В’єтнамський синдром. Оповідання відомого письменника Віктора ТЕРЕНА

Віктор ТЕРЕН. В’єтнамський синдром

Оповідання

 Того ранку я прокинувся пізно і ніяк не міг збагнути де я і що зі мною. Навколо мене була порожнеча, і та порожнеча була матеріальною. Вона мала форму дерев’яного шатра, витесаного у вигляді турецького мінарету, чи простіше б сказати, великої цибулини. І крім неї, порожнечі, не було більше нічого і нікого. Ні вікон, ні дверей, ні стелі й підлоги, все кудись поділося, було й не було, зникло, затягнулося чимсь однотонним і злилося з круглою стіною.

Порожнеча тоненько дзвеніла, настирливо й безперервно. Так, ніби я сидів десь на Марсі і слухав безкінечне квиління його безживної пустелі. І я знав, що будь-яке спілкування із зовнішнім світом просто неможливе.

Тоді якимось чином опинився в незрозумілому для мене приміщенні і побачив там жінку з розмитим гарним обличчям. Я кажу “розмитим”, бо вона була й поруч, і водночас начебто на віддалі. За якимсь шаром м’якого хвилястого скла, немовби її від мене щось заступало.

Голова моя теж була порожня й чиста, мов аркуш паперу, з якого все стерто. Ніякої інформації ні про навколишній світ, ні про мене самого. Жодного рядка і слова. Табула раса. І тому я дуже зрадів, коли побачив ту жінку. Треба якомога швидше її розпитати хто я і чого мені треба. Вона мусить знати, адже перебувала по той бік порожнечі.

Я спробував доторкнутися до її руки, але мені це не вдалося – я ж казав, між нами було скло і дякувати Богу, що вона мене чула.

– Я– Данило?– несміливо запитав її.

– Еге ж, – відповіла вона. – Данило.

– І що, мені 50 років?

– Так, 50.

– Мені п’ять десятків?!

Жінка відчула, що я засмутився від цієї півстолітньої цифри й почала мене втішати.

– Ти ще молодий. Ти ще багато зробиш. Он за тобою бігала та з розкошланим волоссям, яка збиралася в нашому садку полоти грядку з чорнобривцями.

Загалом, її повинні були б насторожити мої недолугі запитання, адже вона бачила мене кожен день. Ми разом снідали, обідали, спали в одному ліжку, і ось тепер я її запитую чи це правда, що мене звати Данило. Але вона не здивувалася й не злякалась. Вона спокійно розмовляла, начебто я її запитував про щось звичне, наприклад, сьогодні вівторок чи середа? Начебто це була вона– але й не вона, а позбавлена емоцій голограма, її відтворене лазерним промінням зображення. І це зображення якимось чином телепортувалося в мій бідолашний мозок.

Однак говорила вона важливі для мене речі, які потрібно було знати. Хоча б і про те саме ім’я та мої роки. І через це мусив її розпитувати й далі аби ще щось про себе дізнатися.

– А ми розлучені? – запитав я і з острахом чекав відповіді. Чомусь я її ототожнював із своєю дружиною.

– Ти хотів розлучитися, але не було кому нас розлучити.

– Я хотів?!

– Ти спочатку розбив смартфон, а потім настрочив дві заяви на розлучення. Велику й маленьку. Але ти дуже квапився й через це був неуважний. Ти написав “Прошу розлучити”, але не написав, кого ти просиш це зробити. І тому ніхто за цю справу так і не взявся. Ні суддя, ні піп, ні твоя Спілка археологів. В усій країні не знайшлося людини, яка б змогла нас розлучити.

– І де ті заяви? Ти їх порвала?

– Я їх поклала в папку з журналом, в якому надруковані твої опуси про держави бронзової доби. Це теж творчість.

