Олег К. РОМАНЧУК: Перезаснування / перепрограмування держави: Установчі Збори для України

«Нація перемагає у своїй країні тільки тоді,

коли її очолює еліта, наснажена філософією націоналізму» 

Джузеппе Мацціні

«Ми відповідаємо не тільки за те, що робимо, але й за те, чого не робимо».

Конфуцій

Події в Україні та за її межами розгортаються стрімко і загрозливо-непередбачувано для Української державності. З Банкової і з Печерських пагорбів будь-якої пори може бути поданий сигнал «Mayday», яким в англомовному військовому радіозв’язку починають повідомлення про загрозливу, екстремальну ситуацію.

Ми не драматизуємо. На жаль, такою є реальність. Настав найвищий час переосмислити Україну як сучасну державу і зрозуміти, які функції на неї покладено. Непрофесійні дії низки політиків і урядовців в умовах війни створили загрозу для її майбутнього. Основний Закон країни перетворився на заручника непомірних політичних амбіцій партійних функціонерів та їхніх підручних. Суспільство почувається в пастці.

Перемога Дональда Трампа та Республіканської партії в призведе до суттєвих змін у зовнішній політиці США, і найбільше від цього програє Україна. Так вважає політичний економіст, філософ, професор Стенфордського університету Френсіс Фукуяма. Це ще одне нагадування, що Україна потребує кардинальної перебудови.

«У вогні повномасштабної агресії Росії (2022–2024) назавжди згоріла і зникла незалежна Українська держава № 1, проголошена 24 серпня 1991 року. <…> Хоч як важко, але ми повинні попрощатися з Україною № 1 – довоєнною, милою, нелюбою, несправедливою, але рідною країною високих пафосних слів і брудних оборудок, напівмирного життя й надій на щасливу долю наших дітей і внуків. Цієї країни немає і вже не буде. <…> Російський геноцид 2022–2024 років знищив, спалив велику частину ілюзій ряду громадян України щодо союзу з Імперією зла, можливого братання українців з лютими чорносотенцями-рашистами. Між Росією та Україною» (Надзвичайний і Повноважний посол України, письменник Юрій Щербак).

Коли наприкінці XX століття на політичній мапі світу постала новітня Українська держава, в її народу не запитали, який політичний та економічний лад він хоче мати, яким чином має бути організована влада і якими повноваженнями ця влада може володіти. Українці отримали національну та соціальну свободу, але як нею розпорядитися – не з’ясували. Був уневажений класичний державотворчий принцип – тільки народ є джерелом влади, визначає її структуру, повноваження і відповідальність перед ним, народом; тільки народ може вирішити, при якому соціальному ладі хоче жити. «Біда полягає в тому, що небагато з тих людей, на чию голову впала нова держава, були патріотами» (Богдан Гаврилишин).

Упродовж останніх трьох десятиліть в Україні, по суті, чинилось насильство над здоровим глуздом, логікою думання та раціональним мисленням – сумний наслідок атрофування совєтською владою відчуття господаря, персональної відповідальності, втрати національної ідентичності. Владу перманентно перебирали вчорашні компартійні номенклатурники, політичні авантюристи, пройдисвіти від бізнесу, приховані й одверті колаборанти, які ставали виконробами на вкрай складному будівництві велетенської державної споруди. Так, народ їх обирав – кандидати на владні посади щедро і хвацько сипали популістичними гаслами, але через невдалу структуру організації влади їхні обіцянки легко і швидко забувались.

Більшість накопичених проблем в Україні – у системі влади, яка створила умови, коли високі державні та виборні посади обіймають не професіонали, а пристосуванці. Має рацію політолог Володимир Вітковський: «Жодний український правитель не висував перед нацією якоїсь величної мети, жодний режим не потребував розпорядних адміністраторів (не плутати зі «смотрящими»!), мужніх вояків, геніальних учених, талановитих митців. <…> Усі кар’єрні драбини владна персона воліє тримати під жорстким особистим контролем, упокорюючи або позбуваючись ( і то по змозі показово) тих, хто в будь-який спосіб, надто ж непроханими ініціативами та нестандартними ідеями, виказує свою ненижчість».

