Сергій Тримбач. «ВОЗДВИГЛА УКРАЙНА СВОЙОГО МОЙСЕЯ…»

   Десятому виданню «Антології української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана» (видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, упорядник Іван Малкович) присвячується.

    Це ж коли трапилась ця знаменна подія, воздвиження українського Мойсея,  запитаєте ви? Давно, відповім я. А власне двісті літ тому. Тільки ймення його не Мойсей - Тарас, Тарас Шевченко…

    Пригадаймо, початок ХІХ століття, питання України вирішено, здавалось би, раз і назавжди: нє било, нєт і нє будєт нікогда - усього лишень частина Російської імперії, частина, населення якої має деякі етнологічні особливості, але не більше того. Не більше, аніж  відмінності між мужиком архангельським і мужиком владімірським…

    Забито іржавими гвіздками пам’ять про Запорозьку Січ, про вольнощі козацькії, про Гетманщину.  Українці це просто «малороси», їх, як давніх євреїв, переселено, хоча географічно вони лишились на місці (утім, виселяти їх будуть - періодично і послідовно, аж до теперішнього, уже воєнного часу; чільний метод того виселення надто добре відомий - вогнем і мечем). Переселено - символічно -  на іншу історичну, обрамлену міфологічними мітками, територію, де від українства лишилось кілька етнографічних деталей, на кшталт сала, горілки і галушок.

   Все, нібито, питання щодо українців закрито, раз і назавжди. Українці в полоні, їх підверстано до великоросійського міфа, вони тепер мають жити у тій міфічній клітці, із замурованими вікнами й дверима, виходу тут - жодного. 

    Так само відомим і так само міфічно-легендарним є спосіб визволення з полону. Його втіленням, його символом є, як відомо, біблійний Мойсей, до якого й апелював Павло Тичина у своєму знаменитому вірші, процитованому у титулі от сього тексту.

      Ті рядки було написано 1919-го року, коли тривав розпад російської імперії й українці вирішили воскресити Україну і українство. Що з того вийшло - надто відомо: імперія дала задній хід і на якийсь час попросила перемир’я. Мовляв, ми ж не проти України як такої, хай вона буде, але поки у тілі імперському, та ще й з ніби такими людяними комуністичними гаслами: якось воно затишніш, надійніше. 

     Тим більше, що вождь московський, Владімір Лєнін, чималу кількість разів заявляв про необхідність свобідного розвитку націй, їхніх культур і мов - те, до чого потім апелювали українські інтелектуали: без найменшого політичного успіху.

     Нагадаємо собі ті рядки Тичини:

         Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
         Тумани, долини, болотная путь…
          Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,—
          не може ж так буть!

         Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
         Під регіт і бурю, під грім од повстань
         од всіх своїх нервів у степ посилаю —
         поете, устань!

         Отже, Тичина розумів: потрібен Месія, національний пророк, він же політичний і навіть релігійний лідер (передусім у сенсі творення національної міфології, яка і є основою національної картини світу і національного самостояння). Тільки новітній Мойсей здатен повести українців у царство свободи і незалежності, тільки він.

    Парадокс ситуації полягає в тому, що на той момент пророк в Україні вже був, ще від 1840 року. Саме тоді побачила світ невеличка книжечка поезій «Кобзар» авторства Тараса Шевченка. Учорашнього раба, який повстав і постав, у вибуховий спосіб воскресивши національну пам’ять, її часо-простір, її, зрештою, мову. І хоч дехто поривався спалити «Кобзар» (Михайль Семенко, у 1914-му: застаріла, мовляв, та книга), одначе ж міф є неопалимою купиною, отим палаючим кущем, що не згорає, в якому Бог з'явився Мойсеєві. І в якому Тарас являється українцям, нагадуючи: настав час будити «хиренну волю».

     Волі і світоглядно-культурної потуги однієї людини виявилось достатньо, аби факт існування України і українства став доконаним фактом - передусім для самих українців. Чи не в кожній хаті українських селян висів вишиваний портрет Батька Тараса, так само у багатьох домівках був «Кобзар», незрідка поруч Біблії, Євангелія…  «Кобзар», тексти якого не одне покоління українців всотувало в себе, збираючись вечорами у родинному колі.

      1920 року у збірці «Плуг» Тичина подасть вірш «На могилі Шевченка», де зафіксує мить історичного інтермеццо: Україна (Шевченкова Україна!), у певних фрагментах, вже існує, одначе ж поряд та сама проклята імперія («коли вже здохне лютий гад і не душитиме народа!»).

