Олег Бєлоколос: America incognita. Щодо кращого розуміння сьогоднішніх Сполучених Штатів

«Коли ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!»

Ці рядки з відомої поезії Тараса Шевченка «Юродивий», частково викарбувані й на постаменті його пам’ятника в американській столиці, здається не втратили актуальності й донині, а часом все ще є предметом палких дискусій та історико-філологічних досліджень. Іноді вбачається, що насправді небагато змінилося з Тарасових часів: ми або чекаємо, що хтось, насамперед звичайно з Вашингтону, приїде і наведе в нас лад, або нещадно критикуємо його за, як нам здається, недостатню увагу до наших проблем. Хоча, вочевидь пишучи ці рядки мудрий Тарас мріяв про Америку, як прообраз якісно нової країни, збудованої спільними зусиллями вільних людей і заснованої на справедливих законах, обов’язкових для усіх. І саме такою він мабуть хотів бачити й Україну.

Тим часом, доволі гостра реакція українців на липневі опитування авторитетного американського Pew Research Center, згідно з якими 48% американців заявили, що США зобов’язані допомагати Україні у протистоянні російській агресії, а 49% – переконані, що ні, показали, що Америка все ще і багато у чому залишається для нас terra incognita.

Джерела

Задля кращого розуміння сьогоднішніх Сполучених Штатів, зокрема деяких аспектів їхньої внутрішньої та зовнішньої політики, очевидно слід пригадати дещо з начебто загально відомих фактів та ключових історичних моментів, що тим, чи іншим чином продовжують бути присутніми й у сучасній Америці.

Хоча, батьки-засновники США – Джордж Вашингтон, Бенджамін Франклін, Александр Гамільтон, Томас Джефферсон, Джеймс Медісон – створили систему управління, в центрі якої був законодавчій орган з реальними важелями впливу, згодом президенти, як представники виконавчої влади, взяли курс на розширення власних повноважень. А дехто навіть намагався нав’язати свою волю Конгресу. Невипадково, крізь усю історію США проходить тема постійної боротьби між законодавчою та виконавчою гілками влади за політичний контроль. І терези цього протистояння постійно коливались і продовжують коливатися в силу різних обставин, збільшуючи вплив Конгресу, чи президента, де особистість останнього грає явно не останню роль. Як, наприклад, у випадку із вже згаданим Томасом Джефферсоном, Авраамом Лінкольном або Франкліном Рузвельтом.           

З часу прийняття закону про Судоустрій 1802 року, відновлення Верховного суду та визнання, вперше в історії США, парламентського закону неконституційним, судова влада стала вважатися рівною іншим гілкам влади і залишається такою дотепер. Зокрема, саме у цьому контексті слід розглядати резонансне рішення Верховного суду 1 липня 2024 року про те, що президент США має імунітет під час виконання ним офіційних функцій.

З часів заснування країни американці були і багато у чому залишаються відданими трудовій етиці, що вкоренилася саме з часів перших поселенців. Та і взагалі, не слід забувати, що, на відміну від сьогоднішньої Європи, в Сполучених Штатах традиційна релігійність суспільства залишається одним з ключових факторів в політиці країни. Автор вельми пізнавальної книги «Вісім релігій, що панують у світі», викладач релігієзнавства Бостонського університету Стівен Протеро зазначав: «Сьогодні неможливо зрозуміти американську політику без уявлення про Біблію, на якій складають присягу президенти США і до якої майже щодня звертаються у Конгресі».   

Саме в умовах встановлених і захищених в США прав і свобод амбітні люди, які прибули в Америку з усього світу і згодом утворили єдину націю, змогли ефективно розпорядитися величезними природними багатствами і створити потужне індустріальне, технологічне і високорозвинене аграрне суспільство. Саме завдяки умовам американської системи, що заохочувала свободу думки, підприємництво та інновації, змогли реалізувати свій потенціал Олександр Белл, який народився в Единбурзі, киянин Ігор Сікорський та багато інших. Вже на початку 30-х років в США зрозуміли необхідність створення особливо сприятливих умов для визначних вчених, а заможні американці почали виділяти на це власні і доволі немалі кошти, що згодом стало певним трендом. Альберт Ейнштейн, змушений тікати від нацистів в Америку, стверджував, що: «Свобода – це основа будь-якої творчості». Не випадково, США займають перше місце у світі по кількості Нобелевських лауреатів (265), значно випереджаючи Великобританію, Німеччину і Францію, 100, 96 і 51, відповідно. Величезні культурні, економічні і навіть політичні впливи мали й мають американські вестерни, Голлівуд, музика, спорт і поп-культура – від першої американської і світової зірки німого кіно, до речі італійця за походженням, Рудольфа Валентино, до співачки Тейлор Свіфт, яка стала людиною 2023 року за версією журналу Time.     