Мені замерехтів перед очима той вечір. Я повернувся додому і Юля (ну так, вона, Юля, моя дружина) сказала, що прочитала есемески, які я посилав єгипетській богині з сонячним диском на голові. Я розізлився, вихопив у неї смартфон і пожбурив у другий кінець кімнати. З розбитого смартфона посипались чорнобривці.

І ось тепер Юля розказувала мені про мої колоритні пригоди.

– І ти після цього зі мною живеш?

– Живу.

– А що я?

– Ти сказав – можеш іти, куди хочеш. Вольному воля.

– Так це ж наш будинок!–закричав я на два поверхи. – Мій і твій. Наш! Куди ж ти підеш?

Будинок у нас невеликий, але двоповерховий. На першому поверсі отаборився я, а на другому Юля, ближче до неба. Вона любить небо і бігає за ним з смартфоном, щоб встигнути сфотографувати якусь незвичну гаму призахідних кольорів і повісити в себе на сторінці у фейсбуці.

Юля заплакала і стала схожою на ображену дівчинку. Як на тій світлинці, коли знімалася на паспорт. І зрозуміла, що вже виросла.

– І чому я на тобі раніше не одружився?

– Коли ти вперше одружувався, я була ще зовсім маленька.

Чогось мене трясло й морозило, як у лихоманці.

– На дворі зима?– запитав я.

– Ні, літо,– відповіла Юля.

Я не здогадався глянути в вікно й переконатися, що листя на деревах літнє, а не біле зимове. Але якщо літо, то чому мені про це ніхто не сказав?

– Це несправедливо, – сказав я.

– Це дуже несправедливо, – погодилася Юля. Вона розмовляла зі мною обережно, оглядаючись на кожне слово.

– Ати пам’ятаєш, як звали твою маму?– запитала вона.

– Марія Гнатівна.

– Правильно! А сестру?

– Лариса, – відповів я після деяких вагань.

– А як звали хоч одну твою вчительку, пригадуєш?

Я тільки зітхнув. Це вона мала гарну памʹять і вважала, що коли щось знала, то й усі інші повинні були про це знати. На відміну від мене, вона завжди ускладнювала собі життя важкими питаннями.

– А дружину Рамзеса Великого як звали?

Однак цього разу я її здивував і неабияк порадував.

– Дружину Рамзеса Великого звали Нефертарі Меренмут,– відповів я чітко, як на екзамені. Цього я не міг забути. Я був звихнутий на єгипетській історії і для мене було важливим усе, що пов’язано з цією країною. А вчителі? Яка різниця, хто ставив двійки – Марія Іванівна чи Іван Мар’янович?

Я трохи подумав і додав.

– Я з нею не спав. Із Нефертарі.

– І чому ти з нею не спав?– Юля була дуже допитливою.

– То було б свинство. Її чоловік був на фронті. Воював з хеттами. Ну з цими, рашистами.

Наступного разу Юля мені розказала теж багато цікавого. Виявилося, що я народився в такому й такому селі, що я статурою схожий на батька, а очима на матір, і що після літа буває осінь – осінь завжди приходить після літа і тут нічого не вдієш.Навіть якщо поставиш електричний обігрівач, листя все одно пожовкне. Ось так з дня на день я збагачувався різною корисною інформацією, аж поки в мені щось як вибухнуло. Як розвиднилося. Я, наче з печі, зліз із порожнього турецького мінарету й опинився на ліжку. По обидва боки від мене були такі самі ліжка, і на кожному з них лежали схожі на мене великі мотанки. Бинтовані й перебинтовані.

Чоловік у полотняному єгипетському схенті десь непомітно перевдягнувся в білий халат і дивиться на мене так, наче вперше бачить. І говорить, але не до мене говорить, а до всієї палати.

– Це неймовірно, але ваш командир приходить до тями. В нього вже розумні зрачки.

На його слова палата зірвалася емоційним вибухом, наче забили гол на стадіоні.

– Командир, а ти з руками й ногами! Уявляєш, ти цілий, з руками й ногами!

– Голова заживе, тобі тільки зчесало коло вуха.

