Бути українцями і відверто про це заявляти...

  У затишному лондонському Голланд-парку серед розкішних англійських квітників немолода сива жінка малює. Під її пензлем оживають червоні й рожеві камелії, грона гліцинії, з махровими кінчиками тюльпани. З даху ресторану «Бельведер» кигочуть павичі, згодом вони злітають звідти й прогулюються вузькими алейками, підмітаючи їх своїми пишними хвостами, щоб за кілька хвилин винагородити відпочиваючих величезним стоячим віялом.

Кольори на картинах художниці життєрадісні й соковиті. У них – світло, сонце, блакить; у них і невичерпна енергія, відновлена з животворного джерела любові, гідності й добра.

Одначе колись у її житті переважав сірий колір, який хіба що змінювався чорним... Сірими були стіни польського міліцейського околотку, арештантська спідниця з куфайкою та безкраї колимські горизонти. А чорною була осіння ніч на старому скрипучому кораблі в Охотському морі; чорною була мати, що пережила смерть та арешт своїх дітей; та не приходив чорний страх, бо того страху й не було...

Іванну Мащак, українку з Лондона, нині знають у Польщі, Канаді, Німеччині, США, Австралії, у Львові, Тернополі, Києві. Були часи, коли на Різдво вона надсилала своїм приятелям 140 поздоровлень по всьому світу і стільки ж отримувала від них. Правда, останнім часом листів отримує все менше...

Пані Іванно, як вам вдалося зігріти своїм теплом цілий світ?

Та це ж все мої друзі – хто з дитинства, а з ким довелося колись ділити сухий окрайчик хліба на Колимі. Це нині я можу побігти за чимось смачненьким до «Marks & Spencer» чи купити пишний пиріг зі шпинатом у арабській пекарні тут за рогом, а років 70 тому навіть хліб був для нас великою розкішшю. От ми й зріднилися тоді з багатьма, досі переживаємо одне за одного, хоча всі за плечима вже маємо трохи років.

У Лондоні всі звуть вас пані Ася. Але ж ви Іванна?

Я була найменшою дитиною в родині, та ще й єдиною сестрою моїх трьох братів, то мене й ніжно звали спочатку Івася, а потім – просто Ася.

Пані Асю, а якою була ваша родина?

Тато Осип Пшепюрський з Яворова був греко-католицьким священиком, а його брат Андрій був капеланом Січових стрільців. Мама Ірина Маренін, також з Яворова, була вчителькою та очолювала в Хороброві на Сокальщині місцевий відділ Союзу українок. Наша мама дуже гарно грала на фортепіано. Я була четвертою, наймолодшою дитиною у родині. А до мене було троє хлопців. Але Мирослав ще на порозі свого 25-ліття у 1943 р. загинув від польської кулі біля Угринова; Всеволод 15-річним у 1936 р. вступив до ОУН, під час війни брав участь у бою під Бродами і випадково вижив, став підпільником в УПА, за що й отримав 25 років Колими. А Юрко у 1943 р. вступив до дивізії «Галичина», в рядах якої й загинув 1944 р. під Бродами.

Ваше власне життя також сповнене драматизму...

Так, бувало всяке... Перший раз мене заарештували більшовики у 1945 р. Після короткого перебування у тюрмах Сокаля і Львова, на Лонцького, ховались з друзями під час облав, де тільки могли.

Пані Асю, мабуть, ваша родина пережила й операцію «Вісла»?

Одразу ж після війни у 1946 р. польська влада настійно рекомендувала тамтешнім українцям «добровільно» переселитися на «креси всходнє» (східні території) – по суті, в Україну. Ну, і що? Переселилося всього кілька родин, бо у кожного було господарство, хата, поле – куди ж це все забереш і куди їхати в Україні, і чому? Але вже у 1947 р. польська влада здійснила ганебну операцію «Вісла» - вирішила довести почату справу до кінця й таки виселити тисячі етнічних українців. Навіщо було переселяти людей з Польщі? - Їм же в СРСР нічого не давали взамін. Навіщо руйнувати і так вже досить зруйнований війною побут, долі й цілі життя українців?

