Павло Гриценко: Хронотоп Михайла Слабошпицького

Писати про Михайла Слабошпицького, утримуючись від позитивно зарядженого словоряду, – завдання доволі складне та й чи реально здійсненне. М.С. не сприймав солоду порожніх слів, негативно реагував на такі тексти. Проте навіть беземоційна довідка у стилі «об’єктивки» у неупередженого читача залишить високе позитивне відлуння, бо вражають обсяги, прагматична доцільність і важливість зробленого М.С. у літературній, журналістській сферах, у різноманітних суспільних проєктах; не можна також оминути глибокого впливу на долі багатьох письменників, оминути живодайну зворушливу дружбу з багатьма митцями, науковцями, з ким доля зводила на життєвих стежках. Не часто доводиться спостерігати, щоб людина зуміла так компресувати час і наповнювати його своєю живильною присутністю й немарними справами, спираючись лише на свою працю, внутрішню енергетику, силу моральних переконань, не маючи ніякого зовнішнього сприяння.

Для М.С. література виявилася не лише притягальним об’єктом зацікавлення, полем щоденної діяльності; вона стала широкою дорогою його життя – метою і змістом буття, внутрішнім усесвітом зі специфічними архетипами думання, художнього мовомислення, ціннісними вершинами та прийомами їх уявнення для широких кіл зацікавленеих. Як особистість М.С. виростав із книгочитання, з осягання глибин мови, підкорення розмаїття сенсів художнього слова, у постійному русі до манливо-притягальних обріїв естетичної досконалості. З роками виформував чіткі критерії поцінування художнього тексту – його змісту, форми, стилю, доцільності використання риторичних фігур-прийомів, що забезпечило надійну навігацію, вільне орієнтування в неспокійному морі літератури: упорядкував матрицю визначення текстів високої художньої вартості на широкому тлі видань невисокої естетичної якості, навчився відшукувати грані художньої новизни й незужитості образного мислення в окремому тексті чи його фрагменті. Кожному такому віднайденому перлу радів, розуміючи його справжню цінність. Оптику критичного поцінування застосовував і до власного письма, ретельно опрацьовуючи кожен текст. Простір і глибина змісту слова, його експресивне й асоціативне наповнення, легкий ненатужний словолад і доречне авторове словооновлення засвідчили сформований неповторний стиль М.С.: автор вільний у слові, віртуозно грає словом, фразою, передає розмаїття відтінків змістів, що зауважили й поцінували учулені на мову читачі. Показово, що Юрій Шевельов – досвідчений і проникливий стиліст – не утримався від нотатки про стиль М.С., зауваживши:

«…у Вашому відгуку я відчув стиль, не підробку стилю, справжній, Богом даний і людиною плеканий. А це буває не часто. А зі стилем – виболеність. Не замовлення» (Лист Ю. Шевельова до М. Слабошпицького, 28 VІ 1994).

Припускаємо, що піднесення М.С. до виразно індивідуального стилю, до віртуозного й природного володіння словом ґрунтувалося не тільки на широкій очитаності, зорієнтованості на високі зразки текстів українських і позаукраїнських авторів, сприйнятті й осмисленні їх словесної, образної цінності, а й на багаторічному досвіді власного текстотворення, багаторічних редакторських галерах у газетах, видавництвах. Читав, оцінював тексти інших авторів, та водночас упродовж усього свідомого життя – від ранніх газетних публікацій до чотирикнижної епопеї «про літературу, про час і про людей» – творив тексти різного змісту і неоднакових стилістичних спрямувань, уґрунтовуючи й розвиваючи по висхідній свою вербальну партитуру. Прислужилася також особливість вдачі – відкритість до людей, до інших авторів, а згодом – і до інших народів з їхніми неповторними мовами і культурами. Уважно й зацікавлено приглядався, відверто захоплюючись і покроково осягаючи інші мовно-культурні світи. Літератури Балтії, Західної Европи, Америки своїми вершинними творами викликала піднесення й захоплення, що оприявнилося у численних новелетках-рефлексіях, умонтованих в інші сюжети, проросло перекладами художніх творів з інших мов, інших культур, багаторічною дружбою з багатьма письменниками позаукраїнських просторів. Занурюючись у мовосвіти, традиції словесної культури, ментально відмінні від українського архетипу, зіставляв українське й позаукраїнське, вишукував зерна нової словесної естетики, яка, на його думку, була актуальна для розвитку української культури. Відбитки вражень від інших культур зберігав у своїй чіпкій пам’яті. Показово, що через десятиліття М.С. пригадав ще зі свого студентського минулого сильне враження від віршів Олжаса Сулейменова завдяки їх виразно національним струменям:

«Читаючи його, відчуваєш: казахський світ, казахську історію і казахську душу він виразив із надзвичайною почуттєвою експресією» _{(Протирання дзеркала, с. 51)}.

Водночас М.С. вразило, що Сулейменов творив не рідною, а російською мовою, на що він відповів типовою для тієї епохи формулою, яку експлуатують донині:

«_<…> завдяки цьому [він] має широкого читача _<…>. У Казахстані є ціла група поетів і прозаїків світового рівня, але їх ніхто не знає. Причина – мова. Вони замкнені в гетто казахської мови, котрої не знає і не хоче знати світ» (id.).

Одвічне для кого і задля чого писати, як і дилема – писати для світу й неодмінно прагнути Нобеля чи писати для свого національного читача – сьогодні поновно актуалізоване в українському літературному й мистецькому просторі. Назагал це є наслідком руйнування визначальних засад творчості як особливого стану особистості, неґування тим, що справжнє мистецтво народжується не з нобелівського прагматизму, а з вулканічної сили думок-емоцій творця, які ізсередини розривають його непереборним рухом назовні і з чим не здатен боротися і чого уникнути просто неможливо. У такі миті народження нового твору для митця не важить позиція пересиченого і злінивленого позаукраїнського світу, який не готовий відкривати нові національні мистецькі материки, не здатен їх оцінити і не прагне цього.

