунтується на фальшивих засновках, приправлена упередженим ставленням до нашої державності й традиційних цінностей, політичними утопіями й філософськими візіями (якщо не сказати, що це маячня). Щодо України з іншою назвою. Це вже було в нашій історії: Малоросія в складі Росії, Українська радянська соціалістична республіка в складі Росії, є т. зв. «ДНР» і «ЛНР». Яку назву пропонує С.Дацюк?

У тому, що Україну треба перебудувати, мене переконав не філософ С.Дацюк, а дипломат, письменник, публіцист Ю.Щербак. Якою б не була «втома від історії» і втома від нинішньої війни, треба розуміти: ми повинні перемогти і перебудувати, перезаснувати Україну.

Вражає і те, що С.Дацюк не розуміє екзистенціальності нашої війни з російським агресором, війни, пов’язаної з великими жертвами, але яка має історичне значення не лише для України, але й для західної цивілізації. У цій війні утверджується проєкт «Україна з тисячолітньою історією», таку війну не виграють пацифісти, квазіінтелектуали, корумпована «еліта», а також ті, хто свій патріотизм обмежує особистими інтересами.

Що писали про війну відомі постаті

Класичне  визначення війни зробив К.Клаузевіц у праці «Про війну»: війна – це продовження попередньої політики іншими засобами. Можна навести й інші визначення: війна – це розв’язання конфлікту між державами, народами, класами, конфесіями за допомогою зброї; війна – це знищення ворога за допомогою зброї; війна – це вбивство, але дозволене, бо освячене  певною моральною чи духовною ідеєю і виправдане законом. Суть в іншому: моралісти і пацифісти всіх часів стверджували: війна – це зло.

Серед тих фундаментальних понять, які відображають буття і структуризують наше уявлення про нього (свобода, поневолення, добро, зло, любов, ненависть, життя, смерть, мир, війна), саме війну сприймають найбільше і найчастіше неоднозначно – її надмірно демонізують, надають зайвої ірраціональності, невиправдано пов’язують лише з проблемою смерті, піддають абсолютному моральному остракізму, а водночас не менш відчутною є й надмірна глорифікація, романтизація, психологічне і моральне виправдання. Неоднозначність поняття (а, отже, й неоднозначність розуміння суті війни) засвідчує хоча б те, що філософи і політики, історики й публіцисти не завжди можуть переконливо пояснити причини війни (навіть відрізнити причину від приводу). Саме тому сприймають її як акт Божого Провидіння  (чи Божої кари), як наслідок злої волі, примхи і хворобливих амбіцій того чи іншого володаря, диктатора, президента, як реалізацію войовничого інстинкту (народу і людини), як відчайдушний (і справедливий) здвиг поневоленого народу, як результат нездоланних суперечностей між державами чи групами держав, як протистояння цивілізацій, як вияв протилежних інтересів класів, груп, станів у межах однієї держави.

У всякому разі індуктивне мислення людини повинно привести її до висновку, що боротьба (війни, конфлікти, зіткнення, суперечності) – не лише спосіб i засіб розв’язання соціальних, духовних, психологічних i т. п. проблем, у результаті чого відбуваються зміни, а й «звичайна», «нормальна» риса, особливість, притаманна людському суспільству i людині зокрема. Очевидно, що поняття боротьби у політичному лексиконі виникло раніше, ніж ідея державності, нiж думка про можливість подолання конфліктів i розв’язання проблем іншим шляхом, зокрема, боротьбу й насильство. Людина бачила цей стан боротьби у природi, не усвідомлюючи того, що саме в природi цей стан є гармонією. Люди працювали в потi чола – i це була боротьба за виживання в умовах, коли вони були ще органічною частиною природи.

Так у людини формувався інстинкт боротьби, а водночас i намагання зрозумiти значення, сенс боротьби не в природi, а в суспiльному життi, її вплив на розвиток, на перебiг iсторичного процесу, на долю народу, держави, людства загалом. Потрібно було немало iсторичного часу (а, отже, й емпіричного матерiалу – реальних фактiв боротьби), інтелектуальних зусиль, щоб дiйти висновку про боротьбу як чинник не лише розвитку, змiни певного стану чогось, а й iсторичного поступу. Це не суперечило i християнському погляду на свiт. Приклад Христа – не лише жертва в ім’я спокути людських гріхів, це теж приклад боротьби за людину, за утвердження нових духовних вартостей; релiгiйний погляд не заперечував збройної боротьби – це «не мир, а меч я принiс вам», це й Архангел Михаїл, який подолав змія зі зброєю в руках.