Пригадую, польське військо обступило село і оголосило, що маємо дві години, щоб спакуватися. Кожному виділяли по дві підводи. Що там хати, чи худоба, чи городи, чи могили рідних? Не маючи особливих статків, ми кинули пару клунків на підводу й «Гаття! Но-о!». За пару годин валка возів вже рушила до Угнова, а далі - товарними вагонами на «креси». Військо поводилось з людьми дуже жорстоко. Тоді ми з батьками опинилися в місті Сроково Ольштинського воєводства. В той час з міста примусово виселяли німецькі родини і залишені ними помешкання пропонували новоприбулим, тобто нам. Заходимо до хати, а на столі - ще кришки хліба; мама підійшла до плити, а вона ще тепла. «Ми не будемо тут ночувати», - мама намагалася промовляти виразно, хоч і стискалося в горлі. Тієї ночі ми всі постелилися на землі біля будинку й спали під відкритим небом - добре, що надворі було літо. Перший тиждень спали просто неба, на бруківці містечка Срокова перед  ґміною (міською управою). І лише згодом нам дали якусь напівзруйновану хату.

Боротьба за українську справу не припинялася й на новому місці. І вже на Щедрий вечір 1947 р. польська служба безпеки (УБ) знову заарештувала мене за зв’язки з підпіллям. По дорозі до Ольштина охоронець навіть пожалів мене, що, мовляв, така молода, а вже бандерівка.

Пригадую в’язницю на Кошиковій у Варшаві. З першого дня за відповіді «Не знаю» били в обличчя, супроводжуючи ті удари ще й вульгарними словами. Згодом дійшло до сидіння на гаку з витягнутими ногами (той гак так в’їдався у сідницю).

Зі мною тоді сиділо дві польки з Армії Крайової: одна з них, Данута, витримала якось-то 73 удари гумовою палицею. У камеру вона лізла рачки, а сльози горохом котилися по обличчю. Сісти не могла, трималася лише руками за унітаз. «Чому ж ти не кричала? - питали ми її, - можна було б хоч трохи зменшити кількість ударів. – Хцялам вєдзєць, ілє я витшимам... (Хотіла знати, скільки витримаю)», – відповіла вона.

А згодом були камери Ліґниці на Вроцлавщині та поїзд у Совєтський Союз, а там – тюрми у Брест-Литовську, Орлі, Києві.

На Короленка, 33 в Києві мене замкнули на цілий день у боксі – темній тісній комірчині, ніби в домовині.

Особливо жорстокими були допити, коли у нас намагалися випитати додаткову інформацію про якісь наші акції чи підпільників. Пригадую один вишуканий вид тортур – «млинок» - для тих, хто був особливо стійким та не збирався видавати своїх товаришів. Таким під час допиту закручували назад руки-ноги та зв’язували їх між собою. А потім крутили туди-сюди скрученою людиною, били по відкритих ребрах, по голові, по животі – а людина ж не могла ніяк захиститися.

Коли саме квітував травень, мені зачитали рішення «особого совєщанія» – 10 років Берегового виправного лагєря (Берлаг)[1]. Потім були Куйбишев, Іркутськ, Чита, Хабаровськ, бухта Ваніно (Совєтська гавань) на Охотському морі, Магадан, жіночий табір Бутугичаг і Хеніканджа. Як пізніше я дізналася, везли туди й мого брата Всеволода.

Як часто ви отримували листи з дому?

До 1954 року батьки взагалі не знали, де я і чи жива. Але у 1954-му через людей з волі я подала першу вістку про нас з Колими і врешті отримала три листи від мами.

Мої листи були короткі – головне було дати знати рідним, що ми з братом живі. Тоді я ще не знала, що наступного року повернуся до Польщі.

Пані Асю, що було найважче у таборах?

Найважчими були голод, холод і фізичні непосильні роботи та відсутність відомостей про долю батьків. До 1954 р. я не знала, у якому таборі на Колимі сидів мій брат – я зустріла його лиш один раз у спеціальній зоні Магадану, куди нас привезли як іноземних підданих.