Переплавляючи у свідомості досвід інших національних культур, М. C., залишаючись докорінно українськоцентричним, приміряв українську літературу до широкого світового контексту, вимріював ідеал високорозвиненої своєї національної літератури. Радів успіхам – масштабним чи й скромним – українських авторів, які долали тягар минулих моделей художнього осмислення й вербального оприявнення світу. Не міг не зауважувати тих відчутних прогалин в українській літературі й культурі, які були зумовлені різними причинами, зокрема й необхідністю вести постійну виснажливу боротьбу за самозбереження нації, її мови, за право українців на свою культуру, на свою історичну пам’ять. Усвідомлював програшність позиції, коли необхідно було переконувати в самому факті свого життя-існування у цьому світі, демонструвати самоочевидні достоїнства української мови, пісні, виборювати право на збереження й виживання національної культури замість можливості їх безперешкодного розвитку, без надтужного виборювання природного для кожного народу права на повноцінне культурне і мовне життя. Розгалужені атрибути української мови (солов’їна, калинова, барвінкова…), надуживання клішованими визначеннями мови (дім духу народу) і подібні заклинання-виправдання досі перебувають в активі просвітництва через деформовану історичну реальність: необхідність виборювати те, що є природним правом – мати свою мову. Боротьба народжує героїв, та водночас глибинно і незворотно трансформує і наповнює час іншим змістом. Це усвідомлював М.С., не раз підкреслюючи застарілість і провінційність просвітянської моделі визначення величі й потенціалу української мови. Відомо, що критичне несприйняття солодкавої зоресоловейківщини ще в 20–30-х роках ХХ ст. переросло в глибоке протистояння, ідейні війни поміж різними течіями і групами українських письменників, громадських діячів, на що звернув особливу увагу М.С. у різних своїх художніх дослідженнях. На спеціальну увагу мовознавців заслуговують вербальні конструкції, якими автор засвідчував свою незгоду зі збереженням рустикального архаїзованого прикрашання мови в сучасному українському художньому дискурсі. Своїми творами автор демонструє переваги іншого типу словесної естетики: змістово пружного, експресивного художнього мовлення, із динамічними виражальними засобами, вільним моволадом, легкою для сприймання мовою із домінуванням узвичаєної синтактики, без «в’язких», натужно вимучених словесних зворотів та незрозумілих лексичних новацій, чим позначені експериментування багатьох авторів особливо періоду утвердження (нерідко – сумнівного!) їхнього творчого Я. У друкованих текстах М.С. (як і в так званих «непідготовлених» усних наративах) свої думки викладав чітко, із виразно визначеною траєкторією їх логічного розгортання, вдаючись до ближніх, а нерідко – і віддалених пов’язань явищ, подій, актуалізуючи асоціативні зближення незвичні паралелі. За текстами – нескуте мислення вільної людини, для якої звичним є думання у широких координатах світової культури, як і опора на багатий власний життєвий досвід. Амплітуда уявлень, подій, фактів, оцінок від загальноцивілізаційного до особистісного вимірів, органічне поєднання різновеликого у їх зв’язках і зумовленностях – це також пізнавана риса стилю письма і стилю особистості Михайла Слабошпицького. 

М.С. випало працювати в різних творчих і видавничих колективах, редакціях газет різного спрямування («Літературна Україна» стала піком журналістської кар’єри, дарунком долі й водночас випробуванням на міцність особистості), бути секретарем Спілки письменників України, належати до письменницької еліти. Мав змогу спостерігати за подіями на Олімпі літератури, чого вистачило б для панорамної саги про розвиток української літератури і мови у цей період, про танці в кайданах на вузькій стежці над проваллям. А ще – співпрацював у різних комітетах, зокрема і в Комітеті із присудження Шевченківської премії; брав на свої плечі організацію і відповідальність у масштабних громадських проєктах (як СКВУ – Світовий Конґрес Вільних Українців); був близьким із багатьма провідними українськими письменниками, творчими особистостями в Україні і поза її межами; близько знав і співпрацював зі знаковими політичними і культурними діячами, письменниками українського зарубіжжя. Дивовижно широкий (до неохопності!) простір контактування з людьми, що відрізнялися своїми творчими прямуваннями, ідейними й естетичними настановами, загальною культурою, зрештою – характерами, М.С. сприймав як знак і подарунок долі, як можливість пізнавати безмежжя людських типів і життєвих обставин. Розмаїття вражень – від випаленої сонцями цілини Казахстану до свіжості Ніагарського водоспаду, від затишних естонських кав’ярень на балтійському узбережжі до незвичних індіанських резервацій в Америці – усе збагачувало й огранювало світосприймання, розширювало й увиразнювало досвід прочитання людей і часу. Мав вдачу людини, відкритої й здатної до розуміння й сприйняття іншого, тому переймався проблемами чужого життя із його радощами й болями, був надійним і відданим у дружбі, відповідальним у пам’яті. Пізнане і пересіяне пам’яттю переповнювало його творче єство, нуртувало і… вибухало художніми дослідженнями про неповторні характери, дивовижні обставини людських життів – таких наповнених і таких уріднених словом автора, яких читач сприймав і впускав у простори своїх розмислів, своєї пам’яті. Це і правдива історія Петра Яцика, який відмовився бути бідним і продемонстрував здатність людини перемогти здавалося б непереборні обставини – така історія-плакат мобілізовувала й захоплювала багатьох. Це і до щему зворушлива доля малого татарського хлопчика Рафаеля Багаутдінова – дитини «ворога народу», який зумів подолати нелюдські випробування на грані життя і смерті, віднайшов у собі сили переплавити унікальний гіркий досвід в енергію творчого самовиявлення, подарувавши українській і татарській культурі знакові твори живопису і галерею портретів. Це і невимовний трагізм передчасного фіналу унікально обдарованого поета Леоніда Кисельова на стрімкому віражі його творчого розкрилля. Це і … не перелічити численні людські долі, які в інтерпретації М.С. проймають і спонукають до розмислів. Кожна постать, кожне життя-історія, які потрапили під мікроскоп авторової увагу, розкриває перспективу осмислення багатовимірних явищ. І хоча увагу читача можуть забирати маловідомі чи й незнані деталі біографій головних героїв, подій і обставин (як у художніх дослідженнях про Тодося Осьмачку чи Олексу Влизька, Марію Башкирцеву чи Михайла Коцюбинського, де біографічних подробиць міріади), все ж над усім височать проблеми сутності національної культури, її висхідного розвитку чи глибоких спадів, переплетення зовнішніх обставин і людських характерів, пристрастей. Панорамність оптики автора діє притягально, магічно.