Осмислення проблематики війни, а також ідеї боротьби (в тім числі збройної боротьби), що вiдображає моральний i соціально-психологiчний стан нації, її готовність i бажання боротися i йти на жертви,  інтелектуальний рівень нації, зокрема, спроможність її політичної думки, має багато аспектiв, пов’язаних з розв’язанням теоретичних i практичних проблем. Найважливiшим для нас є зв’язок з ідеєю державності. Iдея боротьби як поняття втрачає свiй iсторичний сенс i змiст, якщо боротьба не передбачає здобуття корони державності, коли вона не осяяна цим найвищим національним iдеалом. Iдея державності без ідеї боротьби – мертвонароджена або, принаймні, безплiдна, iдея боротьби без ідеї державності – iсторично безглузда. В історії України такi трагічні моменти можна простежити в добу Руїни чи, наприклад, у добу найбiльшого розгулу анархістської отаманії під час національно-визвольних змагань 1918-1921 років.

Поняття боротьби складне i багатогранне, «мiждисциплiнарне» і «мiжгалузеве». Його не варто розглядати лише в межах теорії конфлiктологiї чи осмислювати, обмежуючись аналiзом філософії насильства або ж ототожнювати боротьбу лише з війною. В усякому разi, вже на початку свого розвитку людство було свідком боротьби (воєн, конфліктів). Античні філософи зауважили стан боротьби у природі. Зокрема, Геракліт стверджував, що війна (чи боротьба) – це творець, першопочаток усіх речей; він уважав боротьбу законом буття. У «Трактаті про політиків» Спіноза наголошував на тому, що всякий предмет має лише стільки права, скільки  він має сили для того, щоб існувати й діяти.

Уже на зламі XVIII-XIX століть Ж.де-Местр, маловідомий сьогодні мислитель, заявляв про божественність війни, оскільки вона є законом світу.

Про божественність війни зазначав і Прудон, наголошуючи, що війна – це наша історія, наше життя, наша душа… Ніцше вважав, що війна і геройство зробили більше, ніж любов до ближнього. Німецький філософ В.Вундт писав, що влас­не світові війни, заворушення спричинили духовне відрод­ження.

Насильницькі, «плебейські», методи якобінців не подобалися Гегелю. У листі до Шеллінга (1794) він писав про мерзенність прихильників Робесп’єра, але французьку революцію вважав історичною необхідністю, саме під  її впливом він стверджував, що народи більше не вимагатимуть свої знехтувані права, вони їх завоюють (це вже з листа 1795 р.). Зрештою, ідея боротьби посідала важливе місце в діалектиці Гегеля. Розуміння глибинної сутності війни узгоджувалося також з теорією боротьби за існування Дарвіна. Ще 1791 року Й.Г.Гердер видав фундаментальну працю «Ідеї до філософії історії людства», в якій, по суті, обґрунтував закономірність революцій, катастроф як норми існування природи і людини.

Не менше мислителів можна знайти і серед противників війни – Арістофан, Платон, Ціцерон, Монтеск’є, Паскаль, Лабрюйєр, Руссо, Гюго, Кант, Фіхте та ін.

«Літературно-науковий вістник» Д.Донцова після завершення Першої світової війни ви­дру­кував статтю Р.Вiппера «Вічність війни». Автор, до речі, згадував голландця Гугона Гроцiя, який, обґрунтовуючи право свого народу на боротьбу з іспанськими завойовниками, дiйшов висновку про неминучість воєн, оскiльки вони зумовлені природним потягом людини... Зокрема, Р.Віппер іронічно писав про романтичний про­тест проти війни, про так звану миролюбність чи огиду до війни маси культурних людей не як про ознаку моральної «висоти», а як про елементарний страх перед війною, про небажання брати в нiй участь.

Пацифізм, на його думку, має прикрий наслідок – вiн допомагає заглушити той своєрiдний початок (первень) людської природи, той інгредієнт людського духу, що його можна назвати героїчною основою (кн. 10 “ЛНВ” за 1924 рік). Віппер заперечує думку, що соціальні війни шляхетніші i потрібніші, нiж національні, але й тi, хто вірить у це, визнають, що війна неминуча i що війна – це не обридливий нарiст культури, а її органічна прикмета, її могутнiй чинник.

Вихід у світ цієї статті закономірний. Зазначимо, що Д.Донцов ніколи не був пацифістом. Він розумів органічність війни як момент буття, її значення в історії людської цивілізації, зокрема, і в українському сюжеті світової історії. У передмові «Замість передмови до «Націоналізму» він зазначав:  «Наш час є часом присмерку божків, до яких молився ХІХ вік. Катастрофа 1914 р. недаремно перелетіла через наші голови: всі «незрушимі» засади і «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, відкриваючи безконечні перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неткнутим із катастрофи. Се – закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом так само, як панував на початку історії народів і держав.

Розніжений вік, якому кривавий підсумок  зробила війна, вік забобонних «законів» і законних забобонів забув про сей єдиний закон життя. Особливо у своїй другій половині почав наш вік забувати, що то є воля, пам’ятаючи лише про розум; що то є боротьба і що то є нація  як одна з найгарніших еманацій волі до боротьби й боротьби за волю».