Потім трапилася ще одна нагода зустрітися, і ми так чекали того часу. Але нас зібрали біля пташиного базару, а ми мали викрикувати імена тих, кого шукаємо, і та людина відгукувалася б у натовпі. Чайок було незліченно і вони кигикали несамовито. Ніхто нікого не міг почути, голова йшла обертом від того шуму. Ми лише стояли, закривши пальцями вуха й збагнувши, що ні до кого тут не докричишся. Єдине бажання було – якомога швидше звідси втекти. Ми з Диком так і не побачилися – не змогли перекричати чайок. А потім розійшлися по своїх таборах знову.

Невимовно сумно було й на наші свята, хоча нам вдавалося все-таки їх відзначати.

Як вам це вдавалося?

Наприклад, одного разу на Свят-вечір попросили наглядачку дати можливість нам зустріти Різдво – бо ж більшість були з Галичини. «Лише недовго там», - несподівано погодилася та й зачинила за собою двері. Ми скупчилися одна біля одної, дістали кожна свій окраєць сухого хліба, що його за пазухою зберегли ще зі сніданку, і почали свою різдвяну вечерю: тихо проказали молитву, тихо затягнули колядку і посмакували кожна тим своїм сухарем. Та всі наші думки в той час були за столом зі своєю родиною, а перед очима кожної стояла кутя з маком, вареники з вишнями та узвар. Як тоді стискалося серце!

Ми влаштовували там Шевченківські вечори, церковні й національні свята. Хоча за це карали і саджали в ізолятори.

Пані Асю, яку табірну науку ви виробили для себе?

- Я навчилася витривалості. Зрозуміла, що людей треба пізнавати, цінувати і любити, бо від кожного можна навчитися чомусь доброму. Зрозуміла, що біда єднає і вчить прощати. Але часом треба твердо і не боячись сказати «Ні». Коли боїшся начальства і вони це бачать, то від тебе не відступляться – щоразу будуть вигадувати якесь приниження.

Якось-то у 30-градусний мороз я довбала кайлом мерзлу землю – робили ямки для стовпчиків.  Хоч я була у куфайці та кирзових чоботах з онучами, але холод проймав до кісток. Кажу наглядачеві: «Досить, я йду грітися». Той навіть не сподівався такого й одразу мені: «Не смієш!» «Нічого ти мені не зробиш!» - сказала я йому твердо і пішла у бік бараку. А чого їх боятися? Він і справді не вистрелив мені у спину, не жбурнув каменем – лише махнув рукою.

Гулаг – один з найбільш жорстоких витворів радянської системи. Як людина могла у ньому витерпіти ?

Так, у таборах ми не раз довбали мерзлу землю чи копали канави, коли це було просто на межі людських можливостей. До того ж, терпіли постійні приниження наглядачів. І коли біль чи те приниження ставали вже нестерпними, я просто покладалася на свою витримку. Психологічно й фізично тяжку працю й зневагу пережити було не під силу. У таборах люди ставали мудрецями, філософами. Ми навчилися терпіти наш біль, знущання і приниження, але іноді терпіння вибухало бунтами. Для душевного спокою ми вишивали - рушники, серветки. Нитки торочили зі старого одягу чи хусток, а полотном слугували мішки від посилок.

Сучасні жінки не уявляють, як ви в гулагу давали собі раду в «критичні дні»?

Для цього ми використовували мішковину від посилок, прали ті ганчірочки кожен раз – так і прилаштовувалися. Це була не найбільша проблема.

Пані Асю, а як жилося вам і іншим дівчатам після таборів уже на волі?

Коли я повернулася додому до Польщі (а ми довго летіли поштовим літаком, сидячи на табуретках), батька вже не застала – він трохи-трохи мене не дочекався. Мама ходила чорна від горя.

Звичайно, після звільнення з таборів молоді дівчата і хлопці намагалися завести родину і починати нормальне життя. Хоча й не всім щастило...

Я почала працювати в міській бібліотеці. У тій бібліотеці я й жила – мала невеличкий куточок за книжковими полицями. До директорки (до речі, комуністки) раз на тиждень навідувалися представники з органів та розпитували про мене. В той час ставлення поляків до українців було вороже, але в кожному народі є добрі люди, і я мала щастя таких зустріти у Польщі.

Якось-то ночувала в мене одна колега-бібліотекарка, а ввечері, коли ми з нею вже розговорилися, вона почала оповідати, як українці знущалися з поляків та вбивали їх. Я слухала-слухала, а тоді питаю: «У вашій родині хтось постраждав від українців? - Ні, - каже та, - дякувати Богу, ніхто. – А у мене поляки забили брата, - кажу. – То не будемо розповідати, хто кого вбивав». Жінка й замовкла...