Ідеалісти, реалісти та ізоляціоністи

Через своє унікальне географічне розташування в зовнішній політиці США завжди боролися дві головні течії: ізоляціонізм та інтервенціонізм. При цьому, вони часто-густо химерно перепліталися й мали лише тимчасову перевагу одна над одною, підкорюючись врешті-решт розумінню головного національного інтересу, коли він і з часом формувався під тиском тих, чи інших обставин і чинників. Згадаємо, зокрема, відомий заповіт Джорджа Вашингтона, знамениту «доктрину Монро»; купівлю у Франції Луїзіани в 1803 році; війну з Мексикою і приєднання в 1848 році Техасу, Нью Мехіко і Каліфорнії; купівлю Аляски в Російської імперії; іспано-американську війну 1898 року, після якої США впевнено увійшли в ряд великих світових держав; доктрину «відкритих дверей» щодо Китаю; участь у двох світових війнах; відомі 14 пунктів Вільсона; створення ООН і НАТО; війни в Кореї та В’єтнамі; інтервенції в Сомалі, Афганістан та Ірак.            

Утім, якщо на самому початку ХХ сторіччя ізоляціонізм можливо й мав якійсь сенс, адже саме тоді США вперше почали усвідомлювати свою величезну могутність і одночасну значну географічну захищеність, вже досить скоро він почав виглядати доволі неоднозначно. Історик, фахівець з історії Палати представників Конгресу США Роберт Ріміні так спробував описати цю двоякість: «Ізоляціонізм дозволяв багатьом американцям відчувати себе у безпеці, лише підтримуючи політику нейтралітету, вперше запропоновану Джорджем Вашингтоном. І, одночасно, вони пишалися тим, що американський «експеримент в умовах свободи» створив республіканську форму правління, що може бути привабливою для інших націй, які виявлять бажання слідувати йому. Якщо інші країни бажають досягнути добробуту і сили, набутих Сполученими Штатами, їм слід перейти від монархії до демократії. Американці мріяли побачити, як їхній «експеримент» розповсюджується світом і були готові за необхідності сприяти йому прямо чи опосередковано.»

Американський ізоляціонізм же 30-х років, густо замішаний на міжрасових і соціальних проблемах тієї епохи, економічної і соціальної руїни внаслідок Великої Депресії, страхом перед більшовизмом (один відомий інтелектуал стверджував, що «Радянський Союз є моральною вершиною миру, де ніколи не згасне світ», а інші, включаючи Теодора Драйзера, підписували колективні листи на підтримку компартії) і, одночасно, на доволі поширеній образі на європейцях, які мовляв затіяли Першу світову війну, змусили США взяти в ній участь і врятувати Європу, а згодом почали демонструвати невдячність і небажання віддавати військові борги. Після 1933 року мали місце й пронацистські симпатії певної кількості американців, у тому числі німецького походження. Твердолобий ізоляціонізм тих років, доволі поширений і в суспільстві, і в істеблішменті, здається ледь не створив для США досить великі проблеми. Так, відомий льотчик Чарльз Ліндберг, що першим підкорив Атлантику, і одночасно відданий ізоляціоніст, відвідавши Німеччину напередодні Мюнхенської змови 1938 року, лякав американців та європейців тим, що нацисти начебто мають 10 000 літаків, з яких половина бомбардувальники. Не випадково, британські та французькі політики вже уявляли Лондон і Париж в руїнах у випадку війни. Хоча, насправді німці мали тоді загалом лише близько 3300 літаків.       

Згодом же, таке бачення зовнішньої політики почало прямо вступати у конфронтацію із дійсними національними інтересами Америки. Адже, не секрет, що і нацистська Німеччина, і мілітаристська Японія після завершення воєн в Європі та Азії, відповідно, планували безпосередні напади на територію Сполучених Штатів.

На початку ж Другої світової війни ізоляціоністи активно доводили, що допомога Британії зашкодить обороноздатності Америки. Широко відомий в нас екс-прем’єр Британії Борис Джонсон, автор цікавого погляду на свою країну «Фактор Черчилля», писав: «Але слід пам’ятати, що в травні та червні 1940-го, коли Британія самотужки стояла проти тиранії, що вже тоді мала виразно расистський та антисемітський характер, деякі сенатори Сполучених Штатів не дуже-то й надривалися, аби прийти на допомогу, і якщо й так – то не одразу. Гарі Вудрінг, військовий міністр США та палкий ізоляціоніст, із 23 травня по 3 червня навмисне затримував відправку Британії воєнних засобів, які тоді вже було визнано надмірними».

Варто також згадати, що навіть сам президент Рузвельт, якому увесь світ справедливо віддає шану як одному з головних рятівників цивілізації у Другій світовій війні, зробив обіцянку більше ніколи не відправляти американців для участі в іноземних війнах, одним з головних слоганів своєї виборчої кампанії 1940 р.

Утім, вже після Перл-Харбору і вступу Сполучених Штатів у війну тодішній президент США Франклін Рузвельт в одній зі своїх промов різко розкритикував «шептунів і злісних пліткарів», а невдовзі влада заборонила надсилання матеріалів ізоляціоністського характеру поштою і попри широко відому свободу слова навіть закрила деякі друковані видання.        