Розум, еволюція і космополітизм – ось цінності ХІХ століття, якому, на щастя, завдали страшного удару події 14-го року. Прочитавши «Націоналізм» Д. Донцова, доходимо висновку, що він пронизаний пафосом, ідеєю боротьби, волею до боротьби. Уже в першому розділі автор критикує занепадницький «гуманізм», для якого фізичний біль і смерть одиниці завжди будуть найстрашнішим нещастям, для якого доктрина лібералізму, що протиставила «права» одиниці правам цілого, завжди буде аксіомою, а особливо її найвульгарніша форма – пацифізм, а героїзм, «що пхає маси» до самопосвяти, ніколи не виправданий для них, в ім’я якої б величної мети він не виступав. Війна для них,  незалежно від її мети і наслідків, – се зло, «масове мордування», гідне вже тому всякого осуду, що посягає на «найцінніше» – на життя одиниці… Для великих рас є щось, що вище за життя одиниць».

В українському контексті – це ідея державності і воля до боротьби за державність, – так ми бачимо логіку роздумів Д. Донцова.

Зовсім не випадково у ч. 7-8 «Вісника» за 1939 рік (останнє число журналу) Д.Донцов знову повернувся до цієї проблеми і надрукував статтю (більшою мірою коментар) «Війна у творі Клаузевіца», де коментує працю К.Клаузевіца «Про війну»: це стосується природи війни, її політичних цілей, психічних сил війни, мети і засобів війни, воєнного генія, сили характеру на війні, ваги розуму, воєнного духу, ролі народу у війні. Зокрема, в дев’ятому розділі «Народна війна» Д.Донцов зазначав: «В оборонній війні велику ролю грає поміч народу» – є нагода порівняти, як українці допомагають армії в нинішній російсько-українській війні.

Проте страхітливі війни, світові i локальні, поява зброї масового знищення змусили багатьох замислитися не лише над тим, як уникнути глобальних мiждержавних i міжблокових конфлiктiв, а й над природою боротьби. Можна вiдмовитися вiд погляду на революцію i класову боротьбу як локомотиви історії, вiд насильства, вiд силового розв’язання мiждержавних, мiжетнiч­них, мiжконфесiйних конфлiктiв, однак iз природи, iз iсторичного процесу, суспiльного буття i навiть побуту не вдасться усунути бо­роть­бу, конфлікт, як з філософського i політичного лек­си­­кону саме поняття боротьби.

Зрештою, отi п’ять тисяч воєн, що їх пережило людство, могли переконати багатьох, що коли це й не найкращий спосіб досягти мети (є трагічний досвід ХХ ст.), то могли переконати хоч би в тому, що це постiйний супутник суспiльного буття. В уся­кому разi, Ф.Фукуяма вважав, що бiльшiсть мiжнацiональних кон­флiктiв зумовлена не економічним чинником, а почуттям національної гід­ності, бажанням бути рiвним. Багато цікавих думок можна знайти у працях А. Тойнбi («Дослiдження історії»). Зокрема, вiн звернув увагу на неминучість боротьби i Божі заповіді, адже Божа воля закладена i в соціальних цілях людських суспільств: А.Тойнбi розглядав революцію як пришвидшення розвитку; мілітаризм – це справа не технології, а психології; вiн стверджував про ймовірність того, що в недалекому майбутньому всесвітнє поширення західної цивілізації приведе до світової держави i до зникнення фізичних кордонiв.

У зв’язку з цим А.Тойнбi ставить питання – а чи не означало б це встановлення на землі Царства Божого? (зважаючи на те, що таке питання неминуче, оскiльки метою бiльшостi ідеологів у захiдному свiтi ХХ століття i є той чи iнший різновид земного раю), але вiдповiдає на нього негативно, бо суспiльство – це не що інше, як спільний ґрунт мiж полями діяльності окремих людей, а кожнiй людинi притаманна вроджена здатність як до зла, так i до добра (зрештою, не забуваймо про 11 вересня 2001 р. i про конфлікт мiж євро­пейсько-християнською цивілізацією i азiйсько-мусульманською, наявнiсть якого дипломати i полiтики заперечують).

Звернув увагу А. Тойнбi i на те, що історики всіх цивілізацій традиційно роз­глядали війни як найцiкавiшу тему в своїй царинi; про розвиток у природi вiн пише як про закон, а в суспiльствi – як про свободу (що в цьому контекстi майже тотожне з боротьбою). Причому А. Тойнбi вживав рiзнi поняття – війна, конфлікт, зіткнення, порушення рiвноваги тощо, але можна стверджувати, що iдея боротьби пронизує всi його мірку­вання i роздуми над iсторичним процесом.

Багатий матеріал можна почерпнути у праці «Мир i війна мiж на­цiями» Р.Арона, у якій зазначено: «Війна властива всім iсторичним епохам i всім цивілізаціям. Сокирами або гарматами, стрiлами або ядрами, хімічною зброєю або атомною, зблизька i зда­леку, поодинцi чи великими масами, навмання чи за детально обмiркованим методом люди вбивали однi одних, застосовуючи тi знаряддя вбивства, якi надавали в їхнє розпорядження звичай та знання їхніх спiльнот». Отже, складних питань досить, щоб визнати природність, орга­ніч­ність війни і конфліктів (Р. Арон саме так і вважає), перш ніж осмислити і відповісти на ці питання і намагатися розв’язати їх як нагальні завдання.