Я пізнаю бійців з нашої бригади. Ми боронили ту Скіфську гору кожного разу спочатку: коли москалі зрівнювали з землею першу лінію оборони, ми переходили на другу, а потім знову поверталися на першу і все починалося заново. І не втратили й метра нашої землі. Правда, нічого й не відвоювали. Ми й вони зосталися там, де й були, тільки повбивали одне одного.

– Ангелів забрали?– запитую перше, що й повинен був запитати. Загиблих ми називаємо ангелами і я їхній командир, незалежно від того, живі вони чи мертві. Я за них піклуюся.

– Все як треба!– відповідає Арт, і я пізнаю по голосу, що це Арт. Взагалі-то він Артем, але кажемо на нього Арт, тому що він корегувальник артилерійського вогню. Війна скорочує не тільки руки й ноги, а й наші імена.

Все, як треба? Тіла ангелів складуть в цинковий паралелепіпед і повезуть до матері. Найважче на війні – віддавати матері труну з сином. До цього ніколи не звикнеш.

– Я б уже через те мочив москалів, що вони вкрали в моєї дитини перше вересня, – прислухаюся до розмови в госпітальній палаті.

–А моя донька навчилася співати й плести віночки. А тут ракети.

– Коли я повернувся додому, то знаєте, що я найперше зроблю? Я зроблю сина.

Це знову Арт. Хтось йому нагадує, що він не одружений і Арт серйозно пояснює.

– Ввечері зроблю сина, а вранці підемо розпишемося. Вона мене жде.

Ну й добре, що жде. Мене ніхто не жде й не виглядає.

А все почалося з того, що я і богиня з сонячним диском на голові перемогли на конкурсі єгиптологів “Золотий марабу”.

…Для інших вона Тамара, а я її називав Таурет, богиня з левиними лапами і сяючим ореолом навколо волосся кольору стиглого очерету, який росте на довгих берегах Нілу. Після перемоги на конкурсі ми з Таурет сиділи в академії і роздивлялися наші призи, мармурові статуетки з крилатим марабу, мешканцем африканських саван та засохлих мальвових чагарників. Таурет говорила, що марабу– страшенний самітник, що він один на все небо може годинами висіти в сухому африканському повітрі, виглядаючи з “Великої зеленої води” дощову хмару. Після марабу ми перейшли на священного ібіса, потім згадали бога Ра з головою сокола, і якщо б нас послухати збоку, то можна було подумати, що це зійшлися два орнітологи і водночас теологи, які говорять і ніяк не наговоряться про богів і птахів. Здається, Таурет знала все, що стосувалося Єгипту. Може бути, адже її сакральне зображення було вирізьблене на троні фараона, і все, що діялося в єгипетському царстві, бачила й чула своїми очима й вухами.

Я теж був нібито непоганим єгиптологом, знав метричні дані прихильних до Єгипту богів, вивчив весь список їхніх чеснот, і коли Таурет пообіцяла мені показати скріншот одного ритуального тексту, за яким я давно й безуспішно полював, то й взагалі розцвів, як лотос у садку фараона.

У Київ вона приїхала вранці, а поверталася у свій Тернопіль ввечері наступного дня. Так що субота в неї була вільна. І тоді слово за слово й ми домовилися зустрітися ще раз. І навіть не важко здогадатися де: неподалік від єгипетського посольства була стилізована кав’ярня “Дім душі птаха” (так колись називався стародавній Мемфіс), отож, ми й подалися в цейзатишний пташиний дім з плоским дахом і вузенькими віконечками. На столику, який нам запропонував одягнений в смугасту сорочку вільного крою офіціант, лежала біла алебастрова кішка, теж неабияке божество, яке оберігало людину від чорних поглядів. Схожа на екскурсію єгипетська національна кухня була просто чудова, але замість того, щоб вчитуватися в меню, Таурет читала мені єгипетські вірші.

Джерело дня і владарю богів,

Амоне-Ре! Я– Сет, я бог пустині.

