Сергій ТРИМБАЧ: Смерть Миколи ХВИЛЬОВОГО – це розстріл цілої генерації

 Смерть Миколи ХВИЛЬОВОГО – це розстріл цілої генерації      

90 літ тому, 13 травня 1933 року, пострілом у скроню, закінчив свій життєвий шлях Микола ХВИЛЬОВИЙ (1893-1933). Письменник, публіцист, громадський діяч, лідер покоління українських інтелектуалів. Покоління, яке мало «ліві» переконання, було тим, що дістало назву націонал-комунізму. То ж не дивно, що у своїй передсмертній записці Хвильовий написав: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія». Це виглядає дивовижно, але ж так було…

У комунізм Хвильовий вірив, а от у комуністичну владу чимраз менше. Ще 1927 року в одному з донесень спецслужби цитувався письменник: «Держимордовский, великодержавницкий дух распоясался и он (Хвильовий.– С.Т.) готов покончить самоубийством, лишь бы показать, что здесь на деле творится». За кілька літ потому письменник, витягнувши свого браунінга, погрожував, що уб’є себе. Вочевидь остаточно рішення про самогубство визріло після поїздки, навесні 33–го, селами, чия людність нищилась штучним голодом… Такий тобі комунізм на ділі…

 Хвильовий намагався дати раду своєму розпачу алкоголем – не допомагало. Останньою крапкою став арешт письменника Михайла Ялового. «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації»,– напише він у тій же передсмертній записці. Себто розумів: «великодержавницький дух» став на шлях тотального нищення України як такої… Далі дорога була тільки одна – у смерть, переправа через Стікс. Переправа самотужки.

  13 травня до Миколи Хвильового прийшли Микола Куліш та Олесь Досвітній. Вирішили обговорити  арешт Ялового і свої дії задля його порятунку. Хвильовий узяв гітару і наспівав із пушкінських «Бєсов»: «Хоть убей, следа не видно, Сбились мы. Что делать нам. В поле бес нас водит, видно, Да кружит по сторонам».

Великодержавний бєс, з прапором комуністичним в зубах. І все’дно: «Слава комунізму!».

І ще цитата із передсмертної записки: «це – розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко... ясно...

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче».

Справді не розумів? Того, що комуністична риторика була тільки маною, зашморгом на горлі українського інтелектуала, який сповідував такі звабливі (справді так!) гасла ідеології, що передбачала рівність, братерство, соціальну і національну справедливість.

Хвильовий любив життя, любив її травневу теплінь і яснотінь. Одначе вийшовши в іншу кімнату, сів у крісло і вистрелив собі у скроню. І чорна стеля відчаю упала на нього і вже не рушила далі.

У ті ж дні італійський консул (не пригадую, де саме я прочитав про це) доповідав своєму уряду. Побіля консульства була помічена селянка з двома дітьми. Виснажені голодом, якимось чином вони доплуганили до міста. Просили милостиню, а їм ніхто не подавав. І тоді жінка побігла навперейми трамваю… Діти німо дивились, як їхня матінка полишає цей стражденний світ…

Україну тоді й переїхав трамвай расєйской імперії. Якимось дивом українці усе ж вибороли своє право на існування – ціною мільйонних жертв. Серед яких Микола Хвильовий і кілька генерацій вітчизняних інтелектуалів…

Пом’янемо їх сьогодні, у цей нещасливий травневий день. І пообіцяймо собі не бути легковірними і не приставати більше ні на чиї обіцянки колективного раю. Той рай неодмінно перекидається в пекло. Так було, так є. Так не має бути.

Сергій ТРИМБАЧ, кінознавець, письменник, член Ради Незалежного Медіа Форуму

На світлині Микола Хвильовий