Із опублікованого М. C. постає очевидним, що автор переймався збереженням пам’яті про тих, кому не випало стати героєм спеціальних досліджень з історії літератури, журналістики, кому здебільшого роковано забуття. Гідність М.С. нуртувала і протестувала проти такого вироку долі, а пам’ять висвічувала яскраві спогадами про зблиски творчості цих людей, їхнє достойне прямування життєвими дорогами, завзяту відданість українському слову, хоча їм і не вдалося сповна розкрити надаровані долею таланти. Протестували і підштовхували до чину переповнені неймовірно промовистими подробицями давні щоденники-нотатники, які нагадували про загрозу всевладного часу з його жорсткими правилами відбору і спецперепустками до архіву вічності. Відповідальність перед пам’яттю перемогла, відсунувши на дальшу перспективу інші творчі плани М.С., спонукала до реалізації великого задуму: відвернути від забуття і непам’яті сотні постатей творців української культури різного часу – від кінця ХІХ до початку ХХІ століття. Це були будівничі національної культури різного творчого обдарування і масштабу осмислення життя, різної вдачі: бали і лідери у своєму часі й своєму оточенні, а були й виразні не-лідери, занурені у власний світ. Неоднаковою виявилася і їхня спадщина, що, однак, не завадило М.С. подати численні унікальні слайди пам’яті про всіх – таких різних і таких різномасштабних, згадати на сторінках своїх художніх досліджень, спогадів, замальовок-есеїв, в аналітичних супроводах-передмовах до спеціальних видань їхніх творів. Вибудована М.С. потужна заслона перед наступом непам’яті є ключем до об’єктивного розуміння складного розвитку українського художнього простору від кінця ХІХ століття до наших днів, ключем до осмислення творчості й чину багатьох письменників, діячів культури, до усвідомлення глибини й реальних наслідків виснажливої для утвердження українськоцентризму хитавиці ідей і зміни пріоритетів, домінант у розвитку культури. Адже лише у ХХ ст. українська література, загалом – національне державотворення, пройшли через небувалі випробування, зазнали карколомних перемін: від романтичного національного піднесення перших двох десятиліть до трагічного окрадення й тотального нищення розстріляного відродження, від надій на національне оновлення у післявоєнну відлигу до лютої криги нещадного терору. М.С. фіксує й осмислює найменші прояви уявненого чи прихованого спротиву, які, зрештою, забезпечили збереження української ідентичності, культури, мови в епоху тотальної приреченості на їх повну редукцію – безслідне розчинення і зникнення. Для М.С. знаковим було кожен вияв нескореності перед тотальним тиском режиму чи обставин, кожен рух проти течії, кожен яскраво написаний художній твір з особливим іскрінням українського духу. Тому такими близькими були йому Григір Тютюнник і Микола Вінграновський, Борис Харчук і Іван Дзюба, Анатолій Дімаров і Володимир Базилевський, Юрій Щербак і Григорій Гусейнов, Юрій Мушкетик і Володимир Дрозд, Ліна Костенко і Софія Майданська… (Про шанованих колег міг миттєво сфонтанувати яскравою усною новелою, щиро захоплюючись і постаттю-поставою автора, і неповторними рисами його поетики і прийомів письма!) Уважно прислухався до думок друзів, наснажувався змістами й енергетикою їхнього слова, осмислював і переймав зерна їхнього творчого досвіду, розширюючи власну мисленнєву й емоційно-оцінну парадигму, що згодом проростало й розпросторювалося у його творах знахідками нових форм відтворення світопізнання й світоосвоєння. Прагнення нового, нестримний висхідний динамізм стали константою його творчого буття. Прикметно, що для своїх творів щоразу шукав оновлене жанрове визначення, тому, крім усталеного роман, спогади, антологія (як про 25 поетів на вигнанні), з’являється ревю (роман про Олексу Влизька), художньо-документальне видання (про Петра Яцика), документально-публіцистичне видання («Велика війна 2014. Україна: виклики, події, матеріали»), біографія, оркестрована на дев’ять голосів (Михайло Коцюбинський і контекст) тощо. Йому докучала одноманітність, нецікавими ставали вже випробувані форми й прийоми. 

Життєві й комунікативні простори, які М.С. освоював-пронизував подібно до комети, огром яких сторонньому важко уявити, загострювали і чітко парадигматизували світосприймання, огранювали оцінки подій, людей і часу, щораз вивищуючи рівень вимогливості до себе, до читаних чужих творів. Вимогливим був насамперед до себе, критично оглядав власні давніші тексти, пускаючи стріли відстороненої самоіронії, яка незрідка оприсутнена в його текстах; а фразою таким був час, таким був тоді автор лише частково стишував гостроту самооцінок, пробуючи пояснити уточнення давніше висловлених думок зміною аналітичної оптики та … всесиллям часу. Вимогливим був і до інших сучасних авторів та творців з минулого, проте ретельно вишукував перли змістів, незвичні повороти думки, знахідки серед формальних засобів, які уможливили б одорування автора бодай за вдале слово, оригінальний вираз, судження, якщо не за твір у його змістовій і естетичній цілості. Його непокоїв і дратував вал словесної полови в тематично стандартизованих, одноманітних текстах, відштовхувала нафталінова остарілість стилю, разила неочитаність авторів, необізнаність у національній класиці та світовій літературі. Звідси – чіткі, нерідко – гранично гострі оцінки окремих текстів чи всієї творчості авторів без уваги до віднесення їх до хрестоматійного канону (нерідко – визначеного владою); розсипані по різних текстах афористичні зауваження на зразок є вірш, але немає поезії можуть скласти окремий словник рецептивного літературознавства.