Росія неспроможна на чесну війну

Привертає увагу російський контекст питання, адже імперія, яка виросла з духовно і матеріально бідного провінційного князівства і збільшилася за територією у десятки разів, досягла цього саме через війну, через агресію до сусідів. Важко сказати, чи був хоч би, принаймні, місяць, упродовж якого б Росія не брала участі хоч би в якомусь локальному конфлікті. Лише в окремих випадках (період Смути, війна з Наполеоном) це були війни суто оборонні, а не загарбницькі. Саме завдяки численним війнам російська література створила міф про славу «російської зброї», перемоги російської армії – це одна з вічних тем російської літератури. Канадська дослідниця Е.Томпсон слушно і справедливо означила російських письменників як трубадурів імперії. У цьому сенсі Л.Толстой з його «непротивлением злу насилием» (непоборюванням зла насильством) – не виняток, бо у романі «Війна і мир» він все ще засуджує війни загарбницькі, несправедливі і прославляє війни справедливі – священні, визвольні, в яких народ захищає незалежність своєї держави; хоча Л. Толстой зазначав, що він намагався писати «історію народу», він теж писав історію імперії; він не міг не бачити згодом, що в результаті перемоги над Наполеоном Росія стала жандармом Європи. Сприймаючи війну 1812 року як справедливу і священну, Л.Толстой не міг зрозуміти, що поразка у цій війні могла змінити традиційний історичний побут Росії, її історичний вектор і спонукати до європеїзації.

Але ось М.Бердяєв, відомий своїми антибільшовицькими поглядами, виступав за війну до переможного кінця і сенс першої світової війни для Росії він вбачав у вихованні в росіян мужнього, активного духа і був упевнений, що російський народ переможе германізм і дух його посяде великодержавне становище в світі... Усе це висловлене цілком у контексті великого покликання російського народу.

У М.Бердяєва багато цікавих роздумів про війну – думка про те, що життя – це боротьба, що воїни – не вбивці, заперечення більшовицької революції, критика пацифістів, кабінетне обожнення війни та її літературне прославляння як рятівниці від усіх бід. Він вважав, що коли його народ воює з ворожим народом, то негоже показувати свій народ перлиною досконалості, а ворожий – чорним негідником, що ідея свого народу не єдина у світі, хоча її й треба міцніше відображати у світі, але в інших народів теж є свої ідеї.

Формально це ніби правильно, ніби узгоджується із загальнолюдськими цінностями, але М. Бердяєв, по суті, виправдав цією “ідеєю російського нарду” всю історію російської імперії, всі ті загарбницькі жорстокі війни, які Росія вела проти інших народів. Яку ідею несла Росія Україні, Польщі, прибалтійським державам? Яку ідею вона пропонувала малим народам Півночі й Сибіру, споюючи їх і асимілюючи? Подібна позиція лицемірна, бо вона виправдовує загарбницькі війни Росії. Проте така позиція близька й нинішнім російським ідеологам, які ідеї «руского міра» нав’язують іншим державам і народам.

Не кожну «ідею» свого народу можна виправдати, як і не кожну війну. Росія неспроможна на ідею, прийнятну для інших, вона непроможна й на чесну війну. В її ідеологів ніколи не зникнуть фантомні болі з приводу втраченої імперської величі. Хоча якщо це й була велич, то лише фізичної сили, але не духа.

Зацитую уривок із листа В. Астаф’єва, відомого російського письменника, учасника Другої світової війни: «…радянська вояччина – найоскаженіліша, найбоязкіша, найпідліша, найтупіша з усіх, які були до неї у світі» («Епістолярний щоденник». 1952-2001 роки»; В.Астаф’єв помер 2001 року, це була людина совісті, а таких у Росії щораз менше); тепер ці слова стосуються російської вояччини.

У «Спогадах про війну» фронтовик, російський історик мистецтв Микола Нікулін писав: «На війні особливо чітко проявилася підлість большевицького ладу. Як у мирний час страчували найчесніших, інтелігентних і розумних людей, так і на фронті відбувалося те саме, але у ще мерзотнішій формі. Гинули найчесніші люди, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати, ця селекція російського народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через кілька поколінь у XXI або в XXII столітті, коли відібрана й виплекана большевиками маса покидьків породить нове покоління собі подібних».

Тож маємо вичерпну відповідь на запитання, чому саме такою є путінська Росія.

Український дискурс війни

Повернуся до українського дискурсу війни. Етапне значення мала брошура М.Міхновського “Самостійна Україна” (1900). він першим після Шевченка однозначно проголосив ідею боротьби за незалежність і почав пропагувати культ сили, розуміючи, що державна самостійність – це головна умова існування нації.