     І у тому ж «Плузі» поезія «Месія». З’ява Месії накладається на криваві реалії 1919-1920 років, де «каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину».  І де «кров смертний екстаз перетворить на мрію». Трагічне і пророче бачення: Месія прийшов, одначе ж навколишні реалії тонуть в крові, ті самі реалії, які подають заледве не як щось віками омріяне…  Звичайно, почасти це відсилання до біблійної Книги Виходу, де йдеться про принесення жертв Господу: «І взяв Мойсей тієї крові, і покропив на народ, та й сказав: «Оце кров заповіту, що Господь уклав із вами про всі ці речі» (Вихід, 24:8). Заповіт кров’ю скріплюється, Шевченків Заповіт не є винятком: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю Волю окропіте».

      Такою постала у новій вітчизняній поезії, за нових історичних обставин, колізія з національним месією, українським Мойсеєм (нагадаю, ще 1905 року Іван Франко написав свого «Мойсея», де єврейський  пророк зазнає побиття і приниження від черні, за крок до землі обітованої). Пророк веде свій нарід в омріяне майбуття, де нарід той може повести себе неадекватно, виявивши непрогнозовані рефлексії і реакції. У новій європейській культурі гнів і розчарування Мойсея у своєму народі, конфлікт з ним  були мотивом уже узвичаєним.  

     Поезія Павла Тичини стала вихідною точкою в осмисленні нової української історії, що настала у ХХ столітті. Так, не праці вчених, не аналітика політиків і політологів. Так склалося - від Шевченка поети в Україні були тим камертоном, за яким налаштовувалося звучання оркестру нації. Не всі поети, звісно, одначе ж обрані і вибрані… Як сказав одного разу Василь Стефаник (поет, попри статус прозаїка), «або зробимо з вас народ, або упадемо» - третього не дано. Інакше кажучи, або виведемо вас в землю обітовану, або нас не буде - ні народу, ні поетів…

     Одначе ж кров пророка перебили потоками крові самого народу. Народ кропив кров’ю не новоспечений Мойсей, а влада імперської Росії - у варіанті Росії большевицько-сталінського розливу. Розливиська крові передусім - текла вона ріками, народу не дозволяли  отямитись, щось зрозуміти.

     І як воно далі було - з поетами і їх участю у творенні і відтворенні української нації? Відповідь можна пошукати (і знайти!) в «Антології української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана». Упорядник Антології Іван Малкович, сам непересічний поет, заповзявся звести під одну обкладинку найбільших поетів України. Ефект перевершив усі сподівання: на заклик Тичини «поете, устань!» піднялись кілька поколінь поетів.

     У підсумку антологія виглядає як таке собі національне Святе письмо, як Новий Заповіт. Шевченків Заповіт - Старий, у ньому оповідь про творення України, її першовитоки, про стосунки Бога з народом і з самим поетом. В от сьому, антологічному, йдеться про спасіння українства упродовж ХХ століття і початку ХХІ, його самовикуплення через принесення в жертву самих пророків та  визнання своїх гріхів (поети, вони ж пророки, традиційно вимогливі до свого народу і до самих себе). 

      Починається  антологія з Павла Тичини, закінчується поезіями Сергія  Жадана, у якого теж помічено пророчий дар, здатність зазирати за горизонт видимої історії. Сам Тичина як поет і як пророк загинув ще в середині 1920-х. Збереглась констатація цієї катастрофи авторства Євгена Маланюка.

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров'ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

    Таким чином Маланюк окреслює береги національного міфа, упровадженого Тичиною. Міф, в основі якого уявлення про старт нової доби, у якої  за спиною велика історія, історія, що зберегла свою мову і мовлення (могили тут говорять, вітри співають…).

    І - «пломінне пророцтво» як ознака «початку пори», ось чим було поезія Тичини. Який, «здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці, І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...». Себто поетичний міф, як і належить йому, став реальністю, її важливою частиною, її рушієм.

        «Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
        І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
        ...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
        ...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.

     Міф урвався, втратив силу свою. Понад те - природній складник міфа, Весна, обернувся ідеологізованим символом, Жовтнем (якому, уже скривавленому, поклони б’ють ритуальні). Тичина втратив силу й голос міфотворця, нація вже не може покладатись на нього… Хоча в Маланюковій  пам’яті живе, скажімо, Пантелеймон Куліш,  провісник «залізного стилю нових універсалів», непримиренно-вимогливий пророк, чия рука виводить «ядом спраги: «Народе без чуття, без чести, без поваги». Надія вся на нового пророка, на Мойсея новітнього, чиї руки «зламають марний стилос, Щоб знов творити розпочатий Рим». Щоб знов творити…

     Поетів, що мали пророчу силу, нищили, саджали в тюрми і табори, отруювали душу й тіло. Деякі йшли назустріч дияволу, підписували з ним договір - як Тичина, як Олександр Довженко (він мав мужність той договір зі Сталіним не виконувати, за що і поплатився), як інші, не такі виразні й промовисті персонажі.

