Дмитра Павличка внук і учень Данило. Чорний День

Дмитра Павличка внук і учень Данило. Чорний День

Пішов у кращий світ Дмитро Павличко.

Для тих, хто не знає, це – мій Дідусь і Вихователь.

Вірю, що Тебе там, нагорі, зустрінуть із почестями багато запальних та відомих Мужів.

Вірю, що для Сенеки і Луцилія, Платона і Сократа буде велика честь прийняти Тебе в свої ряди борців за правду і справедливість.

Прочитай їм свою поему «Учитель», за яку Тебе хотіли висунити на Нобелівську премію.

Давнім і великим мудрецям буде дуже приємно, що Ти їх там згадуєш.

Макіавеллі та Аристотель із захопленням прочитають Твої два томи «Української національної ідеї», яка є блискучим додатком та продовженням безсмертних ідей у легендарних трактатах «Державець» та «Політика».

Обнімуть Тебе Шевченко із Франком, з якими Ти мав таємний та незвіданий духовний зв'язок упродовж життя.

Найвеличніші поети людства, такі як Шекспір, Бодлер та багато інших, подякують Тобі за працю над перекладами їхніх творів, завдяки яким вони можуть доторкнутись до струн душі українського читача. Певен, для них буде честь запросити Тебе до їхнього літературного клубу, учасники якого закликають повставати і боротись проти зла і пекла на землі.

І звичайно, Ти побачиш свою дочку Соломію, яка допомагала Тобі з перекладами і Ти її називав своєю вчителькою. Вірю, що вона Тебе познайомить зі Симоною де Бовуар.

Зі сльозами на очах Тебе зустрінуть Ґессе та Камю, бо вони так часто жалілися, що їм не вистачає людей, які стали Людьми.

Юнґ і Ніцше із вдячністю читатимуть Твою інтимну лірику, яка відкриває потаємні куточки тонкощів психології сексуальності та кохання.

Безумовно, вони знайдуть відповіді, які не змогли опанувати за життя:

Хочеш бути, як монашка,

Та чинити все опроть:

Цілувать голівку цвяшка,

Що заходить ніжно в плоть.

Хочеш бути, як владчиня,

Та під іронічний сміх

Обертати на трачиння

Вірних підданців своїх.

Хочеш гратися зі мною,

Наче киця з мишачком.

Хочеш спати з сатаною

І молитися тайком.

Хочеш… Я так само хочу

Мати лише тебе одну –

Як чортицю, поторочу,

Монахиню і княжну.

Мрію, що одного дня в моєму житті з’явиться людина, чий розвиток та інтереси дозволять гідно використовувати Твої рядки феноменальної інтимної лірики заради відкриття нових граней процесів та переживань індивідууму в любові і сексуальності, які є найскладнішою та найважливішою матерією для дослідження людського буття.

Твій учень Василь Стус вірно чекає із папірцем, який тримав біля серця в тюрмі, де було написано його Сredo, автором якого був Ти:

Не бійсь нічого, доки я з тобою.

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори –

Твоя мовчанка може стать ганьбою!

Вірю, що також й інші великі борці за свободу, правду та гідність, які були Твоїми друзями, Тебе там зустрінуть: Тетчер, Буш-старший, Гавел, Тичина, Сосюра, Іван Павло ІІ, Малишко, Макух, Лук’яненко, Сахаров, Білаш, Дудаєв, Cимчич, Чорновіл, Лубківський і багато-багато-багато інших славетних та істинно добрих і сильних справжніх людей, з якими Ти мав духовні зв’язки за життя.

Ти заспіваєш із ними своїх пісень в товаристві геніального Івасюка, якого стратили совіти, бо боялись запального мужа з рідкісним пісенним даром. Передай йому від мене, що коли я прогулююсь з друзями по Личаківському цвинтарю у Львові, завжди його відвідую та включаю свою улюблену пісню «Над морем», яку ви разом створили.

Хочу виділити Твого першого вихователя – старшого брата Петра. Його стратили через наклеп сусіда за діяльність в ОУН/УПА. Передай йому, що мазепинка, яку Ти знайшов у братській могилі, коли його відкопував, аби перепоховати із почестями, як це годиться герою, який віддав життя за правду, збережена до сьогодні, бо Ти за нею пильнував, як за зіницею ока і вона була із Тобою на всіх найважливіших мітингах та подіях, бо Ти вірив, що душа Петра допомагає Тобі в боротьбі за незалежну Україну.

Я даю Тобі обіцянку, що тепер я буду пильнувати за тою мазепинкою! Кожен раз, коли триматиму її в руках, буду відчувати честь, що її носили мої кровні родичі.

А від блазнів, які будуть зустрічатись по дорозі – а певен їх буде багато – (бо ворона завжди хоче напасти на орла!), прошу Тебе обороняйся наступними рядками:

Я – перше речення святого дня

Із Акту проголошення держави.

Не вб’є мене ця підла маячня,

Це віроломство нице і лукаве.

Не проклинатиму, а навпаки

Хвалитиму пекельний голос Юди,

Що розбудив мене й на всі віки

Заклав мій біль в мого народу груди.

І ТАКОЖ:

Вмирає нація, а ви,

Напівділки, напівпоети,

Тихенько живете, мов кмети

Комуністичної панви.

Продажні, наче ті курви,

Безликі, наче табурети,

Лякливі, як душа трепети,

Пильнуєте свої хліви.

Пильнуйте й бережіться Руху,

Своє сумліннячко любіть

Гидливо, наче п'яну шлюху!

Та жити ви мене не вчіть,

Бо ваша повзаюча хіть

Не для скресаючого духу!

Останній вірш – це мої улюблені рядки, адресовані зрадникам у найважливіші для України дні 1991-го року.

Давні мудреці, у вченнях яких Ти шукав ліків для порятунку і навичок для життя, вірили, що Муж після смерті попадає на, так званні, острови блаженства, де він зможе відпочити після проходження життєвого шляху, який був обтяжений запеклою боротьбою за найвищі ідеали правди, совісті і всі можливі рівні свободи.

Вірю, що Ти там знайдеш собі місце!

Вічна Пам'ять великому Дмитрові Павличку в усіх масштабах і гранях!

Із поклонами та вдячністю, що Ти дав мені фундамент і я переріс в Людину, хоч міг зігнити під впливом соціуму. Плебси не створені для того, щоб думати, а щоб просто жити. Дуже часто для них адаптація – це моральне падіння, а вміння жити, – бути підлим вовком в овечій шкурі…

На превеликий жаль, таких є більшість.

У «Діалогах» Сенека розказує про те, скільки недостойних і тупих людей купається в розкоші, які їм дала фортуна через шарлатанство, та вважають себе людьми шляхетної вдачі, а насправді, вони просто бояться почути правду в очі від випадкового перехожого.

Твоє орлине виховання підняло мене вище, ніж політ тупої, цинічної, підлої та вічно голодної до вигоди ворони!

Коли надійдуть танки й бетеери,

І вдарить по знаменах кулемет, –

Ті вмруть, а ті сховаються в печери.

Та на майдані лишиться поет.

Він буде сам під кулями стояти

Без наляку й жалю, як Прометей,

І кров стече… Рабів народить мати,

Та він оберне знову їх в людей.

Він знов оберне в Дух скорботне тління,

Знов нагадає хто ми, звідкіля.

І знов на площах закричить каміння,