Амоне-Ре знову повернув нас у піщаний світ міфів і бойових колісниць, священних рослин і ріки, яку зображували у вигляді божества з засупоненою головою, що вказувало на невідомість її витоків (потім з’я­су­ва­ло­ся, що священний Ніл тече з замогильного царства), і власне, розмова про Єгипет могла бути безкінечною, як безкрайня біла Сахара. Ми з Таурет допізна засиділися в кав’ярні, і лише тому, що їй потрібно було повернутися в готель і встигнути на поїзд, врешті розійшлися.

І ось тоді у наші стосунки однозначно втрутилися вищі сили. Це ж Єгипет, без них тут аж ніяк. На землі фараонів мешкають боги всіх природних явищ: вітру, грому, кульової блискавки, екстремальної спеки, але тут прописався й такий собі бог туману, тільки він маскується і через це не потрапив у найсвятіший пантеон. Але його силу я відчув на собі. Він напустив на мене такої імли, такого солодкого диму, що я ходив, як із зав’язаними очима. І наче й забувся, що в мене є жінка, а в неї чоловік. І натомість я почав відповідно діяти. Поговорив з одним, другим, і нас обох ввели в групу науковців, які відлітали в Каїр на афро-європейський симпозіум.

А там уже я відірвався по повній. Я винайняв машину і ми з Таурет побували в Луксорі, в місті живих і в місті мертвих, між якими така тоненька межа, погостювали в бедуїнів, які ходять босоніж по червоних жаринах, і навіть зустріли закутаних з ніг до голови привидів, що з’я­вля­ють­ся в розпеченій пустелі з-під сліпучого сонця.

А коли повернулися, то засипали одне одного есемесками.

Спочатку писали про наші враження від подорожі, а потім уже про все, що прийдеться. Про погоду, родичів, про її кішку й мого приблудного пса, Святого Петра і п’яного Карла Маркса.Іякщо є романи у віршах, то це б міг бути роман-утопія в есемесках з перевагою ілюзорного начала над щоденною реальністю. Згодом минулий час в наших SMS-текстах все частіше підмінявся майбутнім, і тоді з’яв­ля­ли­ся фантазії на зразок таємничого острова в Тихому океані. Тропічне літо, стрункі циліндричні папайї, і під звуки “Besame mucho” (“цілуй мене багато разів”) Таурет сапає грядку з чорнобривцями.

Але одного фатального дня наш острів змила сувора океанська хвиля. Вранці я поспішав на лекцію в університет і з поквапу забув свій мобільний телефон. Він тихенько спав на моєму ліжку, але як тільки я вийшов з дому, проснувся й почав піпікати, булькати, і взагалі, видавав якісь утробні звуки. Юля глянула на екранчик і прочитала: “Я мрію в нашому садку полоти чорнобривці”. Це сокровенне бажання Таурет її зацікавило й вона прочитала ще пару есемесок. Тоді підняла руку і якийсь час дивилася на зап’ястя, рахувала пульс. Раніше він у неї, як і у всіх людей, прощупувався пальцем, але багаторічне життя зі мною виштовхало його наверх і тепер удари серця можна було бачити очима. Надто вони пришвидшилися після того, як вонапрочитала: “Я замордувався, чекаючи зустрічі. Ти моя ніжна катівня”.

Щоб заспокоїтись, Юля пройшла два чи три кола вулицями навколо нашого будинку і вже потім сіла й перечитала всю мою епістолярію. І дізналася багато цікавого. І про те, в Тернополі живе богиня родючості і музики Таурет, що в неї довгі мигдалеві очі, і що з нею я літав у Єгипет. І що ми обоє хочемо наш віртуальний світ у хмарі опустити на тверду землю й десь на окраїні Києва зняти двокімнатну квартиру.