Літературу М.С. сприймав і знав насамперед у форматі вербальних текстів, які оцінював і прочитував як автопортрети сутнісних змістів їхніх авторів, рентген-світлини їхніх душ і траєкторій устремлінь. Водночас для М.С. важливими були і розмаїття життєвих і творчих доль, і особливості вдачі, характерів її творців, і обставини зародження й витворення текстів. Оприявнив – із різною докладністю – історії багатьох творів від задумів до їх опубліковання, інколи – у кількох варіантах, що уможливлює глибше їх сприймання на осі задум – текст-реалізація, відтворив багато позалаштункових видавничих колізій та численні протистояння із сірими кардиналами і чорними інквізиторами від літератури, із «літературознавцями у штатському». Він вільно орієнтувався в естетичних якостях тексту безвідносно до віянь мінливої критики, намагався простежити життя тексту після опублікування, у рецепції читачів. Зокрема, про багато з опублікованого в останні десятиліття, що засвідчувало безсумнівний таланту авторів, із сумом зауважував, що ці твори, попри незаперечні достоїнства, нерідко залишалися поза увагою читачів, поза активним літературним процесом.

Упродовж багатьох років М.С. спостерігав, як на долі письменників і їхніх творів впливали приховані й уявнені тихі повіви й буревії групових демаркацій письменників, критиків, як проносилися смерчі із владних політичних структур і високих державних кабінетів, як на літературному житті відбивалася хитавиця громадських рухів. Відчував і глибинно розумів незнищенну і традиційно облудну риторику влади, яка здебільшого була далекою від культури й принципово відгороджена від національної ідеї, влади, яка впродовж десятиліть чіпко тримала літературу й культуру в окреслених нею межах, присвоївши право визначати шляхи розвитку і ступінь «демократизму» у просторах естетики. Глибокі ексклюзивні знання буднів літератури із середини, набутий досвід критичного аналізу художніх текстів різних спрямувань, течій, національних шкіл правив М.С. за чутливий барометр у поцінуванні творів літератури, у розумінні й поясненні різних оприявнень українського культурного і суспільного життя.

Для М.С. особливий інтерес і пізнавальну привабливість своєю складністю зберігали бурхливі естетичні шукання українських письменників 20 – початку 30 років ХХ ст., так званого «золотого» двадцятиліття українського відродження. Ці роки були наповнені яскравими спалахами обдарованих письменників, феєрверком декларацій численними творчих об’єднань, гострими дискусіями про мінливі форму і стиль художніх творів, про роль і місце літератури у творенні нової України. М.С., який глибоко сприймав ідеологему постійного оновлення літератури як безальтернативну передумову її висхідного буття, шукав у 20 роках паралелі, натяки, пояснення не менш бурхливим і часто різнозначним потокам у формальних інноваціях української літератури кінця 80– початку 90 років ХХ ст. Обставини  літературного процесу тепер уже віддаленої епохи могли виявитися промовистими і повчальними. Ймовірно тому М.С. так ретельно вивчав і осмислював творчість Олекси Влизька, Тодося Осьмачки, молодого Миколи Бажана, які свого часу належали до епіцентру естетики оновлення.

Закономірно, що М.С. у багатьох своїх текстах, рефлексуючи на різні мотиви і спонуки, вдавався до широкого кола вербальних форм, прийомів, аби вкотре оприявнити ідею невідворотності естетичної деривації словесної творчості, окреслити руйнівну загрозу повторень і копіювань уже відомого, наслідування навіть визнаних ще вчора виразних форм. Принципово не приймав недосконалості художнього наповнення текстів, оголошуваних як художні, безликості їхнього змісту; критично ставився до поновного сходження на вже давно підкорені естетичні вершини, уважаючи, що такі тексти руйнують сподівання читачів на відкриття нового, на можливість розкошування в енергетиці образів, словоформ. Чужі привабливі сліди, навіть із виразними формами і змістами, із поновним вступанням у них перетворюються на безформенний порох. М.С. вбачав у схилянні перед авторитетністю чужих слідів загрозу глибокої провінційності. Тому не раз актуалізував афоризм про Карфаген української провінційності, який мусить бути зруйнований!, що в Україні набув популярності з легкої руки Ю. Шевельова. Неприйняттям М.С. провінційної заколисаності зближує його позиції з ідейно-естетичними ідеологемами Шевельова і тих мислителів, які убачають потребу в постійному інноваційному оновленні літератури, у необхідності експериментування з формою, словом. Цим пояснюється наявність свого канону літератури, у якому немає місця застиглій офіційній хрестоматійності і в якому лише автори, які творять живі тексти, наповнені вітальною експресією світовідчування і світотворення.

