ЖІНКАМ ЗСУ

По розміру окоп і автомат,

І ця війна – кістлява і столика,

І той, що ліг в бою – твій друг і брат –

Усе по розміру, лиш форма завелика…

І ця навала болю і біди,

І чорна рать, що крає юне серце,

І те, що лише в двадцять – командир –

Усе по розміру, лиш хльопаються берці…

Тендітна жінка кромкою війни

Іде упевнено таким великим кроком,

Що аж німіють стопи в сатани –

Сам Бог доточує крило її широке.

Вона тут не заради нагород,

Її мета проста і прагматична:

За дім, дітей, несапаний город,

Сама за себе і за свій народ

Стоїть – тендітна, сильна і велична!

ВОЛОНТЕРКАМ 

Я бачила жінок, красивих, наче зорі,

Ясних, як Божий ранок,

Дзвінких, немов кришталь.

Я бачила жінок, що в радості і в горі

Велично йшли життям,

Змагали сум і жаль!

Я бачила таких, що небом котять сонце,

В подолі  носять літо,

А в пазусі – життя,

Що впевнено стоять в судьби на самій кромці:

В шпиталях, молитвах, окопах й укриттях.

Я бачила, це ті, що гоять світу рани,

Що водять каравани,

Що мелять біль на дерть –

Я бачила – такі народжують титанів,

Таким вступає стежку поштиво навіть смерть…

Розпечені шляхи торують їхні стопи.

В осерді у Європи

Свобода – їх яса.

Де впали рідні стіни –

Жінки із України

Наперекір недолі – тримають небеса!

ПАМ’ЯТІ СТРАЖДЕННИХ ЖІНОК УКРАЇНИ

                             В Путивлі-граді вранці-рано

                             Співає-плаче Ярославна…

Т. Шевченко

Скотилось сонце у тумани –

Немає більше Ярославни,

Ні слів, ні сліз, ні голосінь…

Прийми її, Господь,

Амінь.

Прийми у Рай повз строгий суд –

Для неї пекло було тут…

Не подаруй ублюдкам сучим

Ірпінь,

Гостомель,

Ворзель,

Бучу…

І стоптаний жіночий цвіт,

Дитячий відчай, чорний слід…

Дивися, світе, це твій стид –

Так виглядає геноцид:

Тиран блює свою отруту,

Бо ти йому дозволив бути!!!

Голубко, посестро земна,

Твої печуть аж наскрізь рани…

Стражденні наші Ярославни –

Хай помста виллється сповна. 

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕРІ: Я БУДУ ЧЕКАТИ…

Я буду тебе виглядати з усіх доріг:

Близьких і далеких,

Щасливих і повних смутку,

Я буду чекати із тих, що засипав сніг,

І тих, що одягне весна у ясні незабудки.

Я буду чекати у спеку й рясні дощі,

В замети і кригу, в осінні густі тумани –

Я завжди на відстані – ні, не руки – душі,

Я поряд молитвою, думкою, словом стану.

Я буду чекати, як сонячних днів земля,

Я буду вдивлятися, навіть як вітер свище,

Я знаю, що перша побачу тебе здаля

І кинусь на груди, як Батько в Христовій притчі.

І навіть коли мій обірветься шлях земний,

І Янгол покличе у засвіти передчасно,

Я стану марою, допоки мої сини

Не вернуть додому й не скажуть:

Усе прекрасно!

Я буду чекати і кликатиме душа,

Та так невідступно, що навіть того наказу

Послухає смерть, не взявши ані гроша,

Відступить і скаже:

Вертайся, не цього разу…

А в час воскресіння я стану біля воріт,

Вдивлятимусь в вічі, хапатиму за зап’ястя,

Бо що мені яспис, і перли, і той хризоліт,

Коли там не буде тебе, щоб ділити щастя.

Я буду чекати крізь простір і плинний час,

Чекання, як битий шлях, бо чекає мати,

Воно не зникає, коли вже не стане й нас,

Ти серцем відчуєш – я буду тебе чекати!

ЖІНКАМ ВІЙНИ

Для чого тобі мої сльози? Підсолимо хмари?

Кошлаті жалі заплетем у тугі кісники.

Невінчаний серпень самотньо ступає без пари –

Душа загортає свій біль в золоті пелюстки.

Кодую тривогу у посмішку, сум –  у роботу,

Новесенька сукня маскує вселенську печаль –

Лишаю для друзів лиш радість медову на фото,

Несу лиш до Бога тривожну душі пектораль.

Коли все минеться, заплачу за стоптаним цвітом,

За шрамами міст, і за ранами душ, – про земне,

За дітьми, за колосом спаленим, скривдженим літом,

А поки до того – жалям не здолати мене.

Тримай мене, Боже, і посестру, і побратима,

І навіть якщо зачепив тектонічний зсув,

Не дай, щоб загасла довіра і вичахла рима –

Війна лиш підсвічує, ким ти насправді був.

м. Чернівці