Діяльність «Грінпіс» в Україні в 1980-1990-х роках

Діяльність «Грінпіс» – впливової екологічної міжнародної організації – привернула останній часом увагу суспільства у зв’язку зі злочином екоциду – підривом російськими окупантами Каховської ГЕС.

Хоча «Грінпіс» відгукнувся на цю глобальну екологічну катастрофу, ця організація, там само як і ООН, Амнесті Інтернешгл та інші, не спромоглася рішуче засудити росію за цей злочин.

Друкуючи спогад Володимира О.Тихого про діяльність «Грінпіс» в Україні в 1980-1990-х роках, ми хочемо нагадати, що був час (короткий), коли ця організація всупереч своїй неоднозначній скандальній репутації, надала нам реальну допомогу в подоланні наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

ІЗ МЕМУАРУ "МІЙ МІЖНАРОДНИЙ ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ РІК - 1990"

На моєму горизонті з'являється Грінпіс

З "Грінпіс" з'явився контакт десь в кінці літа. Девід Мактаггарт, Президент "Грінпіс Інтернешнл", виступав у жовтні 1989-го на першому з"їзді ЗС (я перекладав його виступ), і потім Грінпіс заснував у Києві благодійну організацію "Грінпіс - Діти Чорнобиля". Метою організації була повна реконструкція і обладнання лікарні, щоб постраждалі від чорнобильської аварії діти одержували медичну допомогу на найвищому рівні. МОЗ України передав Грінпісу в оренду триповерховий лікарняний корпус у дитячому санаторії в Пущі-Водиці, Грінпіс сконтактувався з якоюсь архітектурною компанією в Каліфорнії і вони на благодійній основі готували проект реконструкції будівлі. Питаннями медичного обладнання займався канадський фахівець.

Оскільки я був зайнятий справами ЗС, то про грінпісівців нічого не знав. Але контакти з Мактаггартом і представниками Грінпіс у

Києві підтримував Ю. Щербак, який і попросив мене, як знайомого з електрообладнанняям - все ж таки я фізик-експериментатор! - допомогти грінпісівцям вирішити їх проблеми в лабораторії.

Так я познайомився з Дагласом (Дагом) Малхоллом, канадцем, директором "Грінпіс -Діти Чорнобиля", і Клером Мойсі, керівником медичної програми. Також вперше я попав у дитячий санаторій в Пущі-ВОдиці (з ним я мав багато клопоту пізніше, у 1991-1992 роках, коли вже сам був директором ГП-ДЧ). В санаторії у приміщенні переданого в оренду корпусу були встановлені два медичних аналізатора біохімічних матеріалів, на яких дві канадські жінки - медичні техніки - виконували аналізи для лікарні санаторію. Проблема була у стрибках напруги в мережі, на які аналізатори реагували погано. Я порадив Дагу, що треба встановити і де це купити, і він, думаю, взяв мене на замітку. Контакти з ГП-ДЧ продовжувалися, і це закінчилося організацією спільної лабораторії, про що пізніше.

***

Я звільняюся з посади секретаря "Зеленого світу"

Окрилений одержанням обладнання з Німеччини, я підготував проект "Інфолаб", який передбачав організацію на базі цього обладнання лабораторії. Проф.Ленфельдер постійно нагадував, що саме я, як професіонал, маю з ним працювати - що дуже розумно, звичайно, і я був цілком "за". Маю кілька чорновиків проекту, але без дат - друкарські машинки не мали функцій сучасних комп'ютерів.

На фоні переходу багатьох активних членів громадської організації "Зелений світ" в ПЗУ і шоку від статті в "Мегаполис-экспресс" 5 жовтня я звільнився за власним бажанням з посади секретаря колегії експертів ЗС, і далі вже був членом цієї колегії на громадських засадах, як і всі інші.

Проект "Інфолаб" і Фонд "Відродження"

Ми, тобто "Зелений світ", мали подароване німцями радіометричне обладнання, але потрібні були кошти для його використання. 24 вересня ЗС і Союз "Чорнобиль" спільним листом (народний депат СРСР Ю.Щербак і Народний депутат УРСР В.Шовкошитний) звернулися до Фонду "Чернобыль-помощь" з проханням про виділення 30 тис. рублів на фінансування лабораторії (у мене є копія листа). Фактично "Чернобыль-помощь" був підрозділом "Советского Фонда Мира", обидва фонди очолював А.Карпов, шахіст. Хоч офіційно ці фонди були громадськими організаціями, але грошима розпоряджалися великими ("миротворча рука" КПРС).