Основними критеріїями виживання в такій системі стали лицемірство, аморальність, підлість, зрадливість, боягузтво, покірність. Народні обранці самі визначали і продовжують визначати свій статус, свої повноваження і привілеї. У висліді маємо президента, який усе може, але ні за що не відповідає, маємо кабінет міністрів, котрий по суті нічого не може, але відповідає за помилки, допущені очільником держави. А ще створено Офіс президента – паралельну структуру влади, не передбачену Конституцією. Відтак в  умовах війни політична і фінансова корупція в державі сягнула величезних розмірів, а сукупний інтелект нації, моральність суспільства стрімко деградують.

На внутрішньому фронті без змін: не втілена судова та антикорупційна реформа, не реалізована реформа державного управління та управління державною власністю, не з’явилась довіра до митниці. Влада виявилася неспроможною адекватно реагувати на драматичні виклики епохи. Маємо слабку демократію при слабкому суспільстві та слабкій державі. Чимало представників влади втратили відчуття країни – не розмовляють з народом, не розуміють потреб суспільства, яке через невдалий політичний вибір розплачується занадто дорогою ціною. Тривіальний висновок: зовнішній фронт не має значення, якщо війну буде програно на внутрішньому фронті.

Треба нарешті встановити загальнозрозумілі пріоритети, якими має визначитися майбутнє України. Слід виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. Добре планування полягає у стимулюванні до дії – розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна здійснити. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше – втрата ресурсів на авантюрні проекти. Існують засадничі речі, які українці врешті-решт мають усвідомити: де прагнуть бути і як хочуть туди дістатися. Засадничою умовою успішного перезаснування Української держави є скликання Установчих Зборів.

Трохи історії. 12 жовтня 1917 року Центральна Рада ухвалила законопроєкт про вибори до Українських Установчих Зборів (УУЗ) – конституанти українського народу, завданням якої було встановити новий лад і затвердити конституцію Української держави. Малій Раді доручалось затвердити закон та провести вибори до УУЗ, які мали відбутися на основі загального, рівного, прямого й таємного голосування, з дотриманням принципу пропорційного представництва. Виборчим правом могли скористатися особи обох статей у віці понад 20 pоків. До Українських Установчих Зборів мало бути обрано 301 делегата (1 депутат від 100 000 населення).

III Універсалом Центральної Ради днем виборів до Українських Установчих Зборів було призначено 27 грудня 1917 (9 січня н. ст. 1918) року, а днем скликання – 9 (22 н. ст.) січня 1918-го. Цей документ (III Універсал), зокрема, передбачав: « До Установчих Зборів України вся влада творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому уряду – Генеральному Секретаріатові України».

Скликати Українські Установчі Збори в січні 1918 року не вдалося. Вибори відбувалися вже в умовах війни з Росією. В неокупованих большевиками районах України було обрано лише 171 делегата майбутніх Установчих зборів…

Головна помилка, зроблена українським суспільством у 1991 році, полягає в тому, що не було виконане правило, відповідно до якого, за будь-якої докорінної зміні державного ладу, повинні відбутися Установчі збори (УЗ). Саме вони надають легітимність владі. Але в 1991 році, або, принаймні, у 2004-му, одразу після Помаранчевої революції, скликати Установчі збори (Конституційну асамблею) треба було. Навіть 2014 року, попри російську агресію, треба/можна було скликати конституанту.

«Нації, які тривалий час не мали самоврядування і власних владних еліт, заховують особливо «глибоку» філософію осягнення, утримання й публічного демонстрування влади. Для їхніх очільників влада стає основним сенсом буття: її палко жадають, всіма способами виборюють, понад усе цінують і НІКОЛИ добровільно не віддають, використовуючи винятково для задоволення власних та групових інтересів, хай на згубу решті суспільства. На диво, еліта тих країн, які лише нещодавно й не раз дорогою ціною вибороли свою державність, менш за все здатна керуватися державними інтересами. Зміна перших осіб чи правлячих режимів не порушує засади цієї ідеології; часто навіть ті діячі, які з честю пройшли тернистий шлях змагань за незалежність і свободу, на владних посадах виявляли себе банальними корупціонерами» (Володимир Вітковський).

