Сергій ТРИМБАЧ: Рими – Шевченко, Стус, Кривцов... Сни казематнії, сни окопні або Вітрило всечекання
СНИ КАЗЕМАТНІЇ, СНИ ОКОПНІЇ, або ВІТРИЛО ВСЕЧЕКАННЯ
Тарас ШЕВЧЕНКО, 1847
В одному із віршів своїх, писаних в неволі, під час ув’язнення в казематі ІІІ відділу (травень 1847 року) Тарас Шевченко написав своє знамените:
Не спалося, – а ніч, як море.
(Хоч діялось не восени,
Так у неволі.) До стіни
Не заговориш ні про горе,
Ні про младенческие сны.
Верчуся, світу дожидаю…
(як це здорово: «не восени, так у неволі», несвобода римується з обмеженнями, які накладає сльотава погода).
Василь СТУС, 1972
Через 125 літ вже інший український поет, Василь СТУС, так само знаходитиметься в казематній камері, у КаГеБешній тюрмі на Володимирській. Шевченкові було 33 роки, Стусу – 34, Христовий вік, покликання до місії своєї…
Чи спалося Василеві? Вірш, написаний в неволі, говорить про сон чи то пак сни – упродовж невольничої ночі. Посеред великого міста, як і у Шевченковій оптиці. Посеред моря житейського, бо ж ніч, бо темрява розтискає, розводить стіни казематні, валячи їх в темнаву водотінь – і ось ти вже пливеш…
А настріч тобі пливе Сосна, якій сновидно визначено грати ролю щогли. Щогли посеред плавби, що зносить усі перегородки пам’яті: і ти чуєш ту мокротінь, утопившись у змоклій подушці.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода – весла
і уст – слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Так, сосна і є щоглою, тією, що «росте із ночі». Техніка сну, сюрреальний потічок, який так полюбляє кіно – сон заповнює увесь простір, що світиться болем. Сон, а біль і тут не відпускає, живе й триває. Боляче, боляче - «терням поросла дорога», тиркаючи струни душі. Одначе ж раптом у тюремнім свічаді спалахує («свінула») Софія, розірвавши, розкришивши темряву камери на Володимирській. А Київ – Київ бронзовіє «у мерехтінні найдорожчих лиць», незбронзовілих носіїв живого світла…
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і посвітилась болем далина.
Кругом – вона, геть доокруж – вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
А щоглова кермуюча Сосна знов і знов напливає з ночі – «і росте, мов полохке вітрило всечекання», виїжджаючи на крупний план.
ВІТРИЛО ВСЕЧЕКАННЯ… Яке правує за грань невидиму, туди, де Україна. Там, «лівіше серця», там, де немає темниці і темряви, де люди вольнії й нові.
І фінал: Сосна спливає ніччю, посеред дзеркального огрому пітьми, нашпигованої світлом Поетової душі, Поетової плавби – до самого Бога. Як і плавби Шевченкової – котрий мав намір полинути до Бога, опісля того, як кров ворожу поглине синє море, а власне жива стихія самого життя. А до того – ВСЕЧЕКАННЯ (у Шевченка: «а до того я не знаю Бога»), яке обіймає цей стражденний світ, чиє існування постійно загрожене.
Сосна пливе із ночі і росте,
мов полохке вітрило всечекання.
А ти уже – по той бік, ти – за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там – Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
АЗ ВОЗДАМ означає, що Бог поцінував терпеливість національного пророка, його готовність на Всечекання, сорокалітньої плавби по сірих хвилях Всебуття – і взяв на себе місію помсти…
Поет доплив до берега, де почув той спраглий шепіт Божий.
Він почув – і переказав, перешепотів нам. Не став своїм горем, своїми печалями ділитись з тюремними стінами, не став і снами з ними ділитись – він їх просто посунув на край ночі, туди, де вже світився Новий день, де Бог тримав свічу, од якої спалахнуло Нове життя.
Така мандрівка до Бога поета, якого кинули у каземат. Немає тюрем для поетів, пора вже це зрозуміти. Й Вітчизну, яка лівіша від серця поетового, – не здолати…
Максим КРИВЦОВ, 2023
Так, немає тюрем для поетів, але ж окопи на війні трапляються й для них. 6 cічня 2023 року, у день народження Василя Стуса, інший поет Максим Кривцов на порозі свого 33-ліття перебуватиме на війні, в одному з її окопів.
І – читатиме Стуса, на відеокамеру, а той запис виставить на своїй сторінці у фейсбуці:
… У цьому полі синьому, як льон
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
І вже, як ліс соснової малечі
Устріч рушають
Вдатися до втечі?
Стежину власну, наче дріт, згорнуть?
Ні
Вистояти
Вистояти
Ні
Стояти
Тільки тут
У цьому полі
Що наче льон
І власної неволі
Спізнати тут, на рідній чужині
У цьому полі, синьому, як льон
Супроти тебе – сто тебе супроти
І кожен супротивник – у скорботі
І кожен супротивник, заборон
Не знаючи, вергатиме прокльон
Твоєю самотою обгорілий
Здичавів дух і не впізнає тіла
У цьому полі синьому, як льон
А напередодні, 5 січня, Кривцов виставить, на тій же сторінці у фейсбуці, свій вірш. У жилах якого пульсує кров Стусових поезій.
Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні…
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас…
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.
У ніч на 7 січня Максиму вочевидь не спалось. Його думки, його образи летіли над окопами, над степом донецьким важкими передчуттями. Його тіло дарувалось, в уяві, цій землі, всотувалось в неї, напоєній кривавим дощем і снігом, – аби та укріпилась і жила далі…
Настав той день, 7 січня. Він став останнім в житті Максима, він поліг на полі бою. Йому було 33 роки. Я заплакав, написавши цей рядок, я заплакав. Тільки ж поети не вмирають, безглуздо говорити про їхню смерть, просто безглуздо. І навіть плакати…
Скорше б уже весна. Поети навесні повертаються додому журавлиним ключем, яким відмикаються замки і замки надії.
Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець, член Ради НМФ
Заглавна світлина: Тарас Шевченко на картині Юрія ШАПОВАЛА