Вперше і відверто М.Міхновський висловився про закономірну, історично виправдану ненависть до росіян і про наше моральне право вбити насильника, захищаючись від насильства. Він писав про боротьбу криваву й нещадну. Микола Міхновський писав про самостійну Україну від Карпат по Кавказ й боротьбу за неї усіма засобами. Можна стверджувати, що українська історія ХХ століття почалася з цієї праці М. Міхновського.

Згодом Д. Донцов буде справедливо критикувати М.Грушевського, В.Винниченка за пацифізм, за небажання створювати армію для захисту нації й держави, за сподівання на більшовицьку Росію. Лише С.Петлюра зрозумів значення крові, пролитої в боротьбі за національне визволення.

Ми боремося за таку «свою» ідею: незалежність, право вільного вибору (євроінтеграція), загальнолюдські цінності. Не конкретизуватимемо, в чому ж полягає ідея російського народу, але загалом широка філософська і моральна проблематика війни в російській інтерпретації зводиться до одного твердження: Росія – велика (йдеться, звичайно, не про територіальний чинник), у Росії – месіанське призначення, вона має право  нав’язувати іншим народам свою ідею «русского мира» (у кінцевому підсумку це повинно завершитися світовим пануванням). Ось чому, всупереч М.Бердяєву, є війни, в яких лише один народ має моральну рацію. У нинішній російсько-українській війні саме український народ має моральну (та історичну) рацію.

Повчальні приклади ставлення до війни, боротьби знаходимо в І. Франка. Він не сприймав війну і революцію як засіб розв’язання міждержавних і соціальних проблем. У статті «Суспільно-політичні погляди  М.Драгоманова» він писав, що революція – це явище тимчасове, це лише одна із форм загальної еволюції. Про війну, терор, збройну боротьбу як про неминучі шляхи і засоби розв’язання національних і соціальних проблем І.Франко не писав ніде. На нашу думку, він надмірно абсолютизував еволюцію у розвитку суспільства. У праці «Що таке поступ?» він згадує тезу Ч.Дарвіна про боротьбу за існування як головну силу розвитку живого світу (отже, і суспільства?).

Ця думка, як зазначав І.Франко, мала величезний вплив на людське розуміння живого світу, хоча вона й не витворила поняття розвою і поступу, але надала ключ до його розуміння. Проте Франкове розуміння поступу теж не переконливе. Завершуючи статтю «Що таке поступ?» (у ній він засудив марксизм і соціалізм), І.Франко писав: «Поступ цілої людскости, на яку складаються тілесні і духовні сили всіх людей на світі, ані одному чоловікові, ані одній якійсь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений, Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод – се значить матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов – се чуття, що зріднює чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема, і, певно, ще довго не буде».

Але нема не лише розуму, а й ідеї, волі, пристрасті, без яких важко уявити поступ у людському суспільстві – цей поступ просто неможливий… Міркування І.Франка викликають і застереження, і заперечення, але в парадигмі його суспільно-політичного мислення вони цілком органічні. Так, стаття «Поет зради» (йшлося про поему А. Міцкевича) наштовхує на думку, що для І.Франка поняття боротьби (і поступу) мало не лише соціальний і політичний зміст, а й етичний. Зокрема, І. Франко засудив «валленродизм»  – зраду задля ідеї, зламання присяги задля перемоги свого народу у боротьбі за незалежність; І.Франко осуджує зраду, яку, на його думку, показано у багатьох творах А.Міцкевича не як провину чи злочин, не як заперечення етичного почуття, а часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки ця зрада породжена найвищими патріотичними поривами.

Одним словом, І.Франко осудив мотив зради як один із головних у творчості А.Міцкевича, бо не міг погодитися з тим, що інтереси боротьби за національний ідеал інколи не узгоджуються із нормами моралі, що супроводжують наше повсякденне життя. Те, що допускав за можливе у боротьбі за національне визволення великий поет (А.Міцкевич) одного народу, вважав аморальним великий поет (І.Франко) іншого поневоленого народу, «поет національної честі», як назвав Франка С.Петлюра (проте висловився він так 1913 року – після поразки визвольних змагань у С.Петлюри були вже інші уявлення і думки про національну честь і гідність, бо боротьба за державність, боротьба беззастережна  і безкомпромісна – це теж моральна чеснота, – і чи не найвища).

Iван Франко намагався розважливо сприймати проблему бо­ротьби. Щоправда, свого часу Є.Маланюк слушно зауважив, що “боротьба” – найбільш властиве слово для характеристики творчого шляху І. Франка. Й С.Петлюра писав про поета як про поета-борця, про його шлях праці, боротьби й літературного подвижництва. Про те, що вiн роздумував над природою війни, свідчать i та­кi його публікації, як «Війни i вiйсько в нашi часи» («Свiт», ч. 4-5 за 1882 р.), «На склонi вiку: Розмова вночі перед Новим роком 1901» («Літературно-науковий вістник», кн. 12, 1900 р.).