М.С. глибоко турбував загальний стан сучасної української літератури, обтяженої спадщиною попередніх десятиліть; не менше бентежило і те, що на хвилі заперечення твердо сформованих соцреалістичних традицій в українській літературі вилонили нові течії із експериментами сумнівного спрямування. Зокрема, про розвиток української художньої прози в минулому і сьогодні він узагальнено зауважив:

«Впродовж довгих десятиліть існування її в соцреалістичному регламенті в ній майже загубився смак до художнього експерименту, до, власне, мистецтва слова. Безкрила побутова емпірика, пропагандистська схематичність, суха, безживна проблемність та й елементарна антифілологічність – ось ті сумнівні здобутки української прози, які вона винесла з часів «єдино передового» і «єдино універсального» методу. Тільки одиниці змогли протистояти його нівелюючому й ерозійному впливові. Тому й зрозуміло, чому з такою безоглядністю кинулися згодом молоді письменники в літературні експерименти, що стало для них єдиною творчою релігією. Ця самодостатність виразно проглядає в усіх тих «текстах», які вони друкують _<…>. Можна казати, що раніше в нашій прозі були твори без текстів, а тепер – тексти без творів.  _<…> Сірість – завжди сірість, її не врятує ні соцреалістичний, ні постмодерністський мундир». _{(Тіні в дзеркалі, с. 33)}. 

Щоденна різноспрямована діяльність (нерідко падав від утоми… хоча знав і миті цілющого піднесення від усвідомлення зробленого!) була на виду: громада захоплювалася, подивляла його чину, підтримувала й цінувала, линула до нього й прислухалася, налаштовуючи свої камертони на задану ним лад-тональність, на його парадигму думання… Для українськи зорієнтованого доокола, як можна було спостерегти в останнє десятиліття сповненого динамізму життя М.С., він став явищем – автономним і водночас не ізольованим, із тісними зв’язками-переплетеннями у сучасному багатовимірному культурному житті. Був реальним лідером, хоча того не прагнув і з тим не пов’язував жодних планів. Йому комфортним було творче усамітнення, окремішнє й незалежне становище, що лише максимально сприяло б одному: писати, писати, писати… Проте fata morgana творця-анахорета цілковито розбивало його друге Я: широка (до неохопності!) громадська робота, настанова на втілення своєї, внутрішньої програми зміни засад українського літературного життя, самообов’язок видавати і популяризувати українську літературу, зміцнюючи цим українську ідею. Мало хто із сучасних письменників так наполегливо й послідовно докладав зусилля до видання та просування до широкої громади нових творів сучасників і піднесення із забуття творців з минулих десятиліть, до проведення численних змістовних, естетизованих і психологічно утульних широких презентацій, які нерідко переростали в театралізовані дійства. Приявність на таких велелюдних зібраннях провідних письменників, акторів, науковців, професійна зацікавлена й довірлива розмова про високе – літературу, культуру, національні прагнення, як і читання художніх творів, досконалий музичний і пісенний супровід, – усе творило атмосферу поцінування й утвердження українського слова, українськості. За усім цим – рука досвідченого і цілеспрямованого режисера – Михайла Слабошпицького.

Зауважимо, що товариші по творчості, колеги й помічники у справах громадських, у публічних заходах були близькими до М.С. лише ситуативно, здебільшого – з нагоди, в окремі миті спільного долання часопростору. Нікому не було дано йти поруч з ним усіма (чи бодай – багатьма) стежками. Тому мало хто міг сповна уявити плетиво перехресних стежин, доріг М.С., усвідомити гайвеї його глибинних внутрішніх розмислів. Втеча у свій світ творчості часто була позірною, бо скрізь переслідувала й наздоганяла невідкладність обов’язкового, щоденного. Творче усамітнення порушував лише задля телефонних новел з друзями найвужчого кола: В. Панченком, В. Брюховецьким, Ю. Щербаком, С. Грабарем… Багато й відверто було осмислено-омовлено, ще більше – накреслено на день прийдешній. Мав із тих розмов велику приємність й енергію наснаги.

Багатовекторний калейдоскоп щоденності М.С. найповніше від усіх знала дружина Світлана Короненко – відома талановита поетеса, його щира соратниця, психологічна й організаційна опора. Припускаю, що коло справ, як завжди невідкладних, на вчора, які залагоджувала Світлана в перенасиченому мінливими подіями житті М.С., вона й сама не змогла б окреслити вичерпно. Найважливіше, що, докладаючи неабияких зусиль, Світлана бодай частково залишала за порогом уваги М.С. гомінке й тривожне різноголосся щоденності, аби він міг використати золоті хвилини для творення. Бачила, як Михайло зухвало кидав виклик часові, беручись із ним навперегони...

Оглядаючи широке коло написаного М.С., затримуєш увагу на чотиритомовому виданні з концептом дзеркало у заголовку. Дзеркало – це «точне відтворення»: на дзеркало не скаржаться, якщо навіть бачать у ньому не те, що бажають угледіти (народне мудрослів’я твердить: не поможе ні мило, ні вода, коли така вродá). Назва серіалу спогадів-роздумів влучно підкреслює визначальну ознаку багатотомника – це точність відтворення усього подій і особистостей, які охопило дзеркало. Так само влучно-провокативно дібрано і підзаголовок Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури, який цілковито підтверджують зміст, стиль і загальна тональність саги. Поставивши в центр оповіді митця слова на тлі його часу й обставин словесної творчості у відповідному топосі, коли письменник перебуває в особливому психологічному й емоційному стані – у стані сповіді на вершині внутрішнього розкрилення, максимальної самореалізації у слові, М.С. передає неповторне поєднання, перехресне накладання неоднакових зумовленостей, причинно-наслідкових залежностей у процесі художнього мовомислення, яке з різною повнотою оприсутнене у завершених текстах. Традиційне літературознавство у прагненні до об’єктивного й дещо відстороненого аналізу художніх творів літератури, як і літературного процесу як складного явища, за своєю природою не може бути таким індивідуалізованим у доборі об’єктів опису, їх рецепції й оцінках, як на те уможливлюють літературні спогади-рефлексії. Не прагнучи «академічної безсторонньої об’єктивності», М.С. твердо стояв на позиції правди власної пам’яті і правди фактів. Він створив численні емоційно проникливі й щирі есеї не тільки про вже відомих метрів, а й про далеко не першорядних гравців на полі літератури (про декого з них не згадують раритетні спілчанські довідники, бо часто герої новел були поза спілкою письменників), прагнув зберегти для прийдешніх кожну знакову деталь мозаїчного панно творчого життя вчорашньої епохи:

«А потім, мов спалах блискавки, витверезіння від ейфорії та амнезії, зупинися й оглянься – позаду ти нічого не скасуєш і не перекреслиш жодну людину, яка трапилася тобі на життєвій дорозі. І хоча ти пишеш не протокол чи звіт, бажано якнайменше загубити з того вантажу літ» _{(Протирання дзеркала, с. 34)}.