Від Карпова ми нічого не одержали, і тоді з'явилася ідея звернутися до Джорджа Сороса: підготувати проект "Інфолаб" і подати його в Українсько-американський фонд "Відродження". Фонд був зареєстрований 18 квітня 1990 р. На жаль, на сайті Фонду дуже мало інформації про перший період його роботи. Що пам'ятаю я: фінансування для Фонду надав Дж.Сорос через "Інститут відкритого суспільства" у Нью-Йорку. Наглядову раду в мої часи очолював Богдан Гаврилишин з Швейцарії, а виконавчим директором у 1990-1993 рр. був Валерій Грузін, екс-редактор журналу "Всесвіт" Спілки письменників України. В.Грузін з 1972 до 1975 рр. працював у Представництві СРСР в ООН у Нью-Йорку, тобто очевидно знав мову і все інше. До Наглядової Ради Фонду входили більшість "грандів", українського політикуму, в тому числі і Ю. Щербак.

Ідея проекту "Інфолаб" полягала в тому, щоб обладнати пересувну лабораторію (автобус), мати в ній прилади для вимірювання потужності гама-випромінювання і радіоактивного забруднення продуктів харчування (які ми одержали від Ленгфельдера), мати інформаційні плакати, брошури про вплив радіації і т.п. - і їхати в забруднені райони, міряти, роз'яснювати, радити. Де необхідно - робити більш точні вимірювання в лабораторії Інституту комунальної гігієни (в тім числі на стронцій

- ми саміі зробити цього не могли, але я мав домовленість з І.І.Карачовим і хіміками відділу - Н.М.Боровіковою і Л.І.Ноговіциною). Заявку на грант підписали ми з А.Демиденком, а у список можливих виконавців включили ще кількох наших знайомих "зелених" фізиків, і так подали у Фонд "Відродження".

Листопад

Листопад -- грудень 1990

Я стаю співробітником Грінпіс

Дивним чином майже одразу за нашим проектом подібний проект надійшов до Фонду також від "Грінпіс-інтернешнл". Як це сталося - я достеменно не знаю, думаю, що на прохання Дага Малхолла заявку "на коліні" підготував спеціаліст Грінпіс по медобладнанню.

Всупереч усім канонам, заявка Грінпіс була передана мені на рецензію! Видно було, що заявник мало знайомий з проблематикою, але Грінпіс виклав на стіл козир, якого ми не мали: у разі одержання гранту брав на себе половину фінансування. Фонд спокусився і прийняв заявку Грінпісу, але її відхилив "Інститут відкритого суспільства". Знадобився авторитет Ю.Щербака, щоб проект дозволили доопрацювати. Думаю, що саме Щербак запропонував зробити проект тристороннім: ЗС вносить обладнання і зосереджується на радіаційних аспектах, Грінпіс дає гроші і організовує хімічну лабораторію, "Відродження" виділяє кошти.

Було зрозуміло, що у "Грінпіс-Діти Чорнобиля" займатися проектом нікому, бо всі займалися лікарнею і лікарями (а ще ремонтом взятого в оренду будинку на вул.Десятинній, де Мактаггарт хотів влаштувати штаб-квартиру Грінпіс для усього СРСР; цей проект закінчився нічим, після Грінпіс ремонт будинку не вдалося зробити і посольству Великобританії, і лише Кучма з Лазаренком пізніше успішно його знесли і побудували те, що схотіли).

Даг запропонував мені роботу в Грінпіс - доопрацювати проект, а потім бути його менеджером. Я погодився, мені дали координати Алана Пікейвера, керівника наукових програм ГП в Амстердамі, і на початку листопада я став заходити в офіс ГП-ДЧ - в основному для того, щоб одержати чи передати факс або поговорити по телефону з кимось за кордоном. Здебільшого я працював у лабораторії в Інституті комунальної гігієни, налагоджував обладнання, міряв якісь проби - не пам'ятаю, що саме, перше систематичне дослідження я виконав лише восени 1991 року-весною 1992-го, коли вже була пересувна лабораторія.