Пані Асю, з ким з ваших табірних подруг ви спілкуєтеся?

У 1948 р. я трохи сиділа у київській тюрмі на Короленка, 33 (тепер - Володимирська). Там познайомилася з Ніною Вірченко, яка була родом з Волині. Ніна вижила після всіх катувань, вступила до університету на математичний (на ідеологічні факультети ж не приймали) і стала професором математики. Вона ще донедавна викладала у Київській політехніці. За незалежної України вона відкрила світові й підняла на належну висоту Михайла Кравчука - одного з геніальних і абсолютно забутих українських математиків, також жертву сталінських репресій, та написала про нього книжку й багато статей.

Крім того, спілкувалася я з колишніми «колимчанками» Лідою Романчук, Катрусею Максимович. З Надею Мудрою, свідком сталінського терору, яка повернулась до Львова в 1956 р., змогла отримати вищу освіту, була членом Ліґи українських жінок Львова, написала багато статей. Її стараннями вийшло три томи «Українські жінки у визвольній боротьбі 1940–50-х років». Соня Малильо – поетеса, видала кілька збірок своїх поезій. Після звільнення працювала вчителем в Запорізькій та Черкаській областях, а в 1999 р. отримала дозвіл на повернення в рідне Закарпаття. На жаль, частина моїх подруг уже відійшли у вічність.

Довгими роками щиро приятелювали ми зі Степаном Семенюком, з яким разом поверталися в Польщу з радянських таборів. Свого часу він також дуже постраждав за українську справу, а потім став організатором найбільшого за радянських часів Норильського повстання каторжан у 1953 р., головними учасниками якого виступили колишні упівці й каторжани із Західної України. Повстання було дуже потужним, воно тривало понад два місяці; для його придушення тоді влада кинула танки – настільки несамовитим було протистояння. То скажіть, як про таке не розповісти? Я порадила Степанові написати про ту подію спогади, бо він хоч й пережив такі важкі часи, але чомусь не наважувався про них розповідати – мовляв, «я ж не письменник». Під час кожного приїзду до Лондона ми зі Степаном мали нагоду зустрітися і багато про що поговорити й згадати. Останні роки він жив між Україною і Польщею. Немає вже й Степана…

А як вам вдалося облаштувати свою долю?

Я ніколи не думала переїздити до Британії. Але якось-то моя приятелька зі Сканторпу запросила мене на кілька днів побачити Англію. Це було після моєї каторги, 60-і роки. Я й поїхала. А у неї, виявляється, був план одружити мене зі своїм знайомим українцем. Я ж не збиралася заводити ніякі серйозні знайомства – за тиждень мала повернутися додому, адже ж була у звичайній відпустці. Я погостювала кілька днів у приятельки, а потім вирішила провести ще трохи часу в Лондоні. А показати мені місто вона попросила свого приятеля Володимира Мащака з Союзу українців Британії, який працював у адміністрації газети «Українська думка». Він мені, справді, показав все найкраще у місті – королівські палаци, пам’ятники, чудові парки. Ми ходили лондонськими вулицями до пізнього вечора, багато про що говорили, знайшли спільних знайомих. Влодка разом з іншими 9 тисячами дивізійників (вояків СС дивізії «Галичина») прийняв британський уряд у 1947 р., щоб їх не повернули назад до Совєтського Союзу та не знищили у таборах. Влодко, гарний статний чоловік, не мав за душею ні гроша, жив лише українською справою та винаймав куточок у заможного єврея в західній частині Лондона Актоні – так жило тоді тут багато наших людей. Словом, за день до мого від’їзду Влодко запропонував мені вийти за нього заміж і залишитися в Англії. Такого повороту долі я й не чекала і не планувала, але відповіла «Так!» – мені з ним було якось так легко і приємно. Через 5 днів ми розписалися; сама собі не вірила, коли поверталася додому, до Польщі, вже заміжньою. Та я жодного разу не пошкодувала про той свій вчинок: ми дружно, хоча й без особливих статків, прожили 47 років. Чоловік відійшов у вічність у останній день 2012 року, маючи за плечима 94 роки. І хоч свої останні 5 років він провів у старечому будинку, пані Ася день у день, у дощ чи завірюху, проводила там з ним час та допомагала працівникам цього закладу.