У першiй iз них молодий I. Франко, ще прихильник соціалістичних утопій, вважав, що мілітаризм дiстався нам вiд попередніх поколiнь, що серед при­чин виникнення війн – i розвиток великого промислу, i розбуджені національні рухи, i соціалістична агітація. На його думку, технічний процес, зокрема в озброєнні, виявив тi внутрішні діалектичні причини, згiдно з якими мілітаризм як всяка інша iсторична поява мусить згинути вiд наслідків свого власного розвитку. Франко не уточ­нював, чи зникнуть i війни як різновид боротьби.

Але на зламi століть («На склоні віку…») І.Франко через одного iз героїв висловив такі думки, над якими він болісно розмірковував: «Іларіон: А для такого великого діла, як відрод­ження i консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок i порцію національної виключності, односторонностi чи, коли хочете, шовiнiзму. Не бiйтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нацiя вiдкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське i спільне над тим, що спеціалізує i ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мiлiтаризму при кiнцi ХIХ в., так само не думаю заломлювати рук над зростом рiзних національних сепаратизмiв i расових шовiнiзмiв. Усе те – виплоди органічного росту новочасних суспiльностей, свого роду Flegeljahre («дитяча хвороба», хвороба перехідного віку. – С. К.), нехай i так, але все-таки признаки росту, а нiяк не упадку, не декаденцiї. I при тім усi тi прояви в політичнім, націо­нальнім i соцiальнiм життi, се признаки ще одної, основної еманси­пацiї, може, найбiльше характерної для ХIХ в., емансипацiї, що творить ядро всiх iнших: емансипацiї людської одиницi, її тiла й духу, її потреб, бажань i вiрувань, вiд усiх згори накинених правил, формул i догм».

Проте І.Франко вірив у ідею нації, а все, що було поза нею, для нього було фарисейством. Він вірив, що Україні судилися не лише сльози і зітхання, а прийде час і Україна засяє у народів вільнім колі, трусне Кавказом, впережеться Бескидом...

Чому стримане i навiть критичне ставлення І.Франка до насильства, до фiзичної боротьби як засобiв у розв’язаннi соцiальних i на­цiональних проблем не було поодиноким у середовищі українських інтелігентів? Франко належав до тих  мислителів, якi сприймали вiйну не лише як збройне зiткнення величезних людських мас з боку ворожих держав, що супро­воджується вбивством, калiцтвом, брутальнiстю, жорстокістю. Вони бачили негативну зна­ковiсть війни як явища, що символiзувало щось протилежне куль­турi, моралi, поступу.

Вони бачили «матерiальнiсть» вiйни, радше, її негативнi духовнi й морально-психологiчнi наслiд­ки, але розмiрковували над фiлософiєю вiйни, над її природою і сприймали вiйну у суспiльному життi, – це не лише боротьба за економічні інтереси, за джерела сировини  й ринки збуту, що війна між націями може відбуватися і в ім’я національних інтересів, в ім’я свободи й незалежності, що війна є органiч­ною частиною iсторичного процесу, чинником суспільного розвитку, може, й певною ознакою людської духовностi.

Водночас вiйна не є фатально-мiстичним фено­меном, а вiдображає певну дисгармонiю в людському суспiльст­вi, у мiжнацiональних стосунках, певнi (але глибокi) суперечностi. Протистояння між державами, націями, навіть окремими групами і блоками держав може відбуватися не лише у формі війни, як збройної боротьби. Здається, що й сьогодні, вже в умовах нинішньої війни, значна частина української інтелігенції війни боїться і не готова до неї як інтелектуально, так і морально, психологічно і фізично.

Яким би переконливим не був аналіз минулого, яким би цікавим не був екскурс у минуле, потреба в осмисленні сучасного не зникне. Контекст ХХ століття ускладнив проблематику війни як теоретичну, так і практичну, пов’язану з великими людськими жертвами у двох світових війнах, а також зі створенням зброї масового знищення. Незалежно від того, чи війна як жорстоке суспільне явище, жахливе й суперечливе в моральному контексті, чи це закон суспільного життя, але постійно виникає питання ставлення  до війни. Складність питання полягає і в тому, що початок ХХІ століття розширив джерельну базу роздумів над європейською історією й долею людства у зв’язку з війною Росії про України.

Чи ця війна була неминучою?

Чи ця війна необхідна?

Чи вона справедлива,  тобто, для кого вона праведна і справедлива?

Російсько-українська війна була (і є) неминуча, бо наш історичний ворог – Росія, яка ніколи не визнавала, не визнає українську державність і не примириться з нею. Історія наших стосунків з північним сусідом має тисячолітню історію. Головною причиною Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні було те, що більшовицьку Росію не влаштовувала навіть радянська і соціалістична Україна; такої України російські більшовики теж боялися.

