UA
EN
PL
Богдан ГОРИНЬ. ПЕРШОДРУК: Шлях України до Незалежності
ПЕРШОДРУК: Штрихи шляху України до Незалежності
Публікується в авторській редакції
Президент російської недоімперії Владімір Путін з маніякальною настирливістю вже який рік поспіль – до і під час війни проти України, – не вгаває торочити різні вигадки-брехні про начебто неіснуючий український народ, повторює теревені про «випадковість», «штучність» появи на мапі світу Української незалежної держави – утворення, за його словами, вкрай шкідливого для Росії.
У своєму невігластві Путін перейшов усякі межі, повторюючи маразматичні імперошовіністичні прожекти щодо України нинішнього російського ідеолога Александра Дугіна і його попередників. Російські історики й політики свідомо замовчують справжню історію України, боротьбу українського народу за Свободу і Незалежність, руйнівну роль Росії у нищенні українського етносу й української державності.
Спростовуючи путінські недолугі вигадки про український народ і Українську державу, згадаймо, як Росія 1782 р. ліквідувала Гетьманську державу, утворену 1648 році у результаті національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Це не поодинокий випадок. Росія впродовж століть протидіяла прагненню України бути державною нацією, різними способами знищувала український народ, його мову, культуру, традиції, докладала зусиль, щоб вбити дух України до Свободи й Незалежности.
Не вглиблюючись в далеку історію, згадаймо удари, яких зазнала Україна в одному лише ХХ столітті після її окупації Червоною Росією. Винищення почерговими репресіями у 1920-і і подальші роки національно свідомої з державницьким мисленням української інтелігенції, геноцид українського народу 1932-1933 рр., руйнування українських духовних святинь – видатних релігійних і культурних пам’яток у Київі та багатьох инших містах України, викрадення українських мистецьких скарбів – то незагойні рубці на серці України.
«Вигоди», «здобутки», «досягнення», які, за словами істориків-совєтолюбів, мав український народ у совєтский період свого існування, не до порівняння з тими трагічними втратами, котрі йому довелося пережити.
Про геноцид українського народу 1932-1933 рр., про репресії, про нищення української інтелігенції, культури, історичної пам’яті, мови написано сотні статей і десятки книг. У загальноукраїнському масштабі менше відомо про людські й культурні втрати, яких зазнали українці у західних областях України.
Ухопивши у вересні 1939-го Західну Україну з допомогою танків у залізні «братські обійми», приєднавши її до УССР, яка вже була часткою совєтскої імперії, російські окупанти набутий досвід нищення українства на східних землях України застосували на західноукраїнських землях. За десять років російської комуністичної окупації у західних областях України було репресовано близько мільйона українців (за заниженими, офіційними даними – 500 тисяч).
Нечуваний у світовій історії випадок стався у червні 1941 р., коли перед приходом на західноукраїнські землі нових, німецьких окупантів, російські «визволителі» розстріляли без слідства і суду у тюрмах обласних і районних центрів Західної України тисячі політичних в’язнів. Частину розстріляних було закопано у вириті на окраїнах міст ями, а частину у тюремних підвалах, на подвір’ї в’язниць. Ще частину в’язнів розстріляно і залишено у тюремних камерах. Про це жахіття на основі джерельних матеріалів я розповів у брошурі «Криваві вакханалії окупаційної влади» (Київ, 2012).
Злочини російської окупаційної влади не могли бути забутими українцями як на східних, так і на західних українських землях. Тож не дивно, що після офіційного викриття на ХХ з’їзді КПСС злочинів сталінського режиму, в Україні, щоб не повторилися жахіття минулого, почалася підпільна й легальна боротьба з окупаційним режимом. Тих два різновиди боротьби існували паралельно, незалежно одна від одної.
Більшість підпільних політичних організацій, партій і груп, опираючись на Конституцію СССР, ставили своєю метою боротьбу за вихід України зі складу СССР і побудову Української самостійної держави. По всіх містах України учасники підпільної боротьби розповсюджували десятки тисяч листівок із закликом боротися за вихід України з Союзу ССР. Про акції сміливців-патріотів органи КГБ регулярно повідомляли ЦК КП України і ЦК КПСС, котрі давали репресивним органам «зелене світло» для проведення нещадної боротьби з «ворогами совєтської влади».