Із позірно окремих, роз’єднаних смальтинок пам’яті автора постала цілісна виразна панорама літературного життя України у яскравих світлах софітів кону і в позалаштунковій зневиразненій сірості, ба більше – в її темній непроглядності. Різне насичення кольорів, різна ясність силуетів, проте цілість вражаюче промовиста.

При текстах саги читача тримають стиль відвертої розмови про літературу як явище напрочуд близьке серцю (щось особливе, приватно-інтимне), насичення міріадами життєвих деталей, які інформативні. Автор не оминає творчих перемог письменника, його вдалих реалізацій задуманого, що підносить і утверджує митця слова й приносить читачеві задоволення від розкошуванні в експресії слова; водночас він не приховує і творчих невдач, гіркоти незбутніх планів, драматизму розгубленого на стежках життя талану. Зі сторінок книг постає очевидним і самозрозумілим, що не всім і не завжди на теренах літератури доля дарувала високий лет, успіх і лаври; багатьом діставалися тривалі випробування, трагічні повороти у творчому у твердженні, хоча від початків нерідко заповідалося зовсім не так, майбутнє бачилося іншим, не аж таким похмурим. Розкрити обставини, окреслити, бодай пунктиром, круті віражі творчого шляху багатьох не-класиків, які були сповнені багатообіцяльної стартової енергії, проте яким не судилося подолати шлях від старту до достойного художнього результату, – таке широке і вкрай відповідальне творче завдання поставив перед собою М.С. Йому поталанило зробити поважний крок у досягненні повноти, у формування невибіркової парадигми пам’яті культури.

У Дзеркалі на тлі головних героїв оповістей постають – пунктиром чи субесеями на берегах розлогих сюжетів – розмірковування про загальні закономірності літературного життя, розуміння яких важливе для осмислення літератури як явища, що відчутно впливає на життя нації, на її розвиток – висхідний чи гальмівний, деструктивний. В епоху посилення технологій впливу на суспільну свідомість, зокрема і впливів свідомо маніпулятивних, можливості розширення присутності художніх і художньо-публіцистичних творів у житті соціуму помітно зростає.

Із описів багатьох творчих доль вилонює загальний важливий висновок: «хрестоматійність» письменника не є свідченням художньої й естетичної цінності написаного ним; до того ж під одним ім’ям часто приховані як тексти, що справді гідні уваги, вершинні, так і тексти так звані прохідні, невиразно-сірі, невдалі. І така ситуація не виняткова, радше – це широко знане явище. До вершинної самореалізації письменник здебільшого проходить етапи виростання в численних текстах, які з їх опублікуванням стають складниками його біографії, впливаючи на загальну оцінку творчості.

Дещо приголомшливим є висновок про те, що кінець творчої біографії письменника не завжди збігається із завершенням писання й публікування ним нових текстів, із межею його земного шляху. Продовжуючи перебуття в літературі за інерцією, без очікуваного оновлення й посилення давніших власних осягнень у художній самореалізації, автор засвідчує трагедію свого таланту, його вмирання. Вираз NN давно вже не поет про особу, яка продовжує писати й публікувати свої твори, нерідко зринає у розмовах між письменниками, звідки потрапила і на сторінках Дзеркала (йдеться не лише про постаті віддаленого часу, як М. Семенко, а й про сучасників – В. Коротича, І. Драча (у реальності цей ряд значно широший…).

Дзеркало готує читача до того, що сприймання, освоєння простору художніх текстів є емоційно напруженою працею розуму. Така праця виформовує елітний простір рецепції літератури, у якому небажаними є необґрунтовані, часто – завищені очікування від твору; неприйнятними є й хрестоматійні спрощені кліше про особливу касту поетів-небожителів (хоча, ніде правди діти, небеса все-таки присутні: адже ніщо не здатне приземлити піднебесний лет поетичної уяви в момент внутрішнього осяяння поета!).

Добір героїв своїх оповістей, застосована для кожного з них оптика і стратегія розмови – це важливий прийом окреслення авторового топосу: простір культури наповнений його героями – постатями живих і оживлених уявою діячів з інших епох. Зазначимо, що топографія простору культури в моделюванні й рецепції М.С. може стати спеціальним об’єктом дослідження внутрішнього Я самого автора. Чого лише варта тонко прокреслена автором мотивація добору для укладеної ним антології 25 кращих українських поетів зарубіжжя; так само викликають інтерес внутрішні спонуки в обрані авторів інших літератур для перекладів на українську. Усе це штрихи до автопортрета М.С., точно відтвореного у його текстах, у дискурсі його громадського чину.

