Юрій ЩЕРБАК: Ядерний скелет у шафі путіна

1.

У 1947 році в Чикаго був установлений Годинник Судного Дня, який показує час, що відділяє людство від ядерної війни. Годинником керує група лауреатів Нобелівської премії, які визначають відстань стрілок до фатальної межі – 12-ої години, коли саме тоді, опівночі, може статися глобальна ядерна катастрофа і світ зануриться в темряву атомної зими, що призведе  до кінця людства.

Сьогодні стрілка годинника тремтить в одній секунді від фатальної позначки: путін, диктатор росії, охоплений параноєю і хворобою месіанства, погрожує (а може вже вирішив?) віддати наказ на застосування ядерної зброї проти України.

Це не блеф, а сувора правда: перебуваючи в паралельній реальності, стоячи перед неминучою поразкою, перетворюючись на жалюгідного політичного банкрута, путін не зупиниться ні перед чим, аби врятувати свою владу.

В нього немає інших аргументів, а свої погрози він завжди реалізовував.

Марними є також сподівання, що російські військові не виконають злочинного наказу путіна. Російське суспільство, переважна його більшість (70-80%), сповнене ненависті до українських «братів», підтримало агресію проти України; офіцерський корпус РФ, озлоблений поразками у війні з непокірливим і свободолюбивим народом сусідньої країни, навряд чи буде чинити опір рішенню свого фюрера, сподіваючись, що світ не зреагує на «малий» ядерний удар.

Між тим, ще у 1970-1980 роках військові теоретики довели, що «обмежена» ядерна війна на «тактичному» рівні невблаганно перетвориться на повномасштабний всезнищувальний атомний Армагедон із глобальними наслідками.

Політичному і військовому керівництву країн-членів НАТО час визначитися з пекельним викликом путіна і зрозуміти: те, що вчора вважалося неможливим навіть у думці, в уяві, те, що існувало тільки у фантазіях голлівудських фільмів-катастроф, сьогодні стало реальністю. 

2.

Мій шлях до ядерної проблематики почався з потрясіння, викликаного прочитаною книгою американських військових медиків «The Medical effect of the atomic bomb in Japan», виданою в 1956 році. Я, молодий київський лікар, безмежно далекий від справ, пов’язаних з атомною енергетикою, був зворушений, прочитавши про долю Хіросімської школи Шірояма (Sirojama): відстань від епіцентру вибуху – 500 метрів, обчислена доза випромінювання (абсолютно смертельна) – 6000 ренген; зі 117 школярів померли відразу 37 осіб, від опіків і ран – 30 осіб, від променевого ураження – 39 осіб.

Єдиним неушкодженим залишився дворічний хлопчик, прикрий тендітним тілом своєї матері… Я написав тоді вірш про силу материнської любові, яка захистила дитину від променів смерті.

Це був той екзистенційний біль, який можна порівняти із сімейною пам’яттю про Голодомор або зі згадкою про побачене в Освенцимі під час моєї студентської поїздки до Польщі.

Потім, у 1986 році доля привела мене до Чорнобиля, де побачив я всю жорстоку силу «мирного атома», його наслідки у вигляді психічних захворювань, ураження крові, щитовидної залози, легенів, інших органів. Про все це я намагався розповісти у документальній повісті «Чорнобиль», виданій у США, Канаді, Польщі, Німеччині, Японії, Швейцарії, Угорщині та інших країнах.

Чорнобиль став репетицією ядерної світової катастрофи, попередженням людству про можливу загибель. Повертаючись з антисвіту – закритої чорнобильської зони у Київ, я з особливою гостротою відчував загрозу, що нависла над моїм містом.

Можливий вибух реакторів Чорнобильської АЕС призвів би до евакуації Києва й створення в центрі Європи величезної території з підвищеною радіацією, непридатної для життя.

У Чорнобилі познайомився я з академіком Валерієм Лєгасовим з Інституту атомної енергії імені Курчатова у Москві. Він розповів мені про висновки своїх теоретичних розрахунків і практичних спостережень: ядерний реактор, пошкоджений в ході аварії або бойових дій стає своєрідною атомною бомбою; навмисне пошкодження реактора означає ядерну війну.

Доля академіка Валерія Лєгасова була трагічною. Він сказав правду про недосконалість реакторів чорнобильського типу, був підданий цькуванню з боку колег і влади й покінчив життя самогубством…

У 1989-1991 роках я знову був змушений зайнятися ядерною проблематикою. Обраний членом Верхньої Ради СРСР, я став головою підкомітету з ядерної енергетики й екології – і в цій якості побував на кількох ядерних об’єктах Совєтського Союзу.

Мені довелося бути головою комісії, яка рекомендувала закрити атомний полігон у Семипалатинську, де проводилися інтенсивні випробування радянської атомної зброї. Семипалатинськ – болюча тема для казахів, які заплатили надто високу ціну хвороб, вроджених вад, безпліддя і смертей за честь брати пасивну участь у гонці ядерних озброєнь.

Пам’ятаю, яке гнітюче враження справили на мене збори колективу військового полігону – як агресивно відстоювали російські жінки, дружини військових атомників, право на випробування, як цинічно заперечували вони будь-яку шкоду, заподіяну випробуваннями мешканцям Семипалатинська.