Судячи з книги Девіда Маккіна про американську дипломатію у міжвоєнний період, зовнішньополітична служба США формувалася з кадрів, які складали цікаву мозаїку демократів-ідеалістів, реалістів-бізнесменів та скептиків-ізоляціоністів. Зокрема, тодішній посол США в Сполученому Королівстві Джо Кеннеді «неодноразово писав президентові, сподіваючись переконати його у тому, що будь-яка спроба врятувати Британію – марна справа».

Однак, усім цим складним дипломатичним оркестром дуже вправно диригував президент Рузвельт, про курс якого після Мюнхенської змови 1938 року Маккін пише так: «Саме майстерне політичне керівництво Рузвельта в поєднанні з його спритним політичним розумом дало йому змогу відчути: хоча його інституційна влада слабшає, американський народ піде за ним, якщо він чітко окреслить загрозу та пояснить їм, з яким викликом вони стикнулися».          

Узагалі ж, для багатьох в Україні та й не лише в нас, дослідження міжвоєнної внутрішньої і зовнішньої політики США може стати одним з корисних джерел для глибшого розуміння деяких реалій сучасної Америки. Особливо ж, це стосується певних зовнішньополітичних аспектів.

USA Today

Повертаючись до сьогодення, можна зазначити, що на початку ХХІ сторіччя, ізоляціонізм або якась нова його версія, все ще популярна в деяких американських колах, виглядає беззаперечно провінційною. Особливо, на тлі тих процесів, що називають глобалізацією, і які почалися ще в 1914-1918 роках, під час війни, яку справедливо назвали Першою світовою. До речі, американці в 1949 році підтримали створення НАТО саме тому, що упродовж і Першої, і Другої світових воєн Америка була змушена воювати, оскільки війни, яка починалися в Європі, згодом починали загрожувати американським національним інтересам і безпеці країни, загалом.

Післявоєнні роки, зокрема боротьба за десегрегацію, закон про громадянські права 1964 року, війна у В’єтнамі та курс Рейгана на досягнення миру за допомогою сили багато у чому сформували сучасне бачення американців і самих себе, і зовнішнього світу.        

Утім, після у цілому переможного для Сполучених Штатів завершення глобального протистояння з СРСР, Америка під час наступних конфліктів і воєн на далекій периферії своїх інтересів марно розтратила і свій авторитет, і величезні ресурси. При цьому, Вашингтон примудрився не помітити ані посилення світових амбіцій Пекіну, ані значного зростання агресивності Москви, накачаної величезними надходженнями від експорту нафти і газу. Згодом, їхнє взаємопосилення іншими авторитарними режимами призвело до відчутного зниження   американського авторитету на міжнародній арені.

Водночас, в США накопичилася низка проблем, серед яких на перший план виходять інфляція, неконтрольована міграція, зростання злочинності, вживання наркотиків, надмірна вартість медичного та іншого страхування, високі ціни на навчання в університетах. Існують депресивні райони, мешканці яких відчувають, що не можуть дозволити собі рівень життя, доступний навіть їхнім батькам. Відчувається явна потреба у національній стратегії розумної реіндустріалізації та усього комплексу питань, пов’язаних з нею.     

Що ж до згаданого вище американського «експерименту», то він все ще триває і часом прямо на наших очах, як зараз часто кажуть – у прямому ефірі.

Але попри всі проблеми, вади і помилки, США й сьогодні продовжують бути ядерною наддержавою, утримувати сотні військових баз по усьому світу, виробляти значну частину світового ВВП, лідирувати у сфері фундаментальних наукових досліджень та різного роду прикладних інновацій. Попри купу прогнозів про якійсь колапси, американське суспільство демонструє належну стійкість, а американська економіка зберігає гнучкість та підтримує незчисленну кількість зв’язків з іншими економіками на усіх континентах.

Не випадково, практично увесь світ продовжує уважно слідкувати і за рішеннями Федеральної резервної системи США, і за курсом американського долара, від якого прямо або опосередковано залежать напрямки міжнародних інвестицій, глобальні ринки облігацій, кредитно-фінансова політика багатьох країн, ціни на сировину, дорогоцінні метали, енергоносії та узагалі світова економічна активність.     

Для нас же Америка має перестати бути incognita. Спрощені підходи на кшталт: «вони нам винні, тож нехай нам допомагають усім, чим можуть» вочевидь повинні відійти в минуле. Так, з американцями часом непросто мати справу, однак в США вже усвідомили, що ми захищаємо цінності, які тотожні їхнім. Тож, особливу цінність набуває необхідність предметного і системного діалогу з усіма представниками американського політичного спектру та верствами суспільства. Врешті-решт, ми, в Україні, маємо розуміти, що США сьогодні є єдиною країною, яка реально може завдати військової поразки агресивній Росії. До речі, американський військовий бюджет становить майже 900 мільярдів доларів та є вдвічі більшим ніж витрати на оборону решти країн НАТО і це спостерігається вже 12-й рік поспіль. Сполучені Штати наразі є й нашим найбільшим постачальником військової допомоги, і, що не менш важливо, важливим бюджетним донором. Тож, саме розуміння цієї непростої країни з дійсно глобальними інтересами, а також її вага на міжнародній арені має слугувати нам відповідним дороговказом у наших відносинах зі США.  

Олег Бєлоколос, Директор Центру досліджень національної стійкості