Незабаром після нашої розмови Даг вилетів в Амстердам, де була штаб-квартира Грінпіс інтернешнл. І раптом доходить інформація, що він подав у відставку з посади директора ГП-ДЧ і його звільнили. Які причини - точно не знаю.

Я потрапив у непевне становище, бо мав лише усну домовленість з Дагом. На його місце нікого не призначали, керувала поточними справами молода дівчина-бухгалтер, ірландка. Через кілька днів я підійшов до неї, розказав про нашу угоду з Дагом, і за її розпорядженням хтось із перекладачів вніс відповідний запис у мою трудову книжку. Так 12 грудня 1990 року я вже цілком офіційно став "менеджером проекту радіаційно-токсикологічної лабораторії Грінпіс-Діти Чорнобиля".

Грінпіс-Діти Чорнобиля

З переходом у "Грінпіс" я попав у зовсім інший світ, відмінний від того, у якому працював до цього. І справа була не лише в тому, що мені платили 600 карбованців на місяць (в інституті я мав, здається, 240, а в "Зеленому світі" ще менше). Тут був постійний рух, хтось приїжджав, від'їжджав, йшли якісь перемовини з Радою Міністрів і іншими установами, на кілька днів з'являлися професори медицини або молоді архітектори з Сан-Франциско. (В кінці 90-го - на початку 91-го я, здається, не бачив у нас в офісі ГП-ДЧ грінпісівських campainers, тобто

організаторів різних кампаній - проти ядерної зброї і перевезення радіоактивних відходів, на захист китів, лісів і озонового шару; ці енергійні хлопці з'явилися пізніше, запам'ятався дуже толковий координатор антиядерної кампанії Джош Хендлер).

Основним проектом ГП-ДЧ була реконструкція і оснащення лікарні для дітей, постраждалих внаслідок чорнобильської аварії, залучення лікарів з-за кордону до консультування і лікування. У Київ часто прилітав Девід Мактаггарт, Голова Грінпіс Інтернешнл. Він розвинув шалену діяльність по залученню коштів і робіт "in-kind", тобто безоплатно, для лікарні, і це йому вдавалося: архітектори працювали на добровільних засадах, університети присилали в Київ лікарів своїм коштом. Я не був безпосередньо залучений до медичного проекту, але я брав участь у обговоренні окремих питань і мені було зрозуміло, що Грінпіс започаткував і робить щось справді виняткове. Через рік, на жаль, цей проект втратив імпульс (може через те, що Грінпіс вирішив відправити Мактаггарта на пенсію, а може, навпаки, відправив Мактаггарта на пенсію, щоб не мати клопоту з цим проектом - крім усього іншого, вже у 91-му почалися проблеми з українською стороною). Лише небагато з задуманого Мактаггартом було в результаті втілено.

Готель "Київ", номер 707

Офіс ГП-ДЧ розташовувався у найбільшій кімнаті трикімнатного номера 707 у готелі "Київ", вікна і балкон якого виходили на Раду і Маріїнський парк (з того балкона ми спостерігали за вертольотами ГКЧП у серпні 91-го). Менша кімната була офісом директора, а у ще одній поселялися ті, хто на короткий час приїжджав до ГП-ДЧ.

В організації працювало п'ять перекладачів, молоді дівчата і хлопець (він потім виїхав до Ізраїлю, а в перші місяці моєї роботи шліфував англійську в моїх листах), організація мала справжній автопарк - мікроавтобуси "Фольксваген" і "Фіат-Дукато",

"Москвич" і "ВАЗ". У той час замовити чи "впіймати" таксі було практично неможливо, через це зустріти когось в аеропорту, відвезсти на зустріч у лікарню чи відвезти канадійських медтехніків у Пущу-Водицю на роботу можна було лише своїм транспортом. ГП-ДЧ винаймав кілька квартир, у яких жили співробітники-іноземці і канадські медики, так що адміністративно-господарської роботи у співробітників вистачало.