А потім було засідання у Москві, на якому головний конструктор ядерної зброї СРСР та декілька генералів з піною у рота захищали існування семипалатинського полігону, звинувачуючи нас, членів комісії Верховної Ради СРСР, у відсутності патріотизму й намаганні знищити «ядерний щит» Батьківщини.

Незважаючи на демагогію і тиск з боку військових представників ядернопромислового комплексу, ми прийняли рішення закрити семипалатинський полігон.

Але ця історія показала мені, наскільки сильним є російське поклоніння Ядерному Дияволові. Атомна зброя, дітище Сталіна і Берії, стала одним зі священних символів російської шовіністично-імперської ідеології, перетворилася на інструмент залякування світу.

І ось тепер, у розпал російської кривавої агресії проти України, коли путін почав програвати війну, напівзабута примара ядерного удару стала реальною загрозою – для мого народу, для всього людства. 

3.

У 1994 році, коли я став послом України в США, мені довелось стати свідком драматичного процесу ядерного роззброєння України, яка сьогодні, будучи без’ядерною державою, стала об’єктом атомного шантажу путіна.

Нагадаю, що на момент набуття Україною державної незалежності в 1991 році, на її території було дислоковано третю у світі за потужністю групу стратегічних міжконтинентальних балістичних ракет – 176 ракет наземного базування (130 ракет SS-19, 46 ракет SS-24) із 1240 ядерними боєголовками та 40 стратегічних бомбардувальників із 600 крилатими ракетами Х-55С з ядерними боєголовками.

Також на території України розміщувалися від 2500 до 4000 одиниць тактичної ядерної зброї, яка була після проголошення незалежності України негайно вивезена на територію росії.

Саме в 1994 році в нашому посольстві у Вашингтоні відбулися переговори про приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї й передачу росії (!) ракет, бомбардувальників та ядерних боєголовок взамін за так званий Будапештський меморандум – нічого не вартий папірець, який мав нібито гарантувати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Під документом поставили в Будапешті у 1994 році свої підписи керівники США, Росії та Великої Британії.

Історія цього меморандуму – це історія ілюзій, наївної віри в добрі наміри світових хижаків, це суворий урок для тих, хто має ядерну зброю – не віддавати її нікому й ніколи.

Це –  історія глобального обману з боку Росії, яка, підписуючи юридично ні до чого не зобов’язуючий меморандум, готувала агресію проти обеззброєної України.

У 2016 році російський міністр закордонних справ, військовий злочинець Лавров лицемірно заявив, що «Росія не порушувала Будапештський меморандум, бо єдине зобов’язання – не застосовувати ядерну зброю чи загрожувати застосуванням – не було порушено».

У світлі нинішніх погроз путіна ці слова звучать як зловісний фарс.

4.

У час зростаючої ядерної небезпеки я із великим задоволенням зустрів інтерв’ю Президента Польщі Анджея Дуди, яке він дав цьогоріч у жовтні головному редактору «Ґазета Польска» Томашу Сакєвічу. Президент зазначив, що якщо росія розпочне ядерну війну, «для них не буде майбутнього. Якщо навіть їм (росії) вдасться вижити, вони будуть прокляті у цілому світі». Важливою була думка Анджея Дуди про участь Польщі в програмі США «Nuclear sharing» – тобто розміщення ядерної зброї на території Польщі для зміцнення безпеки країни.

Ідея польського Президента щодо ядерної парасольки над сусідньою до України державою викликала широкий розголос у світі й схвалення в українському суспільстві.

Я не знаю, які конкретно плани існують в НАТО на випадок застосування росією ядерної зброї на території України. Не хотілося б вірити, що скута страхом втягування у війну з росією НАТО обійдеться черговою порцією санкцій проти держави-агресора. Як людина, вільна від державної дисципліни, я переконаний, що Україна повинна якомога швидше розробляти свою власну ядерну зброю – технічні й кадрові можливості для цього існують.

Тільки ядерна сила і невідворотність покарання агресора можуть зупинити росію.

Виступаючи на з’їзді клубів «Ґазета Польска»  наприкінці вересня, я висунув ідею якомога потужнішої інтеграції України й Польщі й набуття нашими країнами ядерної зброї для забезпечення національної безпеки проти зазіхань Імперії Зла.

Схвалена реакція залу засвідчила актуальність цієї ідеї.

5.

В шафі у путіна багато скелетів – вбиті ним політичні опоненти, мирні мешканці міст і сіл, українці, чеченці, грузини й сирійці, діти й старі, немічні люди.

Але є один, особливий, ядерний скелет, остання надія старого вбивці. Тремтливими руками він обіймає цей скелет-загрозу. Так Гітлер молився на своє «вундерваффе» – ракети Фау-1 і Фау-2, які не врятували його від самогубства.

Ми не повинні дозволити путіну дістати з шафи цей ядерний скелет.

Вільний світ має проголосити росії ультиматум: зупиніть ядерного маніяка на краю прірви!

Вбийте його заради життя ваших дітей!