Європейська і демократична, цивілізована і високорозвинута Україна для тоталітарної Росії – це загроза більша, ніж будь-який зовнішній ворог, ніж будь-яка економічна й соціальна загроза внутрішня. Якщо Україну не вдалося прикувати до імперської колісниці через економічну, фінансову, торгову війни, якби не було Майдану, то раніше чи пізніше Росія використала би будь-який інший привід для воєнної інтервенції.

Українське суспільство (більша його частина) упродовж років незалежності не розуміло аксіоматичності тези про неминучість війни з Росією. Подібне твердження сприймали як аморальне, антилюдське, навіть злочинне. Проте, якщо ми визнаємо цю війну неминучою, то повинні дійти і висновку про те, що вона й потрібна – яким би страхітливим і парадоксальним не здавався цей висновок.

Ще 1917 р. О.Макарушка видав брошуру «Впливи війни на виховання», в якій він проаналізував позитивні й негативні впливи світової війни в контексті української проблеми. Автор був членом НТШ, педагогом, він не заперечував, що війна має й позитивні впливи: зокрема, війна (власне «залізна рука військової дисципліни») допомагає виховати залізні характери, які сприяють виробленню почуття обов’язковості, точності, ретельності, громадянської єдності; позитивне він вбачав і в тому, що люди в результаті війни повертаються  до Христа; третій позитивний момент – «се прояснення і отверезіння нашої національної ідеології без романтики», більший практицизм і віра у власні сили.

Позитивний вплив, позитивне значення має і нинішня російсько-українська війна. Війна, яку проти України відверто почала Росія з захоплення Криму, є неминучою через імперську суть Росії, через її традиційну агресивну природу. Проте, які б біди й нещастя вона не принесла, ця війна має для України і позитивний вплив, вона навіть була потрібною (повторюємо, що ця думка може видатися і страхітливою, і парадоксальною).

Ця війна потрібна, бо вона в багатьох українських громадян поховала проросійські ілюзії (йдеться і про російськомовних українців). Поява серед них людей з поглядами українського націоналізму  – річ симптоматична. У навчальному посібнику «Голодомор 1932-1933 років в Україні» (2012) я зазначав, що Росія ніколи не визнає Голодомор геноцидом, не визнає антиукраїнської спрямованості Голодомору, що Росія як правонаступниця СРСР ніколи не покається через Голодомор, яким було знищено мільйони українців, бо це було б останнім цвяхом у домовину міфу про «братні» народи – український і російський. То не цілком так: останній цвях російська влада забила, захопивши Крим, окупувавши окремі райони на Сході України і розпочавши неоголошену війну. У збірнику «На порозі нової України» (1918) М. Грушевський писав про кінець московської орієнтації як про те, «що згоріло в моїм (тобто М.Грушевського. – С.К.) кабінеті». Так і в сучасній російсько-українській війні згоріли останні проросійські ілюзії тих, хто ще вірив у цивілізованість і європейськість Росії.

Як і Іван Франко, М.Грушевський не був прихильником війни як засобу розв’язання міждержавних, міжнародних чи внутрішніх соціальних проблем. Проте агресія, воєнна інтервенція більшовицької Росії на початку січня 1918 року (жорстока і брутальна антиукраїнська поведінка більшовицьких військ на чолі з Муравйовим) зумовили його висновок про те, що в цій трагедії є й позитивні моменти для українського суспільства.

Зокрема, він зазначав: «Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагоро­димі, ми запишемо на рахунок відбудови державного жит­тя нашого народу, забезпечення його економічних і куль­турних потреб, інтересів наших трудових мас, утвердження нашого національного існування – і приймемо сей раху­нок до уваги в нашій дальшій діяльності.

Тверезо і твердо оцінимо ті реальні умови, в котрих ми опинились в резуль­таті революції й війни за українську самостійність, не уносячись роздраженням, але не ведучись і старими поглядами, відносинами й зв’язками. В тім лихім і тяжкім, що нам довелось пережити, єсть, безперечно, і ся добра сторо­на, що воно прискорило процес визволення від старих пережитків і упереджень, від спадщини старих призвичаєнь^-і поглядів, яка в обставинах більш нормальних ще довго б тяжіла на нас і гальмувала нову творчу роботу.

Се взагалі та позитивна сторона всяких великих суспільних катастроф, котру здавна висували в оправдання пере­воротів і війн їх прихильники. Безперечно, в тім єсть прав­да. На новім будувати не тільки легше, ніж поправляти плохе, але краще можна вибудувати по новому плану, ніж поправляючи старе. Сила старих поглядів і відносин в громадянстві не тільки гальмує теми його поступу, але й викривляє його хід, і се особливо буває небезпечно в такі відповідальні й критичні моменти, як нинішній».

Грушевський відзначав й інші позитивні моменти тодішньої російсько-української війни: вона показала, що в України і Росії різні інтереси, про справедливе і цивілізоване співжиття йтися не може; ця війна спричинила й усвідомлення власної гідності: «А війна більшовиків з Україною рішучо поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянст­вом спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини права «особо благоприятствуемой» («особливо сприятливої». – С. К.) нації й дала почуття права кермуватись в своїх відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної ре­волюції, спільної культури, спільної отчини чи що.