Воєнний стан – найсприятливіший час для здійснення різноманітних реформ. Історією доведено. Коли нависає небезпека, дуже швидко стає зрозумілим, що головне, а що другорядне, що діяти треба негайно, без розкачки і не завжди в білих рукавичках. Не випускаючи з рук автомата, Україні треба провести кардинальні реформи – в державному апараті, в правоохоронних органах, у війську. Здійснити цю операцію, без запровадження елементів авторитаризму годі – представники корумпованих структур і відомств чинитимуть/чинять запеклий опір наведенню ладу в державі.

Щоб збалансувати владу, треба якнайскоріше скликати Установчі Збори, попри скептицизм тих, хто переконаний, що коли на кораблі оголошується аварійна тривога, аврал, то дебати про зміни до корабельного статуту не починаються.

Перше завдання УЗ – визначити соціально економічний устрій суспільства. Цей устрій має забезпечити умови зростання економічного добробуту країни та її громадян, дотримання свобод і соціального захисту. Обрані народом Установчі збори визначають повноваження та відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання. Ці норми мають бути зафіксовані, й надалі жодна гілка влади не може їх перевищувати.

Принцип відсторонення делегатів УЗ від влади і неучасті їх у виборних владних структурах у майбутньому гарантує, що при встановленні меж повноважень і привілеїв гілок влади вони створюватимуть їх не «під себе». Це найважливіша умова будівництва ефективних структур влади.

Головна особливість Установчих Зборів полягає в тому, що їх делегатів після виконання покладених на них функцій уже ніколи не займатимуть виборних державних посад.

SIC! УЗ мають також строго розділити всі гілки влади, заборонити так зване «делегування повноважень» від однієї гілки влади до іншої. Саме через таке делегування виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті чого демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією. Певні ознаки такої небезпеки в Україні, на жаль, проглядаються…

За результатами соціологічного дослідження групи «Рейтинг», проведеного у жовтні 2024 року, судовій владі не довіряють 72% українців.

Листопад 2024-го. Після шалених скандалів прокурорам таки підвищують заробітну плату, і навіть захмарний скандал з «прокурорами-інвалідами» не вплинув на рішення депутатів – ймовірно, уряд боїться прокурорів; підвищено преміальні для суддів – для ухвалення потрібних владі рішень?

Щоб припинити судове свавілля, треба ужити бодай такі першочергові заходи: а) виборність суддів; б) запровадження в правову систему інституту судових засідателів. Незалежність судів має гарантуватися конкретними правилами: судді обираються народом, тобто одержують судову владу безпосередньо з рук суверена; судді не можуть бути змінені виконавчою владою; утримання судів та суддів повинно бути визначене Установчими Зборами і закріплене Конституцією, й надалі ніхто не може змінити розмірів їхньої зарплатні, тобто виконавча влада позбавляється можливості управляти судами за допомогою додавання їм матеріальних благ або, навпаки, обмеження.

Змінити суддів або усунути їх від посад можуть тільки виборці, і для цього повинен бути вироблений чіткий механізм. Для нагляду за діяльністю судів має бути створений виборний орган, незалежний від інших структур влади. Судова влада повинна бути обмежена судом присяжних.

Треба змінити виборчу систему. До Верховної Ради мають прийти особистості, а не друзі, родичі та знайомі номенклатурних політичних бонз за принципом кругової поруки. Інакше кажучи, має бути покінчено з розквітлим в Україні непотизмом.

Установчі збори мали б затвердити не тільки новий виборчий закон (із запровадженням системи «відкритих» списків під час виборів до Верховної Ради), а й нову Конституцію (можливо, модифікат сучасної).

На всіх етапах підготовки скликання Установчих зборів надважливим є забезпечення стабільності функціонування чинного державного механізму та убезпечення його від впливу ворожих спецслужб та олігархату.

Не може бути мови про недоторканність виборних осіб владних структур. Так само неприпущенні індульгенції вищим державним чиновникам після закінчення їхніх повноважень.

Скликати Установчі збори треба через те, що саме вони можуть і мають продемонструвати громадянам України зрозуміле бачення майбутнього, визначити національні пріоритети, сформулювати чітку стратегію розвитку держави та ухвалити реалістичний план здійснення реформ.