У старечому будинку Ася допомагала доглядати як за своїм чоловіком, так і за всіма іншими його мешканцями. Якось-то зламалося спеціальне ліжко її чоловіка і його кілька днів не міняли: мовляв, це все довго відбувається, ми вже рік не можемо змінити ще 7 таких ліжок. На другий день пані Ася дізналася, до яких служб звернутися, а до кінця дня ті повідомили адміністрацію, що завтра завезуть всі 8 нових ліжок. Адміністрація та цілий будинок влаштували пані Асі справжню овацію – за годину вона зробила те, чого їм не вдалося зробити за рік.

Не сумніваюся, що як і ваш чоловік, ви також присвятили себе в Лондоні українській справі?

Спочатку я приєдналася до нього і почала працювати у книгарні Союзу українців Британії, заснованому в 1946 р. Була дуже велика скрута, бо українці тут з нуля починали своє життя. Трохи обжившись, ми вже їздили відпочивати до моря. Чоловік і далі працював у газеті «Українська думка», я ж 1973 р. перейшла на роботу до англійського банку, де працювала до пенсії.

Та не могла просто так сидіти вдома - знову повернулася до СУБу як волонтер, де допомагала бібліотеці-архіву ім.Т.Шевченка та розсилала передплатникам «Українську думку» (до останнього дня її 70-річного існування). А кілька років поспіль ще донедавна вела бібліотеку при українській греко-католицькій катедрі Лондону.

Пані Асю, вас нерідко можна зустріти у мальовничому Голланд-парку з фарбами.  Як давно ви малюєте?

Як вийшла на пенсію, у мене з’явилося трохи вільного часу і тоді я вперше взяла до рук пензля.

Починала малювати квіти, що буяли за вікном, а потім ті, що в лондонських парках. Зі старих фотографій перемальовувала лемківські церкви. Малювала просто для себе і зовсім не сподівалася, що хтось тим зацікавиться. Але виявилося, що багато знайомих, а часом і зовсім незнайомих людей захотіли їх мати у своїй вітальні. Й досі в це важко повірити, але відбулося вже кілька успішних виставок моїх акварелей та вийшло друком два каталоги праць.

Ви двічі видали ще й книжку власних спогадів «Дорогами минулого». Як вам вдалося стільки інформації тримати у пам’яті?

Знаєте, Богу дякувати, я пам’ятаю практично кожен день, проведений у таборах, пам’ятаю прізвища тих наших жорстоких наглядачів. Хіба ж таке забувається? А у книжці я лише розповіла про історію своєї родини, про своїх подруг, з якими у 1940-50-і роки ми пройшли через бурхливі періоди історії Польщі, Західної України, Совєтського Союзу.

З ваших спогадів дуже органічною постає картина виникнення УПА чи схожих українських угруповань – молоді люди та їхні провідники вважали це своїм священним обов’язком.

Так і було: до Червоної армії набирали, а до УПА записувалися самі. Не забувайте, що всі ми були виховані на розповідях батьків і дідів про Січових стрільців, Українську Галицьку Армію. Тому УПА та й дивізія «Галичина» – це були способи захисту своєї рідної землі, батьків, хати, церкви. Це було цілком природнім для молоді, і рідні завжди підтримували їх у цьому. Наша мама, наприклад, нас завжди повчала: "Бути українцями і відверто про це заявляти за різних життєвих обставин - це також патріотизм, і про це, діти, пам'ятайте завжди ".

Пані Асю, чи вдалося вам побувати в Україні вже за незалежності?

Так, у 1991 р. (ще за СССР) вперше за довгий час я потрапила до Києва – на Перший Всесвітній конгрес  політв’язнів. А потім була ще у 1993, 1995 та 2018 роках, відвідуючи родину і приятелів. В листопаді 1995 року я несподівано отримала з Генеральної прокуратури України довідку про свою реабілітацію.

У 2019 році мені випала честь презентувати друге видання своїх споминів на Книжковому Арсеналі у Києві.