Я вважаю таке визволення від «песього обов’язку» суп­роти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумую­чи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молодіжі, коли вона принесла чи закріпила духове визволення на­шого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духового чи мораль­ного закріпачення.

Я скажу різко, але справжніми словами: се духове холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Російські белетристи за­кріпили з художній формі тип такого холопа, і я ще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку і непобориму, поколіннями виховану, яку українське грома­дянство виявляло – в одних частях менше, в інших більше – супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу».

Думки, що їх висловив М.Грушевський (а він тривалий час позиціонував себе як прихильник федералізації, федеративного зв’язку з Росією), були цінні на той час, вони не втратили своєї актуальності і сьогодні, хоча сам автор скомпрометував себе своєю непослідовністю – поверненням у радянську (підросійську) Україну.

Апологія війни – це не парадокс

Нинішня російсько-українська війна потрібна була для того, щоб переконатися, що українці подолали «совковість», що ми не надавалися до існування в межах «нової історичної спільноти – радянського народу», цієї вигадки радянських ідеологів, а тепер не хочемо бути людьми (рабами і холопами) «руського світу». Українці двічі упродовж останніх кільканадцяти років спромоглися на пасіонарний вибух, що спричинило не лише зміни історичної долі України, а й зміни геополітичної ситуації у Європі. «Совковий» народ на це не спроможний. Ось чому ми відрізняємося від російського народу, як відрізняємося за кров’ю і походженням, за ментальністю і національним характером, за метою існування й історичним покликанням, за ставленням до фундаментальних цінностей цивілізованого людства, зокрема, до гідності й свободи. Ніколи не було «єдиного російського народу». Твердження про це – ідеологічний міф і пропагандистський слоган Кремля.

Ця війна потрібна була для того, щоб відродитися політично і технологічно. Українці у цій війні відроджуються і ще раз доводять, що як сформована нація вони вийшли на Майдан і воюють.

Війна потрібна була для того, щоб подолати пацифізм і переконати себе й інших у тому, що ми вміємо воювати. Пацифізм як суспільний настрій і напрям політичної думки завдав нашому історичному розвиткові чималої шкоди. Майдан і нинішня війна доводять, що войовничість – не набута, а органічна риса українського національного характеру, що ворог має справу не з гречкосіями, не з флегматичним, замріяним, недалеким українцем, любителем поспівати, а також сала і вареників, а з українцем войовничим, вольовим, рішучим, безкомпромісним, готовим до самопожертви і навіть до ірраціонального спротиву. Про потребу виховання такого «нового українця» ще на початку 1920-х років писав Д.Донцов. Це шевченківський тип людини, це людина-борець. Існує він не лише в текстах Шевченка, а реально.

Ця війна вкотре підтвердила історичну слушність однієї з тез С.Бандери: «Хоч які великі жертви – боротьба конечна». Без самопожертви Небесної Сотні, без жертв у цій війні Україна втратила би значно більше. Без цих жертв не буде й України.

Ця війна потрібна була для того, щоб ще раз довести важливе геополітичне значення України. Кілька заслуг має Україна перед людством. Зокрема, вона стала на перешкоді більшовицькій армії, яка упродовж 1918–1920 рр. намагалася прорватися у Європу, щоб запалити і там пожежу пролетарської революції. Україна спричинила крах Радянського Союзу. Україна відмовилася від ядерної зброї (на жаль). Сьогоднішня заслуга України полягає в тому, що вона воює не лише за свою незалежність, а за загальнолюдські цінності, за справедливий світопорядок, за європейську цивілізацію.

Так склалося в українській історії, що українська справа, проблема була однією з причин обох світових воєн, що саме війни (Перша світова, українська революція і визвольні змагання, Друга світова) створювали умови для відновлення української державності (сьогодні йдеться про її збереження і зміцнення). Не є винятком і сучасна російсько-українська війна. Проте існує одна умова: ми знову повинні навчитися воювати, жертвувати особистими інтересами (якщо потрібно – і життям) і перемагати. Ми приречені перемогти – і це становить підґрунтя і передумову психології народу-переможця. Є ще одна умова: Європа не повинна мовчати, бо ми воюємо і за європейські цінності, а тому труни полеглих українських вояків можна вкривати і українським прапором, і прапором Євросоюзу.

Степан КОСТЬ,

професор Львівського національного університету імені Івана Франка

Світлина: АФІНА, давньогрецька богиня, одна з верховних олімпійських божеств. Вшановувалась як покровителька військового мистецтва, мудрості та ремесел. На противагу Аресові, богові нерозсудливої відваги, жорстокої, агресивної, часто несправедливої війни, Афіна вважалася покровителькою війни оборонної, котра допомагає своїм обранцям у хвилини крайньої небезпеки і веде їх до звитяги.