Установчі збори мають засвідчити, що Україна (при всій різноманітності та відмінності у поглядах її громадян) є представницькою демократією, якій притаманні змагальний виборчий політичний процес, відкрита ринкова економіка, верховенство права, свобода слова, незалежні ЗМІ, ефективне місцеве самоврядування.

У представників влади має бути державно-патріотичнa свідомість найперш. Інакше – поразка. На всіх фронтах. Новітню Українську державу треба перезасновувати реальними діями, не теревенячи на кухнях чи блукаючи електронними хащами інтернету та відважно критикуючи на YouTube недоліки зловорожої системи. Україна потребує не евфемістичного «перезавантаження» (reboot – перезапуск операційної системи, при цьому вона сама жодних змін не зазнає), а радикального «перезаснування». Інакше кажучи, своєрідного «перепрограмування». Україна потребує відвоювання – reconquista. Громадянський націоналізм має сказати своє вагоме слово.

Громадянин Ізраїлю є невід’ємною частиною своєї країни. Він знає все, що відбувається в державі й в армії, і формує свій самостійний погляд з всіх державних проблем. У цьому і полягає унікальність демократії і сили держави Ізраїль. Цим і пояснюється, що мультимільйонер з Нью-Йорка прилітає на власному літаку, щоб воювати навідником в своєму танку. Про це пише у своїй книзі «Мій криголам, або Наука виживати» Леонід Токарський, виходець з СССР, який зробив блискучу професійну кар’єру від авіаконструктора до Директора по розвитку бізнесу Ізраїльської Аерокосмічної Промисловості і Голови Ради Директорів однієї з державних компаній. Натомість в Україні зажив недоброї слави так званий «Батальйон Монако» з числа VIP-персон, які втекли за кордон. До речі, під час Першої світової війни близько 200 людей британського парламенту пішло воювати. 23 члени Палати лордів загинули. Син Теодора Рузвельта, президента США, брав участь у висадці десанту в Нормандії 1944 року. Чи таке можливо у нас?..

Треба визначитись з пріоритетами, цінностями й принципами. Мусимо сформувати чітку ідеологію держави, що уможливить проведення ефективних економічних і політичних реформ. Має бути вироблений чіткий, зрозумілий для всіх громадян план дій, реалістичне усвідомлення того, з ким слід дружити, на кого рівнятися, з кого брати приклад, до кого дослухатися, чого прагнути, куди рухатися. А це можливо лише за умов дотримання внутрішньої дисципліни і порядку в державі, в якій уповні зможемо себе реалізувати.

Аби збудувати успішну країну Ґолда Меїр радила прирівняти корупцію до зради батьківщини та зробити професії військових, вчителів та лікарів найоплачуванішими і найшанованішими. А ще п’ята прем’єр-міністерка Ізраїлю закликала співгромадян працювати, працювати і працювати, «бо ніхто, крім вас, не захистить вас, ніхто не нагодує вас, крім вас самих, і ваша країна потрібна тільки вам і більше нікому».

Суголосно звучить думка американського економіста українського походження доктора Осипа Мороза: «Держава має бути сильна. Влада в ній – міцна. І єдина. Все це повинно базуватися на Законі. Важлива є фахова адміністрація. Створення її для України – одне з негайних завдань».

«Жодну споруду, в тому числі державу, не може збудувати той, хто її не хоче зводити. План будови, і то докладний, виробляють перед початком будування. І щоб вести – треба добре знати і шлях, і мету. А відповідає за всіх той, хто веде». Так висловився про УНР канадійський дослідник Роман Млиновецький. І мав рацію. 100 років тому аматорське, по суті, будівництво Української держави зазнало краху.

Нині більш ніж актуально звучить застереження В’ячеслава Липинського: «Спинний хребет кожної державної, а отже, й державно-демократичної організації – військо». На цю обставину звертає увагу вже цитований письменник і дипломат Юрій Щербак: «Переконаний у тому, що за певних обставин владу в Україні може взяти до рук військовий режим, який має створити технократичний уряд національного порятунку і запровадити ряд надзвичайних заходів боротьби з корупцією й проведення фундаментальних змін, необхідних для побудови оновленої Української держави № 2. Хочу особливо підкреслити, що я НЕ ЗАКЛИКАЮ до державного перевороту в країні, а лише висловлюю політичну гіпотезу. Я не керую історією, лише намагаюсь відчути її приховані до часу тренди і тенденції.