Звичайно, Україна у всі її часи – кращі і гірші – завжди у моєму серці, як була вона і у серці мого чоловіка та усіх наших приятелів у Великій Британії та на еміграції.

Щедра винагорода долі

Стільки пережити й не тримати в собі зла?! Але воно справді зникло, натомість перевтілившись у кольори, за якими пані Ася сумувала у сірій гулагівській буденності. Нинішні її соковиті акварелі – троянди, гліцинії, орхідеї, маки - найвище свідчення того, що не можна вбити душу людини, як не намагайся; не можна знищити її віру й дух – вони відновлюються, оживають і починають грати багатшими кольорами.

Британія гідно вшанувала свою громадянку, яка у радянські часи постраждала за українську справу: вона забезпечила жінку безкоштовним житлом та гідною пенсією. Тут у звичайному міському шпиталі західного Лондона (де часом лікуються за великі гроші сучасні скоробагатьки з пострадянського простору) їй безкоштовно провели хірургічні процедури на серці. А на початку 2010-х вона пройшла (також безкоштовно) комп’ютерні курси для пенсіонерів, і вже роками активно читає й листується в інтернеті.

У 2005 р. Іванну Мащак запросили до Посольства Польщі в Лондоні й попросили розповісти про всю її польську історію з тюрмами. Слухали й записували довго – 4 години. І лише на початку 2013 року їй надійшов лист від польської влади, що, мовляв, перепрошують за всі ті прикрості, що завдали їй у житті, але не зможуть покарати причетних до того зла, бо їх вже немає серед живих.

А наприкінці 2021 року лондонський Музей жертв комунізму влаштував їй публічний виступ перед англійською аудиторією – бажаючих послухати пані Іванну виявилося дуже багато. (Чи дожив бодай один гулагівський наглядач, щоб побачити, як у солідній європейській столиці будуть поважати колишню колимську зечку?) Нарешті й на Островах зрозуміли, що потрібно вивчати історію українців – у ній закладено дуже багато для розуміння того, що і чому відбувається на території колишнього СРСР. Зокрема, з неї можна дізнатися й про корені російської зневаги, заздрості й ненависті до українців, які століттями мали власну історію, релігію, традиції, а національну ідентичність яких не вдалося витравити ні Голодомором, ні ГУЛАГами, ні Сибірами, ані розстрілами не залякати, як і не знищити небаченою для ХХІ століття жорстокістю і врешті неприхованими міжнародними злочинами – широкомасштабною війною та геноцидом.

Пані Асю, у 2014 році ви підтримали Революцію гідності на Майдані. А що побажали б українцям у ці історичні дні російсько-української війни, коли зі зброєю в руках вони відстоюють вже саме існування України?

Я пишаюся за народ, який відвойовує незалежність своєї держави, і хочу побажати йому Віри, Єдності й Витримки! Я не хочу, щоб Україна повернулася в радянські 1930-50-і - часи репресій, нічних зникнень, вбивств і катувань... Не давати негідникам нищити, викрадати, катувати і знущатися над українським народом - це неприпустимо в ХХІ столітті в центрі Європи!

Правда за вами! Хоча українці Британії далеко від рідної батьківщини, але ми робимо все можливе, щоб ви там відчули нашу підтримку. Ми з вами!

Слава Україні! Слава вам і всім, хто загинув мученицькою смертю за свободу України. Героям слава!

х        х        х

Її рідні завжди з нею й досі – у думках, спогадах і молитвах. На столику – їхні фотографії, хоча й більшість з них вже у кращому із світів. На одному  фото 20-х років мати Асі стоїть у товаристві своїх приятельок: всі жінки акуратно зачесані, в елегантних чорних пальтах та капелюшках.

Помешкання п. Асі оздоблене українськими рушниками й серветками, на полицях – полив’яні глечики та численні українські книжки (а скільки їх передала Україні у перші роки її незалежності!). Доля й справді винагороджує стійких і сильних духом. Та доля щедро винагороджує й тих, хто не йшов проти своєї совісті, хто не дозволив затоптати свою гідність, для кого Божі заповіді стали не лише незмінним життєвим кредо, а й незламним життєвим стрижнем.

Аріадна ВОЙТКО

На світлині: Іванна Мащак, її картини (акварель)