Ну а далі все пішло по банальному сценарію. Я незграбно оправдовувався, клявся й каявся, а потім Юля одягла свою спортивну курточку й сказала мені “Гуд бай, компартія”. Звичайно, це було незаслужено, адже я ніколи не був комуністом.

І от в цю хвилину компартія в моїй особі лежить на госпітальному ліжку, дивиться на голу стелю й роздумує про свої героїчні подвиги. У мене з’явилася купа вільного часу, хоч сідай та пиши роман, тільки тепер уже роман-антиутопію. Та хто його читатиме? З Таурет ми теж розій­шлися, як у морі кораблі, хоч, власне, в тому морі й не було тієї глибини, яку б можна було назвати любов’ю. Це була якась дражлива, збуджуюча гра, щось із арсеналу згаданого нами бога туману (по-нашому Болотяника), який в той підступний спосіб бавиться з людьми, не задумуючись, що комусь може бути боляче від такої розваги. А може, це була і якась ілюзорна втеча від холодного дихання старечої самоти, яка з кожним роком все дужче на тебе насувається і ти боїшся зостатися один на один з собою? Не знаю, не знаю… Юля не зі мною. Але й завжди зі мною. Вона була зі мною і тоді, коли я купував квитки в Єгипет, і коли в селищі бедуїнів одягав на шию Таурет срібну підвіску з зображенням Тутанхамона, і потім, коли криючись в іншій кімнаті, потайки строчив свої есемески. Стояла поруч, глузливо на мене дивилася й сумно посміхалася– що з того буде?

І ось тепер, так само, як вона розказувала мені про мене, я подумки з нею розмовляю.

– А пригадуєш той вечір, коли на Театральній площі співали коники? Ми з тобою гуляли містом і раптом на Театральній площі з усіх сторін засюрчали цвіркунці. Звідки вони взялися серед асфальту й цегли? А може, й не важливо – були вони чи не були? Коли любиш, то й корова коником здаватиметься. А не забула, як носила на плечах рюкзак з листівками й газетами? Ну, коли прокидалася Україна. З-під нічних підворіть надривалися собаки, моросив такий противний холодний дощик, і той армійський рюкзак був більший за тебе. А що, хіба в нас не було екзотики? Та ми навіть кохалися під пальмами! В Черкасах був збір українських націоналістів, ми сиділи поруч, і замість того, щоб детально розповідати про марабу та інших пернатих, ми дочекались перерви й побігли в готель. На стіні у твоєму номері були намальовані три високі пальми, і ми попадали в ліжко під ті аравійські пальми, й самі стали богами й птахами.

Краще про все це не думати. Поїзд поїхав. Я зостався на пероні, тобто, в палаті. Хтось марить, стогне, хтось дивиться на обрубки ніг і радіє, що залишився живий і прийде додому. І всі ми разом проклинаємо російських фашистів. Ми їм надавали по самі яйця, і весь той Афганістан, Чечня – то дитячий садок в порівнянні з Україною. А завтра будемо ще сильніші, коли Арт зробить сина.

– Ви просто чудотворець,– кажу лікарю під час ранкового обходу.– Ви мені повернули пам’ять.

– Та хіба то я?– посміхається лікар.– То вона повернула.

– Хто вона?

– Ну ваша дружина. Коли їй повідомили, що ви в госпіталі, вона одразу приїхала. У вас після важкої контузії виникли проблеми з пам’яттю. Ви були як в прострації. Американці цей стан назвали “в’єтнамським синдромом” і розробили цілу методику його лікування. Але у вашої дружини була своя методика: вона кожен божий день приходила в госпіталь, годинами сиділа в палаті і терпеливо розказувала вам про вас.

– Ви кажете, приїхала?– перебиваю лікаря.– То вона таки була? І не в моїй уяві, а тут, біля мого ліжка?!

І раптом, як по замовленню, в дверях показалася руденька голівка.

І я заволав на всю палату.

– Юля, моє сонечко, так ти від мене тоді не пішла?

“Українська літературна газета”, 30 вересня 2022

На світлині автор