Світовий досвід доводить, що прихід військових до влади відбувається переважно в умовах гострих суспільно-державних криз і падіння авторитету «цивільної влади», коли громадяни потребують «твердої руки» і наведення ладу в країні (Чилі, Греція, Туреччина, Іспанія, Куба, Таїланд, інші). Доведено, що такий режим має перебувати при владі не більше 3–5 років, після чого, сформувавши відповідні умови існування демократичної влади, передати її цивільним політикам. Високий авторитет Збройних Сил України та окремих її командирів може забезпечити такому режиму необхідну підтримку суспільства і сприяти стабілізації життя в країні. <…> Прикладом посилення ролі військових у житті держави має слугувати Ізраїль. Ми повинні стати «нацією у військовій формі».

Авторитет військовика цінувався українцями в усі часи. Тож системнотворним каталізатором «Української держави №2», ймовірно, могло би стати патріотичне офіцерство, яке спроможне поставити перед нацією першочергову мету і вказати найкоротший шлях до її реалізації. Бо вже йдеться про порятунок держави. Серед старшин є чимало висококласних фахівців, здатних ухвалювати відповідальні рішення. Не бракує їх і серед тих, хто перебуває в запасі, у відставці, – економістів, інженерів, аналітиків, фінансистів, медиків. Ще одна обставина, яку слід взяти до уваги: військовим притаманні почуття обов’язку, виконавська дисципліна. Чи реальний такий сценарій? Адже за Конституцією, людина в однострої має бути поза політикою. Її основне завдання – захищати Батьківщину.

Примушують замислитись роздуми генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, фундатора ГУР МО, колишнього заступника голови СБУ, екснардепа, адресовані захисникам Вітчизни у травні 2018 року. Ось кілька фрагментів:

«А) Якомога швидше забрати у підпорядкування держави, аж до перемоги над ворогом, всі ключові об’єкти, які забезпечують живучість України. Інакше на час, коли повернетесь з передової, України як держави вже може і не бути. А на чиєму боці Верховна Рада, ви бачите на прикладі законодавчого оформлення цього процесу. Наразі ВР переважно зайнята напівзаходами та імітацією державотворення, а не вкрай потрібним законодавчим забезпеченням перемоги.

Б) Негайно мирним тиском народу на верхівку влади, відсторонити від ключових важелів управління державою ворогів і злочинців по всій вертикалі. Змінити квотний принцип розподілу чи формування влади народним вибором міністрів, а що головне, суддів. Вам скажуть, що цього не можна робити, це, мовляв, дестабілізує ситуацію в державі, до всього це протизаконно. Вигадки. Не можуть бути протизаконними дії, спрямовані на захист вашого життя і життя країни в умовах реальної війни. Це необхідна самооборона.

Всіх, хто обіймає ключові посади, треба під контролем делегованих з поля бою бійців пропустити через детектори брехні з установкою перевірки на антидержавну та злочинну діяльність, а також через медичне освідчення на психічні розлади. <…> Ви навіть не уявляєте, скільки чиновників найвищої ланки в РНБОУ, в комітетах ВР, в Уряді та Адміністрації Президента, лідерів різноманітних «патріотичних» політсил відмовляться пройти тестування.

В) Вимагайте від депутатів ВР, які пройшли війну, добитися законодавчого оформлення поняття «ворог України і народу України» (йдеться, зокрема, про різної масті колаборантів), і норм покарання цих осіб, а також права спецслужб України розшукувати їх по всьому світу і забезпечувати повернення в Україну, або здійснювати нейтралізацію на місці (наочний приклад: блискуча спецоперація СБУ з ліквідації у Севастополі воєнного злочинця – начальника штабу 41-ї бригади ракетних кораблів ЧФ РФ капітана 1 рангу Валерія Транковського, проведена 13 листопада 2024 року. – О. Р.)».