У творах М.С. реалізована настанова на текст із живою мовою, вишуканою й естетизованою, грайливою щодо форми і прозорою у своїх мотиваційних зв’язках, широких алюзіях. Автор не стримується, емоційно підкреслюючи як бажані й прийнятні, так і програшні й недоречні для художнього мовлення риси: живе запахуще слово; живе, багатобарвне, лунке слово; вулканічний словник [поезії М. Бажана]; стилістична нескаламученість; звуглені від гніву слова [Т. Осьмачки]; вимученість, «робленість» стилю; українська зоресоловейківщина із солодкавими барвінково-волошковими словесами; орнаментальна зоресоловейківщина; епататор тощо. Оцінок художніх текстів як явища та їх мови у текстах М.С. вистачило б на окремий тематичний словник, який віддзеркалив би боротьбу естетичних течій і напрямів в українській літературі й критиці від кінця ХІХ до початку ХХІ століть. Сам автор у своєму мовокористуванні уникав обтяжливого багатослів’я (словоливства, пишнослів’я), літературщини і штампів, берігся від зразково-каліграфічного слововживання, нуднопису, досягаючи живості й пружності тексту використанням оповідних інтонацій мовлення, негроміздких фраз, а ще – продуманим оновленням словника. Збагачення лексикону виникало з потреби й бажання підкреслити мовотворчу оригінальність і цінність творчості авторів, про кого М.С. писав (у свої оповіді нерідко уміщував широкі списки неологізмів, екзотизмів із текстів інших письменників, використання яких потрібне були для відтворення життя, побуту і мов інших народів), а також із природного прагнення творити власне нове слово, незатерте і дещо незвичне. Найчастіше М.С. використовував неоформи (загальновідомі назви із частково зміненою структурою) як пошум вітру замість шум вітру; завперш замість вперше; у цьому ряду напродив, надовкруги, наддарований, знекрилення, мовлячечки, біжкомá, всеможність, обгараздитися, віршарити; інколи – це окремий ряд неоформ чи похідних утворень: [автор] епізував, естетизував і сатиризував [усю історію]; у текстах є чимало авторових виразних новотворів на зразок відгетькувати; байкотворення [мемуаристів]; [українська] якбитологія; [ідеологічні] бронзотаври; бомбастика [критики]; осьмачкоцентризм тощо. І неоформи, і слова-новотвори, значення яких прозорі й зрозумілі з контекстів, затримують увагу читача, навертають до глибшого осмислення прочитаного. У співдії автора і читача над текстом, яка може постати як із вдалого словесного експериментування письменника, так і притягальних для читача змісту і форми твору, М.С. вбачав запоруку зацікавлення літературою, її живе поширення у соціумі. Не випадково, у різних вербальних варіантах він повторював думку про те, що література без експерименту не зацікавлює, деградує.

Глибокі знання української літератури, усього культурного простору в їх найширших зовнішніх зв’язках проростали численними есеями-роздумами, нарисами і книгами, які є не так рефлексіями художника-творця, як розмислами зацікавленого і глибоко підготовленого реципієнта-аналітика. Важливі не тільки енциклопедична повнота аналізу проблем творчості окремого письменника чи естетичного напряму, які М.С. розглядав, а передусім точність обраних стратегій розвитку літератури. Для нього невідпорним пріоритетом була жива і пружна, а не диванна література з її рівнописом, гладкописом, нуднописом, зі «зі словами, побитими вустами євнухів» (Влизько, с. 172): його темпераментові, внутрішньому Я близькою було «динаміка оновлення, невпинний пошук, зухвалий творчий експеримент» (Влизько, с. 201). Оду динамізмові, творчим шуканням автор оприявнив у численних коментарях на берегах основних сюжетів, у сповнених пружності й експресії відступах, у діалогах-коментарях провідних дослідників, чиї думки для нього важили і кого він шанував (І. Дзюба, Н. Костенко, М. Сулима, В. Панченко, І. Качуровський). 

Якщо спробувати визначити домінанти творчого доробку М.С., то необхідно оглянути не лише його твори, а й розмаїту діяльність, спрямовану на творення і зміцнення загальнокультурного простору України, на уґрунтування й зміцнення позицій української мови, особливо серед молоді. За ним ішла тінь сталого враження про його всюдиприсутність: брав активну (нерідко – з чолових позицій) участь у багатьох загальнокультурних проєктах, громадських програмах і рухах. Ця діяльність надавала йому внутрішньої енергії й сили, урізноманітнювала калейдоскоп портретів, характерів, подій, обставин. Треба було мати неабияку внутрішню силу, аби уберегтися від руйнівного виру мінливої щоденності, не перетворитися на сувенір.

Твердість характеру Михайла прочитувалася зглядно: незалежна постава, виразні рухи, пам’ятливі ритми мовлення, вироблена роками спілкування в різноманітних товариствах широка амплітуда словесних й інтонаційних засобів самовираження, що уможливлювала непомітні переходи від слова гострого, з іскристими емоціями до м’якої лагідної оповіді.

Найбільше захоплював енергією і чіткістю думки, хистом переконування співрозмовника точним словом і влучними оцінками, для чого нерідко вистачало нетривалої розмови.

Магічну силу особистості М.С. мені випало відчути на собі за нашого першого знайомства, з якого почалася ближчі контакти і тривала співпраця. У моє щоденне життя Михайло влетів стрімкою кометою, зайшовши до Інституту української мови Академії наук України на Грушевського, 4 після запитання телефоном Чи міг би зайти, щоби познайомитися. Невдовзі – вже в кабінеті. І без віддалених прелюдій повідомив, що міжнародному конкурсу знавців і шанувальників української мови імені Петра Яцика, який він провадив упродовж багатьох років, потрібна дієва підтримка академічного Інституту української мови. Повідомив, що темні, до непроглядності, хмари обсіли цей важливий міжнародний проєкт, що наступальна аґресія міністра освіти Табачника, відомого своєю послідовною ненавистю до всього українського, особливо до мови, літератури, історії, ближчим часом може завершитися його перемогою: конкурс можуть визнати «непотрібним, надлишковим, небажаним» etc., як це нерідко траплялося у подібних ситуаціях. Чітко, майже беземоційно, М.С. виклав факти про підступні супроти конкурсу дії, зрештою – і проти української мови в освіті України назагал. Ні про що не просив, не намагався переконувати, лише твердо констатував: загроза, реальна, самоочевидна. Потрібне об’єднання зусиль.