Переважно я заходив до офісу, щоб подзвонити в Амстердам, але основним засобом спілкування був факс (у тому ж таки офісі). Потроху я став прилучатися до інтернету: слóва такого ще не було, але вже можна було подзвонити в Москву по міжміській лінії на певний номер, там відповідав модем і підключав наш модем в Києві - це називалося "комета". Здається, Грінпіс використовував систему Eudora, але точно не знаю, бо я був просто "юзером" (такого слова тоді теж ще не було).

* * *

Додаток: "Незалежна екологічна лабораторія"

Урочисте відкриття пересувної лабораторії біля Інституту комунальної гігієни. Зліва направо: О.Листопад, А.Демиденко (обидва - "Зелений світ"), я, В.Грузін, директор фонду "Відродження", А.Сердюк, директор Інституту комунальної гігієни, другий справа Ю.Щербак , імена інших не пам'ятаю.

На початку 1991 року тристоронній проект: "Незалежна екологічна лабораторія" пройшов "фільтр" Інституту вільного суспільства в Нью-Йорку і одержав грант 300 тис. доларів від Фонду "Відродження". Внесок "Грінпіс" мав теж складати 300 тис. доларів (у вигляді обладнання, персоналу і менеджменту), а внесок "Зеленого світу" становило обладнання вартістю 220 тис. німецьких марок. Виконавцем проекту був "Грінпіс-інтернешнл": гроші Сороса надійшли на їх рахунок, на цьому наполіг Грінпіс. Ні я, ні Щербак, ні Ленгфельдер не були у захваті від такого варіанту, але проект, навіть з Грінпісом на чолі - це все-таки краще, ніж ніякого проекту (а це була друга імовірна опція). Я літав в Амстердам і Гамбург, де узгоджувалися різні технічні

аспекти, і вже влітку 1991 року ми отримали мікроавтобус "Мерседес" як пересувну лабораторію.

Ми почали систематичні дослідження радіаційного забруднення продуктів харчування восени 1991 року, частина вимірювань проводилася безпосередньо у селах, у приміщеннях сільрад - це мало великий успіх. У 1992-1993 роках такі дослідження продовжувалися, виконувалися також роботи по аналізу донних відкладень у Київському водосховищі і забрудненню грунтів.

Відбираю проби донних відкладень на Київському водосховищі, 1993 рік

Основні результати я опублікував лише у 2001 році1, коли за підтримки Інституту дослідницького реактора Університету Кіото (проект Т.Іманаки) виконав другу серію аналізів в селі Степанівка Лугинського району. Грінпіс-Німеччина наполіг на тому, щоб хімічна лабораторія була обладнана у 12-метровому морському контейнері, може щоб вивезти назад, коли проект закінчиться. Втім, так і не вивезли, пріоритети Грінпіс змінилися, і контейнер

1 Результати дослідження радіоактивного забруднення продуктів харчування у с.Степанівка, "Radioactive Contamination of Food in Stepanivka Village, Zhytomyr Region, Ukraine: in 1992 and in 2001" http://www.rri.kyoto -u.ac.jp/NSRG/reports/kr79/kr79pdf/Tykhyy.pdf

досьогодні стоїть біля інституту і використовується як складське і офісне приміщення.

У хімічній лабораторії поставили методики визначення пестицидів і металів у питній воді і окремих продуктах харчування. Ці аналізи дуже складні, вимагають висококваліфікованих хіміків і регулярного постачання дорогих реактивів, за якими щоквартально доводилося їздити в Гамбург. На піку в лабораторії працювали шість хіміків (двоє з Германії, четверо наших), два фізика і технік-водій В.Прекрасний. Двоє наших пізніше емігрували, одна у США, друга в Великобританію. Та й з перекладачів, здається, лише одна дівчина ще живе в Україні.

У 1993 році Грінпіс-інтернешнл взяв курс на згортання робіт в лабораторії, і восени я звільнився. А в середині 90-х проект "Незалежна екологічна лабораторія" був закритий, частину хімічного обладнання Грінпіс вивіз в Ексетер (Великобританія), частина залишилася в Києві, але так і не використовувалася (бо дуже дорого). Все радіометричне обладнання залишилося в Інституті комунальної гігієни, частина з нього до цього часу в роботі.

Володимир О.ТИХИЙ

Київ, 26 січня 2018 року

Заглавна світлина: ЗАБОРОНА https://zaborona.com/