Нинішнє століття – це вік інтелекту й інформації, а не бджіл і хрущів, що гудуть над вишнями. Потрібні системні рішення. Існує конечна потреба аналізу явищ і процесів, що стають соціальними проблемами. Тому слід сформувати постійну групу фахівців-інтелектуалів із різних сфер науки й виробництва, Збройних сил для розробки реальної програми перезаснування Української держави. Згадаймо принцип Парето, який стверджує, що для багатьох явищ 80 відсотків наслідків спричинені 20 відсотками причин.  Інакше кажучи, не треба витрачати весь час і всі ресурси для отримання бажаного результату, а слід знайти «ключові завдання», куди вкласти 20% зусиль, аби отримати 80% результату.

Можна створювати безліч стратегій майбутнього, але якщо владці не розуміють навіщо це потрібно державі, її громадянам, то нічого путнього не буде. Потрібна чітка візія бачення перспектив, глибоке розуміння, хто є надійними партнерами України. Врешті-решт потрібен здоровий глузд, якого, зокрема, бракує багатьом у нинішній Верховній Раді – сумним підтвердженням цієї думки є ірраціональна тяганина довкола ухвалення проекту бюджету на 2025 рік, зверстаного аж ніяк не на користь ЗСУ. Не бракує й інших алогічних дій, вчинених багатьма українськими парламентарями.

Олександр Левченко, посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині у 2010-2017 роках, зазначає, що чи не кожен хорват, який пройшов війну, скаже, що розраховувати треба передусім на себе, що важливим чинником перемоги є бойовий дух військ. Згадались багатостраждальна епопея з ухваленням Закону про мобілізацію, який викликав гостру реакцію суспільства. І це при тому, що мобілізація громадян під час війни справа держави – цю архіважливу законодавчу і технічну процедуру годі реалізувати без державних чинників. Тим часом не вщухають скандали довкола працівників ТЦК та їхніх «методів» проведення мобілізації до ЗСУ, що негативно впливає на мотивацію військових, знижує їхній бойовий дух.

Один хорватський генерал у відставці розповів Наталії Іщенко, експертці-міжнароднику, своє бачення розвитку бойових дій в Україні і що вона має чинити, аби не програти. Головною в розповіді генерала була думка про організацію всезагального опору ворогові українськими громадянами: «Ви розумієте, що маєте мобілізувати 10% населення, тобто щонайменше 3 млн. людей?». В цьому запитанні присутня залізна логіка: у Хорватії, яка перемогла, і де населення становить 4 мільйони, у війську було 500 тисяч. Чи знають про це українські нардепи?

До речі, куди заподівся Проект Закону України «Про оголошення стану війни», внесений Президентом України до Верховної Ради України, як невідкладний (№7114 від 24.02.2022 – http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=73873)?..

Навіть цих кількох прикладів цілком достатньо, аби усвідомити, що Верховна Рада не може бути ініціатором скликання Установчих Зборів – у парламенті часто панує політсюрреалізм, відбувається політичне шоу; раз у раз вигулькують провадження у корупційних злочинах та шахрайстві щодо народних депутатів, з’являються повідомлення про підозру у державній зраді; впереваж запізніло, після успішного перетину кордону, оприлюднюється інформація про втечу «слуг народу» з країни тощо.

Чи може стати промоутером УЗ чинний президент? Навряд.

Але. 50 відсотків українців позитивно сприйняли ідею створення Уряду національної єдності. Це результат опитування громадян України, проведеного КМІС у жовтні 2024 року. Йдеться про тип коаліційного уряду, який формується тимчасово, у періоди національних криз, як-от під час війн або політичної нестабільності. Такий уряд цілком міг би стати ініціатором підготовки до скликання Українських Установчих Зборів. Як це 1918 року зробила Центральна Рада, ухваливши законопроєкт про вибори до УУЗ.

У нинішній ситуації в Україні єдиний важіль, який може підважити замшілу політичну брилу (Верховну Раду) з місця, – це Установчі (Конституційні) Збори. Якщо в умовах війни не буде здійснене «перезаснування» / «перепрограмування» державної системи, то вона може ввійти у ступор. І тоді розпачливо залунає: «Mayday, Mayday, Mayday». Та чи не запізно буде?..

Олег К. РОМАНЧУК, PhD,

шеф-редактор журналу «Універсум»