     В антології місце під поетичним сонцем займають ті передусім, хто встояв у своїй вірі в Україну і її майбутнє. Як Тарас Мельничук, скажімо, що пройшов страдницький шлях через тюрми і концтабори …

      Мельничук свідомий того, що «покриткою попідтинню доля Пішла, розп'ята на штики й хрести. Втіка з Сибіру Кармелюк Устим, Але дарма — нема Вкраїни вдома. Є прах. Є страх... З Софії капле кров, Аж захлинулись Золоті ворота, І жебраком йде до Москви Суботів, А до галер прикований Дніпро Везе своїх братів й сестер в неволю Повз москалем зґвалтовану тополю».

    Усе вкрадено москалем - Доля, Історія, Свобода… Одначе ж на те й пророк, аби  знати і видіти, і зачакловувати день завтрашній. Тільки ж як непросто бути українським Мойсеєм, як важко. Ліна Костенко цю колізію осмислювала не раз, у поемі «Берестечко» у тому числі.

         «Мойсей народ свій вів через путелю. Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю — зівсюди рине кров, а не вода. Вони хоч мали з неба яку манну. Таки ж пустеля більша за степи. Господь їм землю дав обітованну і море перед ними розступив! Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана. Моє чоло побила сивина. Куди іти? Земля обітованна — вона ж під нами, наша, ось вона!».

     «Я ж не Мойсей» - бо у поета відчуття, що народ, у більшості своїй не готовий до свого повернення в землю обітовану, власне обіцяну йому. Йти нікуди, вести нікуди, народ приріс-присох до своєї географічної точки. Омана тут, полуда тут - шукати нічого й нікого: ось ми, ось наша земля, вода й повітря. Вже наче ж прийшли, хоч нікуди не ходили…

  Біблійна трагедія, відтворена, за мотивами книг Мойсеєвих, ще Іваном Франком: народ, очолюваний провідником, пророком власне, вже близько од мети, але ж історичний терпець уривається: ось вона, зрада-зрадонька - вона не іззовні прийшла, ізсередини...

     Одначе ж «поете, устань!» - цей вічний поклик до українських поетів бути вірним своїй пророчій, сказати б Мойсеєвій місії. І Ліна Костенко тій місії справді відповідає, її читацький загал дістався обітованого українського берега - і розселився там. І саме ту, сподівану і вже реальну для них  територію, вони захищають нині від рашистського воїнства - територію, про існування якої нічого не знали і не знають кремлядські «стратеги».

    Ні, вони, поети українські, таки «зробили народ», не впали, хоча стільки ж каміння стелилось під ноги і стільки зловорожих енергетик. Війна рашистів проти України випрозорила наслідки Мойсеєвих зусиль: народ в Україні є. І Мойсеї, люди пророчого дару, так само є. Серед поетів їх найбільше.

     Тільки як воно, бути Мойсеєм, якого подвигає-воздвигає Україна? Одна із версій- пояснень належить Василеві Стусу, котрий зійшов на Голгофу, якого розп’яли за Україну і її дух свободи, носієм чого він був. У вірші «В мені уже народжується Бог» поет розглядає філософську колізію стосунків з Богом. Богом, якого треба ще народити в собі. Бог - «Він опорятунок, я ж білоусто мовлю: порятуй, мій господи. Опорятуй на мить, а далі я, оговтаний, врятую себе самого сам. Самого — сам…».

      Одначе ж Бог підштовхує поета полишити зону інтимного буття. «Він хоче поза мене вийти. Прагне рятуючи донищити мене, аби на протязі, на буряних вітрах я вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов…». Бо заховавшись в корпускулу інтимності, прогрітої особистим теплом, ти не зможеш нікого й нічим запалити. «Щоби тьма впокорення мене порятувала інобуттям. Iножиттям. Найменням уже невласним: ось він, той загал, яким кермує той шалений бог, котрий в мені воліє народитись…».

    Тільки так поет дістає шанс зреалізувати свій шанс на Мойсеєве провідництво. Це стверджує і Сергій  Жадан, чиї поезії завершують антологію, укладену Іваном Малковичем.  «Оминай розставлені вміло пастки. Варто битись і підводитись варто, Якщо потому й доведеться впасти...».

    Поете, устань! Уже століття цьому заклику, а власне - більше. Повільно, але ж нарід потягнувся за поетами. Вони ж пророки. Хіба ж випадково антологія зроблена Малковичем точнісінько так, як друкують Біблію - на тонкому папері, том у 2 тисячі сторінок. 2 тисячі пророцтв і прозирань майбутнього, які сотворили Україну такою, якою нині пізнав її цілий світ.

 Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець, член Ради Незалежного Медіа Форуму