Інститут української мови долучився до проведення конкурсу, справжнім організатором якого був Михайло Слабошпицький. Співпрацюючи понад десятиліття з М.С., не раз спостерігав гострі колізії, коли йому доводилося боронити конкурс, гуртуючи всі можливі сили, оббивати владні високі пороги, писати супліки-аргументації, телефонувати, наполягати і … не поступатися. Навколо конкурсу М.С. гуртував різні сили, представників партій і течій різних політичних відтінків, адже часто треба було збирати необхідні для проведення конкурсу кошти. Держава не фінансувала конкурс, а це не раз створювало ситуації, коли було не до вибору-селекції спонсорів: на терезах було саме проведення конкурсу. М.С. бачив і цінував гідну позицію багатьох меценатів, приязнь і підтримку прихильників із кола письменників, акторів, науковців, політиків, військовиків, духовенства, бізнесменів; бачив і безпомильно вирізняв політиків, які були далекими від української мови, не йняв віри їхнім запевненням, вимушено терпів їхню присутність, не шукаючи з ними дружби, але маючи надію бодай на неворожість.

Конкурс мав жити.

М.С. і команда його однодумців зберегли конкурс, незважаючи на бурхливі політичні обставини, на зміни влади, на надскладні умови тривалої загарбницької війни Росії проти України від 2014 року, яка у 2022 році перейшла в ще агресивнішу форму етно- і геноциду; конкурс подолав складні обставини пандемії коронавірусу, послідовно формуючи стійкий імунітет проти залишків мовного малоросійства і національної меншовартості.

Конкурс зберіг свої визначальні засади: прозорість змагальності й українськоцентризм, що від перших кроків цього вимріяного і так широко закроєного міжнародного проєкту забезпечували його духовну основу, його морально-етичну привабливість. Важливість глибинного (не шароварного) патріотичного виховання у змісті й формі проведення усіх етапів масового конкурсу знавців української мови завжди підкреслювали і Петро Яцик, і Михайло Слабошпицький. Учні, студенти коледжів і університетів, військові курсанти, батьки конкурсантів, учителі й вихователі, адміністративна вертикаль освітян, прихильники з кола громади на тривалий час опинялися в силовому полі української мови, осмислювали її минуле і сьогодення. Адже конкурс тривав від 9 листопада, коли стартував на День української писемності і мови, і щонайменше до фінального підведення підсумків у середині травні, коли вшановують перепоховання в Каневі на Чернечій горі праху Тараса Шевченка та відзначають День слов’янської писемності й культури.

За ці роки різним було наповнення різних етапів конкурсу, проте герой свята залишався єдиним і незмінним – це українська мова, це усвідомлення потреби пізнавати її глибини, освоювати й практично використовувати її безцінні скарби. Що цей конкурс давно вже носить ім’я не тільки першого мецената Петра Яцика, а й неназиване ім’я Михайла Слабошпицького – справжнього організатора-рушія і нерва міжнародного освітньо-виховного проєкту – сьогодні знає увесь українськомовний світ. На М.С. сходилося розв’язання подиву гідної кількості великих і малих проблем і поточних справ на різних етапах конкурсу, забезпечення злагодженості усієї команди у Києві, в областях та за кордоном; особливо важливим було створення на щорічному фініші конкурсу аури урочистості, непохитної твердості й загальної постави переможця. Постава Михайла, патриціанський спокій і впевненість, рухи й інтонації – усе свідчило про твердість слова і чину, усе промовисто демонструвало: українська мова – безальтернативне майбутнє України. Задля причастя таким духом і такими переконаннями, задля особливо потужного емоційного піднесення на свято української мови сходилася до Українського театру ім. Івана Франка вся соборна Україна.

У такі хвилини Михайло випромінював глибоке внутрішнє задоволення, був щасливий, забував про все інше, думками линув у день завтрашній… розмірковуючи про наступне 9 листопада, про відкриття у новій локації нового етапу конкурсу… Криголам беззупинно рухався обраним курсом, упевнено знищуючи товщу льодів століттями плеканої провінційної залежності й меншовартості.

Неповторність особистості Михайла Слабошпицького – це органічне поєднання логічного синтетичного і імпресіоністичного мислення: ланцюжки його аргументованих аналітичних побудов, виразну систему оцінок нерідко доповнюють розкішні асоціативні пов’язання з явищами, реаліями зовні віддаленими, широкі алюзії й паралелі, що пронизують товщу часу і долають простори різних культур. Та над усім завжди домінують виразно профільовані українськоцентричні силуети, твердо окреслені перейняті від поколінь моральні засади українського суспільного буття. І ця чіткість, силу й дієвість якої не раз було перевірено на життєвих перехрестях, надавала його чинові переконливості й упевненості, особливо в ситуаціях, коли доводилося ухвалювати важливі рішення, зчаста – йдучи проти течії, супроти тиску влади й аґресивної побілявладної сірості. Мав мужність казати твердо ні, коли з нього надзусиллями витискували так, мав силу бути послідовно незгідним, коли це відповідало його моральному канону.

На засадах справедливості стояв несхитно. Виявляв послідовність і твердість, коли це стосувалося принципових питань майбутнього української мови, коли в полі зору опинялися сьогодення й майбутнє національної літератури, культури, коли обставини заторкували долі письменників, митців, науковців, коли фальш видавали за істину.

Знав реальну високу ціну моральним принципам.

Знав про невідворотність покари за нехтування гідністю й честю.

Михайло Слабошпицький – це відкрита книга, переповнена змістами й енергією стрімких прагнень і пошуку, книга, яка доступна обраним, здатним до відповідального співдумання над проблемами призначення літератури у збереженні й розвитку цивілізації, її естетичною й психоемоційною потужністю, реальною поліфункційністю. Осмислення цих засадничих питань, загострення на них уваги сучасників об’єднує різножанрові й стильово неповторні тексти автора, творячи окремий рельєфно огранений хронотоп української культури.

Павло Гриценко

(Київ)