Органи КГБ за період післявоєнного двадцятиріччя вистежили й заарештували більшість членів підпільних організацій, партій і груп, керівники й учасники яких були засуджені керованими КГБ судами до смертної кари або до 10-15 років позбавлення волі у тюрмах і концтаборах. Як зазначено у книжці Ю. Данилюка, О. Бажана «Опозиція в Україні (друга половина 50-х 80-і рр. ХХ ст. – Київ: Рідний край, 2000. – С. 411) лише у першому півріччі 1962 року органами КГБ при Раді Міністрів УССР викрито і заарештовано 11 антирадянських організацій.
У числі активних політичних підпільних організацій були: Об’єднана партія визволення України (1955р., Івано-Франківськ); Український національний комітет (1957 р. Львів), Українська Робітничо-Селянська Спілка (1959 р., Львів); Український національний фронт (1963 р., організатор Дмитро Квецко); Український національний фронт-2 (1961 р., організатор Микола Крайник)
Активність опозиційних сил на території України викликала лють а відтак і відповідну реакцію керівництва УССР. Президія ЦК Компартії України 11 жовтня 1962 р. ухвалила постанову про заходи силових органів «по посиленню боротьби з антисовєтскими елементами та антигромадськими проявами».
Діяльність на території УССР підпільних організацій, партій і груп висвітлена в працях відомих дослідників: Анатолія Русначенка: Національно-визвольний рух в Україні середини 1950 –х – початку 1990-х рр.,Київ, Видавництво Олени Теліги, 1998; Юрія Данилюка та Олега Бажана – Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. ХХ ст. (Київ, Рідний край, 2000), в Енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні 1960—1990 (Київ, Смолоскип, 2012), а також у дослідженнях істориків Юрія Зайцева, Бориса Захарова та ін.
Своєрідною формою боротьби з окупаційною владою став національно-культурний рух шістдесятництва. Головною зброєю шістдесятницького руху став самвидав. Виготовлені чи то фотоспособом, чи на друкарських машинках, чи записані на магнітофонних стрічках матеріяли самвидаву з метою пробудження національної свідомости поширювалися серед населення не лише в обласних і районних центрах України, а й навіть у селах.
Рух шістдесятництва зазнав двох ударів з боку репресивних органів: у 1965-1966 рр. органами КГБ було проведено десятки обшуків, вилучено велику кількість самвидавної літератури. заарештовано понад тридцять активістів українського руху, двадцять із них засуджено на різні терміни ув’язнення у російських концтаборах, що знаходилися на території Мордовії. Перебування у концтаборах стало для патріотів України своєрідними курсами удосконалення боротьби з окупантами за свободу і незалежність рідного краю.
Остаточний розгром руху шістдесятництва відбувся у 1972-му році. Десятки представників творчої інтелігенції різного віку і фаху – літератори, історики, науковці, мистці були засуджені на різні терміни ув’язнення, опинилися у тюрмах, у концтаборах або були запроторені у психіатричні лікарні.
Після відбуття покарання чимало колишніх в’язнів стали організаторами і керівниками багатьох неформальних організацій, продовжуючи в нових політичних умовах боротьбу за українську ідею.
Від національно-культурного руху шістдесятництва до правозахисного руху Української Гельсінської Групи (УГГ), усі члени якої були впродовж 1976-1981 рр. репресовані, до першої у післявоєнні роки легальної опозиційної до КПСС партії під камуфляжною назвою Українська Гельсінська Спілка (УГС), котра ставила своєю програмною метою відновлення (важливий пункт програми) ненасильницьким шляхом української державності, і далі до Народного Руху України, який, об’єднавши розрізнені громадсько-політичні організації й групи, став могутньою силою у боротьби за Українську державу, піднявши своєю освітньою, політичною, інформаційною й пропагандистською діяльністю національну свідомість українців на той високий рівень, завдяки якому на всенародному референдумі 1 грудня 1991 р. понад 90% громадян України підтвердили ухвалений Верховною Радою України Акт про Незалежність України.
Таким був у 1960-і – 1980-і роки шлях боротьби України до Свободи й Незалежности, до вікопомного ухвалення Верховної Радою України 24 серпня 1991 року Акта про державну незалежність України та його всенародного підтвердження на референдумі 1 грудня 1991 року.
Мусимо усвідомлювати, що боротьба ще не завершена.. Війна Росії проти України кожного дня приносить Україні великі втрати, нові небезпеки і виклики. Та попри все Україна дала всьому світові приклад боротьби зі світовим Злом.
