Ліна КОСТЕНКО: «Поїзд із Варшави спогади навіяв…»

Ліна КОСТЕНКО: «Поїзд із Варшави спогади навіяв…»
303028 ПЕРЕГЛЯДІВ

 Ліна КОСТЕНКО: «Поїзд із Варшави спогади навіяв…»

Кілька днів тому, концерт на честь ювілею акторки Раїси Недашківської. Музичний салон у приміщенні Київського університету імені Тараса Шевченка. Молода співачка Іванна Попович виконує відому пісню композитора Володимира Верменича на вірш Ліни Костенко «ПОЇЗД ІЗ ВАРШАВИ». Про перше кохання, яке одійшло, одначе живе у серці як вічний і прекрасний поклик…

І тут загучала, підвиваючи, яко вовчисько, сирена – і спробувала притиснути пісенний політ. Іванна і бровою не повела – символічний потяг продовжував мчати, від серця до серця, не збавляючи швидкості і яскравості емоцій.

                           Поїзд із Варшави спогади навіяв,

                           Я ж на Україні згадую тебе.

                           Ти співав для мене пісню вечорами:   

                           Co komu do tego, ze my tak kohamy!  

 

                           Поїзд із Варшави мчить крізь моє серце,

                           Сто доріг між нами, а печаль одна.

                           Іншого цілую, а бринить сльозами:    

                           Co komu do tego, ze my tak kohamy!  

  Хто, може, не знає – в основі поезії  реальна історія кохання Ліни Костенко і польського письменника Єжи Яна Пахльовського (1930-2012). Колись, у 1950-ті роки, вони обидва навчались у московському Літературному інституті… Од тої любові народилась прекрасна донька, на ймення Оксана, – Оксана Пахльовська. Та зрештою, Ліна поїхала до Києва, а Єжи – до Польщі (жив здебільшого у Щецині).   

                           Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

                           Але батьківщина в кожного одна.

                           І минають роки, роки за роками...    

                           Co komu do tego, ze my tak kohamy!  

Студентське життя різноманітне.  Серед іншого, Ліна Костенко і Єжи Ян Пахльовський узимку часто їздили на лижах, раз по раз опиняючись  побіля письменницьких дач у підмосковному Передєлкіно. Іноді бачили світло у вікнах дачного помешкання кінорежисера Олександра Довженка. Обидва, я так розумію, з пієтетом ставились до постаті видатного кіномитця. Одного разу Ліна побувала у нього в гостях, з подругою, він запрошував приходити ще. Одначе  заїхати до господи Довженкової не наважилась. «В юності ми ж усі безсмертні. Але я все відкладала, відкладала, мені здавалося, що мої вірші ще не годяться, щоб читати їх Довженкові. І ані взимку, ні влітку так і не зайшла. А потім раптом прочитала, що Довженко помер. Плакала. Було безконечно шкода, що ми розминулись».

Розминулись, зрештою, і вони самі, Ліна і Єжи. Хоча їх пов’язувала донька, Оксана Пахльовська, яка стала поетом, визначним літературознавцем і культурологом, професором одного з університетів Рима. Пов’язувала відданість літературі…

 «Мій батько, говорила Оксана Пахльовська в інтерв’ю Радіо Свобода, мав по суті від своїх дитячих років героїчну біографію, тому що частина родини моєї польської, фактично його мати і його брат Марек, загинули в Освенцімі. І він хлопчиком пішов у війну, у партизанський рух. Він залишився один. Створив загін, який боровся проти нацистів. І це було потім страшне випробування. Його батько, втративши усю родину, казали, виходив на дорогу і виглядав своїх рідних, загублених на цих страшних дорогах війни.

І потім була Москва, літінститут, зустріч з мамою. Красивий дуже чоловік, який був письменником, але він був також моряком, письменник-мариніст… Він дуже любив Конрада, його вважали спадкоємцем Конрада. І це була така форма присутності письменника у реальному житті морському. Тобто він, як офіцер від культури. Так звана була така форма плавання разом з кораблями. І він об’їздив цілий світ».

Ще трохи із того ж інтерв’ю Оксани Пахльовської. «Думаю, що це відчуття подорожі, оце відчуття моря, воно в мені завжди живе. І я якось море дуже відчуваю. І я справді, коли його не стало, якось побачила те давнє фото, яке він колись прислав. Такий морський вовк у бушлаті, який відпливає у Балтійське море. І оце тьмяне світло бакенів, отих бакенів, які вже «світить Харон», про які писала якось мама. І оце відпливання в останню путь...
     Він дуже відчував Балтійське море. Я пам’ятаю, коли ми з ним зустрілися в Ризі, він мені подарував срібний медальйон з бурштином, у який насипав пісок Балтійського моря, і став переді мною на коліна на березі Балтійського моря та подарував мені вищу від мене троянду для мами. Це дивовижний якийсь лицарський дух польський.

І, не зважаючи на те, що дороги мами і мого батька розійшлися, і моїм справжнім татом, справжнім дідусем моєї дочки Ярослави став наш український тато, тато Василько*, як Слава його називає, то вже все життя пов’язане з цією любов’ю мами до нього і з такою стихією присутності цієї любові в нашому житті. Але при всьому при тому і мама завжди згадувала Єжи прекрасно, і ми зустрічалися з Єжи».

Той потяг із Варшави все мчить і мчить крізь серця, рухаючи найпотаємніші струни наших душ… Єднаючи їх, возвишаючи їх.

 

Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець, член Ради Українського Незалежного Форуму

*Тато Василько Василь Васильович Цвіркунов, кінознавець, діяч культури, багатолітній директор кіностудії імені Олександра Довженка часів її найвищого злету (1962-1973).

Світлина: antikor.com.ua


 

 

Теги: Ліна Костенко,Українська поетична класика,Сергій Тримбач, Слово українське безсмертне,Поїзд із Варшави, Незалежний Медіа Форум, Independent Media Forum, www.uacenter.media, IMF
Автор: uacenter.media

uacenter.media, ua.mediacenter.eu@gmail.com,

01001 Київ, вулиця Хрещатик 10, +38 067 461 6900, +48 609 00 6656

© Міжнародний благодійний фонд

«Незалежний Український Медіа Центр у Європі», 2022

© Yurii SCHERBAK, 2022   © Valentyn KONDRATIUK, 2022-2023

Мої відео